Юрій Винничук
Французький письменник Джонатан Літтел опублікував статтю, в якій дивувався, що українці не хочуть визнавати своїми Булгакова, Ахматову, Бабеля і т. д. Адже вони походять з України. Але з України походять не лише ці, а буквально сотні й сотні російських письменників, які ніколи ні пів слова не сказали про Україну нічого доброго.
Тут мені згадався ганебний проєкт Шустера під крилом Табачніка «Великі українці», де до українців понапихали цілу купу розмаїтих чудиськ. Майстер інтриги і провокації Петро Симоненко навіть Леніна назвав великим українцем. А якщо вже Ленін, то посипалися ще й російські революціонери Павєл Аксельрод, Артьом (Фйодор Сергєєв), Іван Бабушкін, Анжеліка Балабанова, Боріс Ейдельман. Натомість українських революціонерів ХІХ − початку ХХ століть не виявилося.
А стало це можливим тому, бо присутні на шоу вирішили, що не будуть братися до уваги ані походження претендента, ані володіння українською мовою, ані його політичні погляди. Тому серед «великих українців» опинилися ті, хто малих українців ненавиділи всіма фібрами своєї душі: Аркадій Гайдар та Ісаак Бабель, які воювали проти українських військ, Нікалай Ватутін, який українцями встелив береги Дніпра, Міхаіл Булгаков, у якого проголошення УНР викликало скрегіт зубів, Анна Ахматова, яка з української мови дошкульно кпила.
Але провокатори не зупинилися і додали ще таких потвор, як Кліментій Ворошилов, Лазарь Каґанович, Станіслав Косіор, Нікіта Хрущов, Лєв Троцький, бездарних царських адміралів Павла Нахімова і Фйодора Ушакова, авіатора Пєтра Нєстєрова і навіть Алєксандра Матросова. А ще мітичних «молодогвардійців» і не менш мітичних учасників так званого «матчу смерті». Матч, звісно, був, а от розстрілу після матчу не було. Хтось із великим почуттям чорного гумору втулив до списку ще й любавичського ребе Менахема Менделя Шнеєрсона і Голду Меїр.
Принцип «народжений в Україні – українець» чомусь виявився найпопулярнішим. І дарма, що так звані українці Максиміліан Волошин, Алєксандр Галіч, Алєксандр Грін, Васілій Гроссман, Ільф і Пєтров ніколи жодних симпатій до України не висловлювали.
Я в своїх антологіях опублікував чимало авторів, які писали російською, польською (Михайло Чайковський) чи навіть німецькою (Захер-Мазох, який називав себе русином), але про Україну. Дехто з них навіть не був українцем. Але Україна для них була дорогою. Оце і є принцип, за яким можна визнати автора українським письменником. Наприклад, Тимоша Падуру, Францішка Ржегоржа, Ізмаїла Срезневського, Грицька Григоренка (Судовщикова-Косач), Марка Вовчка, Василя Вишиваного або Алєксєя Кольцова, який написав кілька віршів українською.
Найбільше агітаторів зараз у Булгакова. Але ніхто не може навести бодай одного рядка симпатії для України. Ось у Чехова і Буніна ця симпатія у творах широко фігурує. Чехов, зрештою, постійно величав себе «хохлом» і не цурався цього. А в Булгакова нічого цього нема. Київ вустами його персонажів «мать городов русскіх», як і для генерал-лейтенанта Брєдова під час переговорів з українським генералом А. Кравсом (до речі, справді великим українцем) у 1919 р.: «Киев – мать русских городов, никогда не был украинским и не будет».
Болбочан у Булгакова Болботун, Петлюра – «бухгалтер» і навіть «Пэтурра», і тут річ не в самій особі, а в тому, що «дешёвая оперетка» під назвою Україна, «где зарождались всякие Тютюники», завершилась. З української мови насміхалися не лише його персонажі, а й він сам. Зокрема в нарисі «Киев-город» дуже його дратували українські вивіски: «нельзя же, в самом деле, отбить в слове “гомеопатическая” букву “я” и думать, что благодаря этому аптека превратится из русской в украинскую. Нужно, наконец, условиться, как будет называться то место, где стригут и бреют граждан: “голярня”, “перукарня”, “цирульня” или просто-напросто “парикмахерская”! Мне кажется, что из четырех слов — “молошна”, “молочна”, “молочарня” и “молошная” — самым подходящим будет пятое — молочная».
Дратує його і Українська автокефальна церква, особливо її священники: «а из царских врат выходит молодой человек, совершенно бритый и в митре». А краще було б, якби він мав засмальцьовану бороду лопатою? У Булгакова виникає підозра, що молиться цей священник за Петлюру. Тож він зазначає: «Бухгалтеру в Киеве не бывать». А видавці 10-томника (1995-й рік!) у коментарях додають жару: «Это абсолютно ясное указание на то, что автокефальная Церковь представляла собой не что иное, как жалкое петлюровское наследие. Не случайно и сейчас на знамени автокефальной украинской Церкви виднеются имена Мазепы, Петлюры и Бендеры (!!!)».
У «Білій гвардії» і в «Днях Турбіних» в’їдливих антиукраїнських закидів повно. «Кто терроризировал русское население этим гнусным языком, которого и на свете не существует? Гетман. Кто развел всю эту мразь с хвостами на головах? Гетман».
Для підручника з української граматики («тоненькая, отпечатанная на дешевой серой бумаге книжонка») він вигадує автора «Игнатий Перпилло».
Я не буду наводити всі насмішки з української мови у Булгакова, їх доволі багато. Наведу ще тільки дві вустами його персонажів. «Какой он украинский?.. Никогда на таком языке никакой дьявол не говорил. Это его твой этот, как его, Винниченко выдумал».
У «Днях Турбіних» ад’ютант звертається до гетьмана Скоропадського: «Слухаю, ваша светлость. Дежурный адъютант корнет… князь…(В сторону.) Черт его знает, как “князь” по-украински!.. Черт! (Вслух.) Новожильцев, временно исполняющий обязанности… Я думаю… думаю… думоваю…»
Антиукраїнський зміст цієї п’єси давно помітили українські письменники і навіть вирядили делегацію до Сталіна. 12 лютого 1929 року він їх прийняв і вислухав їхнє обурення. На їхню думку, як засвідчила стенографія, «пьеса искажала исторический ход событий на Украине, революционное восстание масс против гетмана показано в ужасных тонах», «в пьесе унижается украинский народ», «стало почти традицией в русском театре выводить украинцев какими-то дураками или бандитами». Олекса Десняк заявив: «Когда я смотрел “Дни Турбиных”, мне прежде всего бросилось то, что большевизм побеждает этих людей не потому, что он есть большевизм, а потому, что делает единую великую неделимую Россию. Эта концепция, которая бросается всем в глаза, и такой победы большевизма лучше не надо».
І це він заявив Сталіну, який уже взяв курс на «единую и неделимую» у вигляді СССР. Якраз ця концепція у п’єсі й сподобалася Сталіну. Не сподобалося йому інше: «Наглая демонстрация украинскими писателями местного национализма и их неприятие “Дней Турбиных” все-таки вывели из равновесия Сталина, хотя он еще дважды пытался их переубедить».
На тій зустрічі, до речі, наші письменники так розійшлися, що стали вимагати прилучення тих частин Курської і Воронізької областей і Кубані, де компактно проживають українці. Звісно, що Сталін надовго запам’ятав цю зустріч. Більшість членів тієї делегації були знищені.
То бодай в пам’ять про них, може, все ж не будемо робити з Булгакова українця?
peredplata
