У нас в Коломиї “не цілують в губи, а цьомають в бузю

 А любасок розлючені суперниці називають курвами ,шльондрами або публічними дівками. У відповідь принижені дружини чують від розлучниць :” А шляк би трафив цю мантелепу! “, або ромунду, оферму, лейбу. У нас дружини прасують своїм благовірним сорочки, маринарки, камізельки, сподні , калісони желізком, а не праскою. Зупу і драглі з когута варять в баняках. Столи застеляють обрусом, а канапи гарними капами. Ґаздині завішують вікна ладними фіранками. Смажать пляцки з бульби на пательні, пуцують виходок, готують вечеру, а благовірних в ліжку накривають коциками. Любаски, сидячи у зручних фотелях, мріють про слічних фацетів, бо нарвані, батяри, вар’яти і воґері не є добрі до забави. І вже кожна виданиця мріє про той час, коли зможе си зробити фризуру, насмарувати писок, вбратися в білу сукню з відкритими раменами і вельон з пацьорками. Аби не забути взути мешти на обцасах на дефіляду, та й мож піднімати келішки за здоровля своїх гостей. Але може вийти й так, що зовсім скоро, лиґаючи сльози, виданиця розповість коліжанці за філіжанкою гербати в маленькій кнайпі, що вона в тяжи і страшенно боїться лишитися завидкою. Такий от страшний трафунок буває в завидних кобіт. З того болю і за дзиґарем рука тягнеться. Дай Боже. Я живу у тому місті,

Де найкраще лиє дощ,

Де усі дівчата знають,

Що таке квасковий борщ.

Де на каву йдуть юрбою

Й замість неї пиво п’ють,

Де на дядька кажуть вуйко,

Ну, а тітку тетов звуть.

Де гуцули на роверах

По бруківці ся товчуть,

У червоних ногавицях

Причандалами трясуть.