Стою на касі в магазині. За мною хлопчик років чотирьох просить маму, щоб вона купила йому морозиво.
Мама терпляче пояснює, що грошей обмаль, треба берегти на конче необхідні продукти, на такі, як хліб…
Відповідь хлопчика приголомшила: “Мамо, ти ж знаєш, як бахкає. Ось візьме бахне і все… А я морозива не поїм. Навіщо тобі буде той хліб, якщо в тебе не буде мене, а, може, й тебе теж не стане”.
Доросла залізна логіка малого мене збентежила. Прошу касирку секунду зачекати. Біжу, беру морозиво, пробиваю на касі, прошу дозволу в мами й морозиво віддаю малому. Захват у його очах швидко змігюється на смуток співчуття. Він мене запитує: ” А у Вас уже когось убило? А Ви встигли купити їм морозиво?”
На кілька хвилин мене заціпило. Я не знала, що відповісти дитині з таким дорослим критичним мисленням. Нарешті вичавлюю з себе правду: ” Так, убили… Ми з внучкою залишилися лише удвох посеред війни”.
Малюк із захватом: “Повезло ж Вашій внучці!”
Від такого несподіваного повороту я ледь не впала, а малюк продовжував: “Якщо Ви мені встигли купити морозиво, то їй встигнете і морозиво, і іншої смакоти накупити”.
Переглянулися з мамою, і в нас, як за командою, в обох навернулися сльози…
Малюк випалив: ” І чого б я ото плакав. Мене ж іще не бахнуло, я встиг з’їсти морозиво… От як бахне, тоді й плакати будете… А, може, й не будете бо вас теж може бахнути…”
Автор: Наталія Левченко.
