«Чорний вівторок» 1995-го. Як спалахнув перший кривавий конфлікт між вірянами УПЦ КП і тодішньою владою України

 
18 липня 1995-го, яке увійшло в історію як «чорний вівторок», стало для України першим відкритим і кривавим проявом конфлікту між віруючими Київського патріархату і представниками влади, які на той час майже повністю були прихильникам Московського патріархату. Понад 100 поранених, чутки про двох вбитих, масова бійка віруючих зі спецпризначенцями – так закінчилася спроба поховання патріарха Володимира в усипальниці київських патріархів у Софійському соборі.
19-річним Василь Романюк, як член ОУН, потрапив під суд і одержав десять років радянських таборів за участь у боротьбі з окупантами України. Віра допомогла Романюкові пронести тягар неволі, дух його зміцнився й загартувався. Висвячував отця Володимира кардинал Йосип Сліпий, з яким вони разом каралися в таборах. Отець Володимир чесно ніс своє пасторське служіння, був добрим наставником і порадником пастві. Та у червні 1970 р. за виступ В. Романюка проти арешту історика Валентина Мороза Романюку заборонили правити службу.
У ніч із 12-го на 13-е січня 1972 року, коли було арештовано більше двохсот свідомих українців, Василь Романюк потрапив ворожих до рук. І знову доля політв`язня: сім років страшних Мордовських таборів. Брав участь у голодуваннях у дні політв’язня та прав людини, у дні початку репресій в Україні й інших акціях протесту. 1 липня 1976 року відмовився від радянського громадянства. Потім три роки був кочегаром в Якутії.
Після дев`ятнадцяти років таборових страждань життя набуло нових форм: вчений-теолог виступав із лекціями в Канаді, Великобританії, Америці, відроджуючи дух Українського Православ`я, відроджуючи дух нації. Святішому Володимиру судилося стати Патріархом Української Православної Церкви Київського Патріархату. Неповних два роки тривало високе служіння.
14 липня 1995 р близько 19-ої години патріарх Володимир (Василь Романюк) отримав телефонний дзвінок. Після цього він одягнув світське вбрання і зі своєї резиденції пішов у Ботанічний сад Київського Університету. Там, серед квітучих жовтих азалій на лаві його очікували дві жінки. Згідно з офіційною версією, Романюку стало зле, стався четвертий інфаркт. Упродовж двох годин жінки намагалися його реанімувати, можливо, при масажі серця зламали йому ребра, а також робили йому прямі уколи в серце (що відзначено в акті судмедексперта), коли приїхала швидка, «реаніматори» зникли. Так загинув Великий українець.
У чорний вівторок 18 липня 1995-го, в день похорону Патріарха 18 липня Леонід Кучма відбув до Білорусі, а Євген Марчук перебував у службовій поїздці по Київській області. У цей самий час, зранку, міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко доповів про відсутність будь-яких загострень та підтвердив домовленість про поховання Патріарха на Байковому цвинтарі.
Траурна процесія почала свій шлях від Володимирського собору. Дійшовши до Володимирської вулиці, процесія повернула не в бік Байкового кладовища, де було заплановане поховання, а ліворуч — в бік Софії Київської. За твердженням Євгена Марчука, рішення про зміну напрямку руху приймали Леонід Кравчук та Микола Поровський. На самій Володимирській вулиці на процесію чекав міліцейський кордон, який відмовився пропустити її, попри заклики церковних діячів та народних депутатів. У відповідь на спробу прориву кордону силами УНА-УНСО, бійці «Беркуту» застосували гумові кийки та сльозогінний газ, що, однак, їм не допомогло.
Прорвавши кордони та дійшовши до Софіївського собору, процесія зупинилася біля зачинених воріт, помітивши в самому храмі значне скупчення міліції. Близько 16 години 30 хвилин активісти УНА-УНСО почали копати могилу праворуч від входу до собору, прямо в тротуарі, ламаючи асфальт. О 19 годині 20 хвилин, коли тіло Патріарха було вже поховане, бійці загонів спеціального призначення вийшли з воріт храму та почали зачищати площу, б’ючи людей.
Деякий час члени УНА-УНСО разом з вірянами стримували натиск міліції, однак вже згодом площа була заповнена працівниками міліції, які, за свідченнями очевидців, били лежачих людей та шматували українські прапори. Близько 22 години кордон працівників міліції навколо могили був знятий, учасники процесії змогли засипати її землею. Усіх затриманих було доставлено до Шевченківського районного відділку міліції, де (за твердженням УНА-УНСО) до них були застосовані тортури.
Розповідає Микола Поровський: “Щойно машина в’їхала на Софійську площу,я побачив як ОМОНівці б’ють людей і женуть їх брутально під побоями із площі! Я дістав депутатське посвідчення і кинувся до входу в Софію, де в оточенні кількох десятків ОМОНівців знаходились депутат В Червоній, 2 священики і ще хтось. 1 чи 2 чоловіки. Труна із тілом Патріарха стояла біля викопаної могили. «Миколо-хоронимо! Помагай опустити труну в могилу!» Ми вчотирьох опустили труну в могилу і заходились руками, уламком якоїсь дошки загортати могилу. ОМОНівці пробували перешкоджати, але силу до депутатів не застосовували. Ми із Червонієм, тримаючи дошку з двох сторін, згортали нею землю в могилу і таки засипали її! «Отак творять історію», – сказав випроставшись Червоній, витер піт з чола і перехрестився. Так був похований біля Софійської дзвіниці Патріарх Київський і Руси-України Володимир (Романюк). Ручаюсь за кожне слово, бачив фільм цього моменту на оперативному відео – Микола Поровський.
Передзвони храмів над борами
Линули скорботно з далини
Раптом із розчахнутої брами
У шоломах слуги сатани.
Звідусіль киями люд накрили.
За щитами – розхижіле зло.
Що ординці? Лиш вогонь та стріли..
У ординців газу не було.
Люде мій, не дайся у вудила,
Не таку ждав правду, не таку.
Україна руки заломила
І Богдан поблід на румаку.
Давно Патріарх Володимир у вічності молиться за свій народ, а те, що прах Патріарха похований при дорозі перед зачиненою брамою Софії, що ніяких вибачень, покарань винних не було, і сьогодні є раною в серці багатьох українців.
Слава нації!

peredplata

Залишити відповідь