«Нехай Бог прийме, солдате!»

У моєї такси точно важка психотравма і роздвоєння особистості. Веду її якось із ранкової прогулянки на повідку, а з іншого боку вулиці – у протилежний від нас бік – тротуаром рухається чоловік у камуфляжі. Такса миттєво завмирає на місці, стає у стійку, буквально розвертається у бік невідомого перехожого, натягує повідець і довго супроводжує його поглядом. При цьому час від часу зиркає на мене через плече і навіть одного разу нюхає.

Я й сам мимоволі звертаю увагу на все, що бодай віддалено нагадує війну. Хоча у Чернівцях це доволі складно. Зокрема, на перехожих у військових одностроях. Найбільша мрія, звісно, натрапити на представників ТЦК, як в’яжуть і пакують у воронок ухилянта. Щоб на власні очі побачити усі ті жахіття, розповідями про які забиті стрічки соціальних мереж. Проте нічого подібного за два тижні у Чернівцях, при досить активному пересуванні центральною частиною міста, мені, на жаль, не трапилося на очі. Мимоволі виникає припущення, а чи не постановочні усі ті відео? Зі зрозумілою далекосяжною метою ворогів України.

Натомість якось зауважив на Центральній площі картину, яка розчулила. Спиною до міськради, на лавці, обабіч від чоловіка у формі, розмістилися дві жіночі постаті. Одна жінка на вигляд старша, інша – зовсім молода. Напевно це мати з донькою. Старша жінка сором’язливо (прочитав по очах) притулилася головою до чоловічого плеча. Тим часом чоловік тримав у руках одну милицю, з тих які фіксують не під пахвою, а такою спеціальною вигнутою формою під ліктем на руці. Коли за якийсь час повертався цією дорогою назад їх вже не було.

У перші дні відпустки застав на Центральній площі мовчазну акцію-нагадування про зниклих безвісти і полонених чернівчан-військовослужбовців. Переважно жінки різного віку, подекуди чоловіки й діти вишикувалися обличчям до ратуші, мовчки тримали у руках фотографії чоловіків у військовій формі, якісь плакати з написами про обставини зникнення чи полону, прапори з назвами бригад і військових частин. На одному з плакатів прочитав, щось про протистояння із вагнерівцями. На іншому щось про державу, яка не турбується про розшук своїх захисників. Точно не запам’ятав, як саме це її характеризує. Посоромився фотографувати. Обмежився тільки тим, що уважно розглянув кожне обличчя на фото, прочитав назви частин. І виявився тоді, здається, єдиним, хто це зробив. Решта перехожих намагалися чимшвидше прошмигнути повз цих людей у їхній самотності.

Обходячи цю групу з плакатами, яка розташувалася перед постаментом, до якого так полюбляє навідуватися влада, зауважив жінок біля дороги, які тримали плакати із закликами до водіїв підтримати акцію звуковими сигналами. Деякі автомобілі справді сигналили. Не знаю скільки часу тривала ця акція, тому не можу стверджувати напевно, проте за час моєї присутності на ній ні представників влади, ні журналістів я не зауважив. Тільки збоку за дійством спостерігали здоровані в чорній уніформі із написом, здається, муніципальна міліція. Невже за рік моєї відсутності у Чернівцях до цілої армії різноманітних державних і приватних охоронців ще й така додалася?

Найсумніший випадок пережив на кладовищі у Годилові. Дорогою до могили батька не міг проминути Алею героїв, на якій за час моєї відсутності додалося чимало свіжих могил. Біля котроїсь з найновіших стояли кілька людей, які побачивши мене замахали руками і покликали до себе. Підійшов. Немолода на вигляд жінка, очевидно, з донькою пояснила, що хоче дати мені поману за упокій душі свого чоловіка Василя. Його якраз за день до того тут поховали. Одразу сказав їм, що я теж військовий, тому матиму за честь пом’янути побратима. А глянувши на дату народження 1968 додав, що я лише на два роки молодший за нього. Після традиційного буковинського «Нехай Бог прийме», трохи поговорили. Запитав у рідні, в якому званні був на війні чоловік, за яких обставин загинув. «Під Покровськом. На Донецькому напрямку. Солдатом-піхотинцем. У 56 років».

Діставшись додому зайшов на офіційні сторінки Чернівецьких обласної військової адміністрації і обласної ради, Чернівецької міської ради, щоб дізнатися більше про захисника. Проте окрім повідомлення про самий факт поховання солдата у Чернівцях, не виявив навіть його фотографії. А на доступних офіційних порталах Чернівецької міської ради місця навіть для цієї інформації не знайшлося.

Оце, на мою думку, і є той справжній збірний образ і цієї війни. Невідомий солдат передпенсійного віку. Потрібний тільки родині, побратимам і кільком небайдужим громадянам. Формальні заклинання чиновників про увагу до кожного героя і реальна практика їх пошанування.