«Ми пожинаємо плоди того, що тридцять три роки будували не ту країну», — письменник Анатолій Крим

«Припустимо, зглянеться над нами Провидіння, подохне путін і розсиплеться росія. І що ми завтра будуватимемо?»

— Анатолію Ісааковичу, війна стала для нас буденністю. Ми пройшли кілька стадій трансформації. Від неприйняття цього жаху до апатії та невіри, що колись настане нормальне життя. Навколо стільки горя, стільки зламаних доль. При цьому суспільство розділене — одні воюють, інші живуть у прифронтових регіонах, треті — в окупації, четверті в умовному тилу або за межами України. І далеко не завжди ці категорії розуміють одна одну.

— Звісно, війна розділила суспільство ментально, політично, ідеологічно. Причому безкомпромісно. За будь-якою темою — від політики до мови йдуть запеклі баталії.

Ми вистояли перший найважчий етап і не зламалися лише тому, що пасіонарна частина суспільства, не чекаючи жодних закликів, взяла до рук зброю та зупинила окупантів. Ось тут росія прорахувалася.

У нас раніше був сумний досвід 2014 року. Однак із безвільної здачі Криму та Донбасу ніхто не зробив висновків. Тому трапився 2022 рік. А взагалі я вважаю, що ми пожинаємо плоди того, що тридцять три роки будували не ту країну, обравши першим президентом спритно замаскованого партократа. А через тридцять років, коли, здавалося б, настав час зробити різкий поворот, Зеленський зробив помилку на другий же день після інавгурації. Коли він на стадіоні сказав Порошенку «я ваш вирок», він мав негайно розслідувати діяльність усіх президентів України, організувати справжнє розслідування резонансних справ. Наприклад, Іловайська трагедія. Що там сталося? За що загинули люди, яким гарантували безпечний вихід? Хто вів переговори і з ким? Ніхто нам не відповів. А що сталося у Криму? Сьогодні кажуть, що один батальйон міг розігнати парламент автономії та привезти у вагонах кримських депутатів до Києва, відкрити справу про державну зраду. Я впевнений, що путін триста разів подумав би, перш ніж нападати.

А в результаті він вирішив, що українці слабаки. Він обожнює великі лекції з історії — від Ярослава Мудрого до Ганді. Дика суміш невігластва. Нас, Україну, у військовому значенні ніхто не перемагав. Він навіть не читав своїх письменників. Хоча б українофоба Солженіцина, який ненавидів Україну, але вимушено видавив крізь зуби, що в таборах найнезламнішими та самими ідейними були якраз бандерівці.

П’ять років тому до парламенту зайшла група людей (у нас немає політичних партій, і з цим настав час змиритися), і особисто у мене виникло збентеження. Навіть перший склад Ради, де засідали комуністи, був професійнішим і чеснішим. Коли я дивлюся на сьогоднішній, вибачте за вираз, непотріб, який сидить у Верховній Раді, мені страшно. Припустимо, зглянеться над нами Провидіння, подохне путін і розсиплеться росія. І що ми завтра будуватимемо?

— У вас є відповідь на це запитання?

— Спочатку слід зрозуміти, куди ми прийшли за тридцять три роки, чесно сказати, що в Україні неможлива жодна парламентсько-президентська республіка, це неприродно історії, а потім діяти, як Ізраїль — усупереч усьому, і в оточенні ворогів будувати сильну демократичну державу з найсильнішою армією.

Я був там багато разів. Те, що діється на політичній мапі Ізраїлю, схоже на божевільню. Але! На другий день після державотворення ізраїльтяни зрозуміли, що треба сподіватися лише на себе. Як і під час Голокосту, їм за чотири роки теж ніхто не прийшов на допомогу. За тридцять років вони створили з нічого військову промисловість. Вони не питають американців, чи можна їм бити по терористах Гази чи Хезболли, хоча на них здійснюють величезний тиск.

Тепер вони мають все. Голда Меїр сказала чудову фразу: «По-перше, у нас ядерної зброї немає, а по-друге, якщо буде потрібно, то ми її застосуємо».

— На жаль, лідерів такого масштабу немає у сучасній Україні.

— Що заважало нам, хто мав на старті Незалежності промисловість, яка випускала Ан-24, «Антей», «Мрію», ракети СС-20, які тримали у страху всю Америку, створити потужні Збройні Сили? Звичайно, Кравчука вже не спитаєш, але так підмиває крикнути: «Ау, Леоніде Макаровичу, так що сталося?»

Західний істеблішмент сьогодні нагадує переляканого швейцара у ресторані, до якого увірвалися хулігани. Заходу і 2014-го, і 2022-го треба було вводити ембарго на енергоносії, побудувати залізну завісу із санкцій. А натомість Chanel закрила магазини в росії, плюс ще кілька брендів для багатих. Жахливе лицемірство.

Сьогодні ми заручники. Мене часто запитують: «Як ти вважаєш, треба йти на переговори чи боротися до кінця?» Дати однозначну відповідь на питання, чим закінчиться війна, можуть лише дилетанти або ідіоти. Путіну начхати на втрати, він може послати й п’ять, і десять мільйонів чоловіків на фронт, він воюватиме до посиніння, до самої смерті. А нам, немов знущаючись, дають мінімальні обсяги застарілого озброєння, причому із запізненням на пів року, нам не дозволяють бити вглиб території ворога, нам зв’язують руки. Дали смішну кількість літаків і ППО. І як тут можна заявити, що ми вийдемо на кордони 1991 року? Слова Байдена про те, що треба «перевернути землю і небеса» для допомоги Україні я вважаю знущанням. Вибачте, але ясніша картина настане після 5 листопада, тобто після виборів в Америці. А якщо ні — так ні.

Найімовірнішим мені здається тимчасове припинення вогню на п’ять-десять років на справжній лінії зіткнення.

Коли з’явилася книжка академіка Володимира Горбуліна «Як перемогти Росію у війні майбутнього», я не впевнений, що вона стала посібником для вивчення й аналізу серед політиків і дипломатів. А шкода. Багатьох помилок вдалося б уникнути, запобігти їм.

— Боюся, що на Банковій Горбуліна не читають і не чують.

— Не знаю, чим вони там були зайняті, але думаю, що для них це дуже складна література. А він усе правильно сказав. Так, Україна програє в цифрах, у лобових порівняннях. Але перед нами є біблійна історія Давида і Голіафа, є приклад Ізраїлю. Потрібна мобілізація ідей, потрібні креслення передової країни, яку ми хочемо побудувати.

Чим ми повинні бути зайняті сьогодні в гуманітарній сфері? Відновленням історії з її часом трагічними і не завжди приємними моментами. Тобто будувати своє, повернути в ужиток забутих геніїв. А замість цього ми оголосили війну Булгакову і Пушкіну, наївно вважаючи, що варто знести всі пам’ятники письменникам і росія завалиться. Не завалиться. Вона побудована на іншому замісі, де абсолютно бездарному і войовничому народу подарували велику літературу, щоб народ цей перевиховати, відмити і окультурити. Експеримент закінчився нічим. Ніякі Чехови, Достоєвські та Пушкіни не допомогли. А я взяв би, зібрав цитати — що говорили російські письменники про свій народ, і видав книжку, причому російською та українською. Таких прокльонів і образ на адресу російської людини ви навіть по українському телебаченню сьогодні не почуєте. Немає жодного визнаного у світі російського письменника, який не розплювався б із росією, починаючи з Толстого, якого попи піддали анафемі, і закінчуючи тим же Достоєвським.

 

А ці суперечки з приводу київської консерваторії імені Чайковського? Який написав опери «Черевички» і «Мазепа». Я розумію принцип позбавлення від радянської спадщини. Навіщо мені площа Льва Толстого, який жодного разу не був у Києві і не писав романів про Україну? Але оголошувати Чайковського і Булгакова бездарними, — як то кажуть, себе не поважати і виставляти Україну посміховиськом. (А як же, всі ці дурниці здійснюються «від імені та за дорученням держави»). Але чому б не присвоїти київській консерваторії ім’я Максима Березовського? 1986 року вийшла моя книжка «Чакона» про музику і музикантів. Я розповів там про долю композитора Максима Березовського (народився 1745 року, помер 1777-го). Навіть була ідея зняти фільм, бо надто вже ця історія кінематографічна.

Музикознавці знають ім’я Березовського як випускника Болонської академії, який був ушанований золотої медалі разом із Моцартом.

Березовський — той рідкісний випадок, коли людина вважала і відчувала себе українцем. Він був фанатом української музики, він був найзнаменитішим композитором в Італії, побудував там прекрасну кар’єру. Але варто було Потьомкіну пообіцяти побудувати на батьківщині Березовського консерваторію, як він кинув усе і повернувся на батьківщину. На троні сиділа Катерина II — путін у спідниці, яка ненавиділа і знищувала все українське. Березовський був обманутий і розтоптаний. Зрештою, спився і закінчив життя самогубством.

Тепер триває дискусія, чиє ім’я має носити київська консерваторія. Звичайно, можна силою нав’язати будь-яке ім’я. Хлопці, а може, ви зберете гроші, пошлете в Італію фахівців, викупите рукописи Березовського і відновите його спадщину? Десь же є все, що він писав. Але нікого це не цікавить. Ось бігати і мазати фарбою пам’ятник Булгакову заняття для справжніх «патріотів». Що ви хочете цим довести цивілізованому світу?

Колеги мене не люблять за те, що я часто повторюю фразу: «Письменник починається на другий день після своєї смерті». Якщо після відходу у засвіти продовжують його читати й публікувати, тоді він і залишається в літературі. Від багатьох класиків української літератури залишаться в кращому разі «щоденники», як це відбувається з Олесем Гончаром. Життя довело, що багато романів лауреата Ленінської та інших премій не варті однієї новели Григора Тютюнника.

Залишиться Ліна Костенко, яка цуралася того, що називалося «літературним процесом». Геній завжди прагне втекти від літературної метушні. Прикро, що Україна не боролася за Нобелівську премію для поета, що дорівнює Лесі Українці. Для цього треба було виконати величезну роботу, перекласти її твори іноземними мовами.

— До того ж творчі люди дуже заздрісні.

— Для українських письменників це святе.

Розповім повчальну історію на іншу тему. П’ять років поспіль — з 2007 року по 2011-й — я був членом так званих міланських конференцій, куди з’їжджалися дисиденти, науковці, письменники. Потрапив я до цієї прекрасної компанії з протекції мого друга Віктора Єрофєєва і нині покійного голови спілки письменників Болгарії Миколи Пєтєва. Там можна було зустріти й колишнього голову ізраїльського кнесету, а поряд із ним іранського дисидента, а також дисидентів китайських та кубинських.

Там я познайомився із Нємцовим. Коли Борис Юхимович починав говорити про путіна й про росію, я слухав це з жахом. 2008 року (вже трапилася війна в Грузії) Нємцов попереджав, що «путін фашист, він нападе на вас і вашу Україну знищить». Я, грішним ділом, подумав, що він ненавидить путіна, тому що Єльцин вибрав його, а не Нємцова як наступника. На жаль, сліпі ведуть зрячих, а не навпаки.

Нємцов того року видав із журналістом Володимиром Міловим книгу «Лужков: підсумки» — про корупцію в москві, про те, як мер разом із дружиною розоряв москву і ненавидів Україну. Борис Юхимович мені запропонував: «Переклади цю книгу українською та видай. Цей покидьок каламутить воду в Криму, українці мають знати, з ким вони мають справу». Тоді Лужков витворяв у Севастополі все, що хотів. А наша влада боягузливо відверталася замість того, щоб оголосити Лужкова персоною нон грата. Повернувшись до Києва, я побіг інстанціями. Ніхто не хотів займатися цим проєктом, боязко питаючи: «Навіщо їх провокувати?» Причому ж я не ходив Хрещатиком, пропонуючи перехожим скинутися на книгу. Я розмовляв із людьми у владі. Тепер розводимо руками: не бачили, не зрозуміли…

«Не перемігши корупцію, ми втратимо все»

— У перші тижні великої війни українці були монолітні як ніколи. Ми пишалися цим єднанням. Навіть політики забули свої чвари. Але як тільки пройшов шок, все повернулося на круги свої. І ось уже немає ані тієї внутрішньої єдності, ані готовності захищати країну до останньої. Що з нами відбувається?

— Відповідь лежить на поверхні. Знову проведу паралель з Ізраїлем. Там діти міністрів та генералів йдуть у бій першими. На початку 2000-х друг віз мене з Єрусалиму до Тель-Авіва. Побачивши солдата на узбіччі, зупинився і підвіз того, хоч довелося зробити гак. Я сказав потім: «Ти молодець». А він відповів: «У нас так все роблять. Міністр їхатиме — зобов’язаний підвезти солдата. Солдат для держави — це святе».

Наш народ із перших днів за власні гроші купував бронежилети, озброєння, берці. Це була справді народна війна. І Україна вистояла. Але поступово війна перейшла у «Фейсбук» та телевізор. Народ освоївся й притерся. Солдати проливали кров, волонтери вперто клянчили донати, а політичний істеблішмент почав їздити курортами та розважатися в ресторанах. «Страшно далекі вони від народу», як сказав вождь світового пролетаріату про декабристів. А наші набагато далі, скажу я.

Найболючіша тема суспільства — корупція. Щодня читаю в новинній стрічці про кричущі факти. Їх десятки, сотні, тисячі. Але за два роки не прочитав жодного виразного обвинувального вироку. Згоден, що розслідувати фінансові махінації часом неймовірно складно, потрібні фахівці. Але от інший приклад. У ніч проти 26 травня минулого року п’яний суддя Тандир влетів на швидкості до блокпоста нацгвардійців, загинув 23-річний хлопець. Є відеозаписи, протоколи поліції. Досі триває слідство. Розкажіть мені, які експертизи ще потрібні, щоби справа пішла до суду?

Ви можете уявити голову Верховного Суду Сполучених Штатів, який трапляється на хабарі? Це є крах американської юридичної системи, розвал Сполучених Штатів. Натомість у нас судова система є незалежною. Від закону та від народу. Жоден із суддів ніколи не сяде, а якщо сяде, то ненадовго — витягнуть. І виходить, що ті, хто має боротися із корупцією у судах, самі її й очолюють.

Ось моя велика відповідь, чому в народу зник запал. Звичайно, ми могли б закінчити цю війну, якби у перші два місяці отримали все, що нам обіцяли. Але нам одразу сказали, як у «Джентльменах удачі»: «Ти туди не ходи, ти сюди ходи». На нормальній людській мові це називається знущанням. Таке відчуття, що йде невідома тобі гра. Я розумію, Захід хоче, щоб росія надламалася, стала слабкою. Але! Не розпалася, не зникла як партнер на майбутніх переговорах. А ми? Де наше місце на цій мапі світу?

Люблю цитати зі старих фільмів. Одна цитата часом неоцінна, як вирок. У фільмі «За двома зайцями» є геніальна фраза Голохвастова: «Коли людина підніметься розумом своїм за хмари й звідти гляне вниз, на людей, так вони йому здадуться малесенькі-маленькі, все одно як миші». Дивлюся на Байдена, Шольца, інших лідерів — вони хто для нас? І чим ми зайняті? Наразі частина українських політиків вже готується до майбутніх виборів. Хоча які вибори під час війни? У Сполучених Штатах лише Рузвельта обрали на третій термін. Чому? Та тому, що йшла війна. А як проголосує мільйон солдатів, які на передовій? Їхні голоси мають бути почуті першими.

Нещодавно мер Києва Кличко помчав до Шольца, щоб той дозволив завдавати ударів по території росії. Що це як не заробляння іміджу перед киянами? Мовляв, ось я який, і Шольца не боюсь. І що ви думаєте, знайдеться безліч ідіотів, які скажуть: «Ви бачите? Кличко страждає за Україну, не те що інші!» Мені хочеться запитати шановного мера, чи він знає свою посадову інструкцію? Він має забезпечити нормальне життя міста. За десять років не збудовано жодної станції метро, натомість метро на Виноградар перетворилося на космічну чорну дірку, яка висмоктує невідомо в чию кишеню мільярди гривень! Людям про це треба нагадувати. Тому що вони завтра на зло Зеленському оберуть Кличка, і Україна всьоме (не вдруге, не втретє) знову настане на ті ж граблі. Ми на цих граблях граємо віртуозно, як Паганіні на скрипці Страдіварі.

Щодо нашої культури, освіти, мистецтва, то тут суцільний жах. Мистецтво дискусійне у своїй основі. Це конкуренція ідей, талантів, стилів, напрямів. А що в нас робиться? Якщо уважно подивитися? У нас один кухар. Один письменник. Одна співачка. І балерина також одна. Натомість два блогери. Один «неправильний», другий «від опозиції». І десь за кордоном в ополонці бовтається парочка співаків. Так, і обов’язково міністри освіти, забруднені плагіатом. Напевно, щоби знімати було за що. Ви розумієте, чого нас привчають? Жити як собаки Павлова — інстинктами. Або собачки в цирку на дитячій виставі, видресовані гавкати «один плюс два».

 

Про кінематограф краще промовчу. Тут багато вкрите щільним шаром мороку. Хотілося б (і про це я не раз говорив) побачити на екрані свою історію — від Київської Русі. Щоб з’явилися фільми про Березовського, Мазепу, княгиню Ольгу. Чому ми поступилися росії назву Русь? Чому віддали нащадкам татаро-монгольських племен мову Русі та продовжуємо віддавати? Вони ж усе крадуть!

У росії витрачають мільярди на історичне кіно. Зняли серіал про запеклу повію Катерину, на якій тавра ніде ставити. У них вона — парадокс! — зразок цнотливості. І це вбито у свідомість народу. Кіно — найсильніша зброя пропаганди, воно впливає емоційно. І якщо ви хочете, щоб наші діти знали, звідки вони родом, з яких часів, давайте розбиратися. Але у нас є все — кіноакадемія, Держкіно, Спілка кінематографістів, гарячі дискусії та фестивалі. Ось тільки кіна нема.

Інтелігенцію по-тихому знищили. Одних знищують злиденними зарплатами, як вчителів, інших — неможливістю вести відкриті дискусії. І поясніть мені, будь ласка, як співвідноситься «мовний патруль» із Конституцією країни? Я в жаху від того, що Україну перетворюють на скотарню за Оруеллом. Рівність, яку нам пропонують під наглядом самозваних наглядачів, має негайно піти як рецидиви минулого. Має бути змагання ідей та талантів.

Обурює, що замість того, щоб зробити глибокий аналіз та повернути справжню історію України — складну, трагічну, починаючи з Андрусівського перемир’я, коли Україна була розрізана на дві частини, нам тицяють у зуби фальшивками, нібито Сірко читав лекції у Сорбонні. У якій Сорбонні і якою мовою він читав лекції? І ця дрімучість культивується величезною масою агресивних неуків. Таке відчуття, що настала епоха двієчників і хуліганів.

— У листопаді 2021 року, коли ми з вами записували перше інтерв’ю, ви сказали: «Знаєте, в чому біда України? Не встигнувши поховати героїв, вона біжить святкувати перемогу замість того, щоб сісти та сказати: давайте розберемося. Детально, година за годиною, слово за словом». Дуже хочеться, щоби після війни ми провели цей аналіз. Чи зможемо?

— Дозвольте нагадати, про що ми говорили. 2014-го трапилася, як її заведено називати, Революція гідності. Ціною сотні життів молодих пасіонаріїв, ідеалістів, які йшли з дерев’яними щитами в атаку на «орлів» Януковича, Україна відстояла право на незалежність. Але не встигли поховати Небесну сотню, як у Відні на очах усієї чесної публіки трапився сходняк пари українських олігархів із кандидатом у владу. За чашкою кави тихо вирішили, хто буде мером столиці, хто президентом. І наш мудрий народ не обурився! Тобто всім дякую, плебс вільний? Та народ мав розірвати учасників цієї змови. І що? Трохи пошуміли та заспокоїлися.

— Та й зараз народ не обурюється, що країною керує людина, яка управляє президентською канцелярією.

— А це питання вже до парламенту та Конституційного суду. Саме вони мають слідкувати за цими моментами.

Вважаю, що українцям настав час підійти до дзеркала і подивитися в першу чергу на самих себе. Все-таки у нас, на відміну від росії, є свобода слова. Тільки вона плавно перетворилася на свободу балаканини та діалоги глухих з німими. А свобода слова це коли твою думку вислуховують, коли є гостра дискусія, яка не переходить у базарні суперечки. А у нас усі спікери, вся ця маса блогерів — ну просто остання інстанція.

Особливо активно поводяться представники попередньої влади. Вони сподіваються, що народ забув їхні «косяки». Справді, події настільки швидкоплинні, що ми забули, чим жили вчора, не кажучи вже про те, хто здав бездарно Крим, хто знищив склади з боєприпасами, і нічого не робив, очікуючи, що все розсмокчеться само собою.

Сьогодні ми спостерігаємо продовження «марлезонського балету». Взяти хоча б ситуацію з електрикою. Зрозуміло, що ворог нещадно бомбардує нашу інфраструктуру. Але коли нас витримували в темряві, як гарне вино у підвалі, я сказав домашнім: «Завтра народ скаже, що ми згодні платити скільки завгодно, аби ввімкнули світло». І що сталося? Чудо! На другий день після підвищення тарифів світло перестали відключати. І де гарантія, що цей «фокус» не повториться взимку?

І що це таке наше чудове «Укренерго»? Відкрийте Вікіпедію й ви зрозумієте, в чому краса «наперсткової гри», де бізнесмени з російським громадянством і пара вітчизняних олігархів (з якими, як запевняє влада, давно покінчено) відіграють роль кульки, яку ви ніколи не знайдете під ковпачками. Натомість копійчану електроенергію атомних електростанцій ці «кульки» нам продають утридорога. Вони що, будували ці атомні електростанції? А ДніпроГЕС, Дністровську ГЕС, десятки інших гідроелектростанцій? Вони прийшли та накрутили величезні тарифи, а керівництво виписує собі премії у мільйонах доларів США.

— Нещодавно в «Українській правді» прочитала аналітику про роботу Міністерства оборони, у мене взагалі волосся дибки встало. Коли таке відбувається у країні, що воює, найм’якше слово — скотство.

— Я не знайомий з ними. Я обиватель, але уважний. Коли випливла знаменита афера з яйцями, міністр оборони мав провести голосне, відкрите розслідування. Натомість нам, наче ідіотам, розповіли, що яйця бувають квадратні, у літрах, у кілограмах, а ті, що продають в магазинах, — це неправильні яйця. Це плювок в обличчя. Цинічний, нахабний. Я не повинен знати (та це й не треба!), скільки коштують компоненти ракети та порох, але скільки коштують яйця, знають навіть діти. І що? Міністра тихо відправили у відставку, проти заступника порушили справу. Навар повернули? Зараз! Як триста кораблів Чорноморського пароплавства, які зникли під парасолькою «найчеснішого» з президентів.

— Весь світ спостерігає, як країна спливає кров’ю, а в цей час наші чиновники та політики безсовісно наживаються на війні.

— Це ганьба! До нас постійно надсилають контролерів, які розводять руками й, чортихаючись, їдуть! Наших корупціонерів не можна перевиховати. І це перетворилося на епідемію, гіршу за недавній ковід.

У нас обдурити державу свята справа. Я розумію, що війна йде, що не треба розкривати, де і скільки розбито електростанцій, хоч ворог чудово це знає. Пам’ятаєте, Мустафа Найєм у січні 2023 року очолив Державне агентство відновлення та розвитку інфраструктури, яке мало побудувати залізобетонні укриття для трансформаторних підстанцій. Через півтора року він тишком-нишком звільнився, не намагаючись навіть виправдатися. Скажіть, будь ласка, якщо він або хтось інший розтринькали мільярди, яке має бути покарання? Це гроші, які народ кров’ю заробляє на оборону. Запитання: чи є захист на підстанціях? А якщо ні, де мільярди гривень? І якщо Найєма звільнили, а він не думає виправдовуватись, то виникає підозра, що це було? Загадкове мовчання породжує нові і нові питання.

За радянських часів було дві організації, які ловили казнокрадів, — прокуратура та ОБХСС. І тоді не крали у таких космічних масштабах, як сьогодні. Сьогодні створили десятки структур — НАБУ, ДБР, БЕБ, Спеціалізована антикорупційна прокуратура тощо. Причому багато хто займається лише чиновниками високого рангу. Навіщо така «сегрегація»? Тобто я, ви, ми папуаси, а вони білі конкістадори? Не перемігши корупцію, ми втратимо все. Країну, майбутнє дітей. А перемігши її або, як мінімум, упокоривши, ми маємо швидко створити мобільну, добре озброєну армію, відновити ядерну зброю і начхати на всіх.

— Не з нашою владою.

— Тоді нам не вибратися із цієї матриці. Відповіді шукайте в історії. У тій, що була до Полтавської битви. Там багато цікавого. Дозволю лише процитувати вірші гетьмана Мазепи, де в одному двовірші спресовано всю українську ментальність: «Крізь незгоду всі пропали, самі себе звоювали».

Допустимо фантастичний розклад — російська армія залишить Крим, Донецьк, Луганськ, помруть путін, лаврів, шойгу та інші мерзотники. Ну, а народ? Чингісхан помер, але Золота Орда продовжувала душити Європу. Сьогодні не путін страшний — страшний російський народ.

Безперечно, Україна має перервати всі державні зв’язки зі своїм сусідом, але як? Ми маємо кордон майже дві тисячі кілометрів. Не можна збудувати Китайську стіну. Сьогодні це не працює. Ракети перелітають крізь стіни. Сьогодні йдеться не про фізичний, а про ментальний остаточний розрив. Враховуючи, скільки вкладає путін у пропаганду, нам буде складно. Адже ми замість глибокого аналізу історії здатні плодити лише «мовних патрулів» і воювати з Булгаковим. Тим часом росія вкладає мільярди у свій імідж, у свою «російську ідею». Весь світ зачарований путіним. Когось він купив за гроші, когось просто залякав. Серед гравців на головній шахівниці чимало ідіотів, які заглядають йому в очі й в рот і настирливо намагаються поговорити. Про що?

Згадайте зустріч путіна з Трампом у 2018 році у Гельсінкі. Мені як людині театральній достатньо було одного запобігливого погляду Трампа та його відповіді журналістам на питання про втручання росії у вибори в США у 2016 році. Що він сказав? Що він більше вірить «другу Володимиру», аніж розвідувальній спільноті США. Тут і система Станіславського не потрібна, кричіть одразу: «Вірю! Я вірю, що ви, Дональд Трамп, агент, який попався на медову пастку». З іншого боку, «комуністична фракція» імені товаришів Обами та Клінтона сказала нам: «Не смійте воювати, не смійте навіть пальцем ворухнути! Просто здайте ядерну зброю, віддайте Крим і не мозольте нам очі!»

Я розумію, що влада завжди обмежена протоколами, спілками та міжнародною мовою спілкування, але що заважає нам, журналістам, історикам, письменникам, відкрито заявити, що Меркель здала «Газпрому» європейський континент, що Саркозі здав Грузію, Обама — Крим тощо. Принаймні ми будемо чесні перед дітьми та онуками.

— Війна — це ще й тест нації на солідарність. Сьогодні дуже помітний розкол між фронтом та тилом. Якщо раніше люди, побачивши людину в пікселі, говорили йому спасибі, то зараз обурюються, що він щось сказав у магазині або транспорті. Наші душі настільки зачерствіли?

— Я навів приклад Ізраїлю. А у нас деякі водії маршруток висаджують солдатів, не хочуть їх везти безплатно. І що? Такий водій має бути позбавлений права працювати на громадському транспорті. Причому довічно. А як назвати рішення судів щодо умовного покарання для паліїв машин військовослужбовців та волонтерів? Що це як не знущання з фронту, з країни?

До речі, візьмемо питання соціальної справедливості. Я говорю про грошове забезпечення солдатів. На першій лінії, на другій. Адже воно злиденне. Мені скажуть: грошей нема. Не погоджуся. Якщо ви виплачуєте мільйонні премії тисячам чиновників, то гроші є. Дайте людям на передку бодай десять тисяч доларів на місяць. Адже злодіїв в країні більше, ніж тих, хто щодня ризикує життям. Це ж елементарні поняття. Крім патріотизму та бажання захистити країну, має бути сильна матеріальна мотивація.

— Як у росіян.

— Безперечно.

— Колись війна все одно закінчиться. Яким українське суспільство вийде з неї, на вашу думку? Зрозуміло, що дуже втомленим. Але чи буде більше агресії, байдужості або навпаки — співчуття, доброти, співучасті?

— Не знаю. Ми вийдемо знесиленими. Мрія деяких політиків, що ось нам дадуть пів трильйона доларів і ми відбудуємо заново країну, спонукають мене розкрити «Мертві душі» Гоголя і стати Маніловим, який описує дружині, на яку казку він перетворить маєток.

Коли наші чиновники мріють про «міністерство повернення українців», мені хочеться кричати: «Ви ідіоти чи прикидаєтеся?» У довоєнний час я часто бував у Європі. У Польщі, коли вона увійшла до Євросоюзу, ринок праці впав. Поляки, у яких руки ростуть звідки треба, рвонули до Англії, Німеччини на вищі зарплати. На місця, які звільнилися, прийшли українці. Сьогодні війна виштовхнула за кордон мільйони українців. Працьовитих, креативних. Ви вважаєте, Німеччина їх вижене? Вона їх інтегруватиме будь-якими коштами — зарплатами, пільгами, освітою. А відсікатимуть старих, лінивих, нездатних інтегруватися. Робоча сила потрібна і Чехії, Швеції, навіть Швейцарії. Я реаліст і не можу сказати, які території ми втратимо. Але ми втратимо найголовніше — продуктивну частину суспільства. Але найбільше мене лякають політики. Коли читаю, як наш прем’єр-міністр сказав, що «бюджет країни на 2024 рік формували з прогнозом, що війна закінчиться влітку», стає страшно від цієї некомпетентності.

Історія України ніби глумливо повторюється від виборів до виборів. Від Хмельницького до Мазепи та до золотого шансу перших виборів. Шансу, який ми, на жаль, упустили. Ще, може, тліє надія, що з’явиться хтось розумний, сильний, чесний і замість пам’ятників винесе з коридору граблі. Ту саму смертельну зброю, на яку ми постійно наступаємо.

https://chas.cv.ua/wp-admin/post.php?post=160642&action=edit