З початку повномасштабного вторгнення понад 22 тисячі українців перетнули українсько-румунський кордон, намагаючись уникнути мобілізації чи покинути лави ЗСУ. Хтось іде небезпечним шляхом через гори, а хтось перепливає Тису. Журналіст France Televisions Фабʼєн Магну провів кілька днів із румунськими рятувальниками та поговорив із втікачами-українцями, щоб зʼясувати, як вони наважилися на такий крок. RFI Українською переповідає цей репортаж.
*Імена українців, які фігурують у статті Фабʼєна Магну, змінено.
У ніч з 24 на 25 січня 2025 року гірська рятувальна служба Марамуреш отримала повідомлення з України про двох чоловіків, які заблукали в румунських Карпатах. До рятувальників звернувся брат одного з них. Він передав координати останнього місцеперебування «мандрівників» та навіть погрожував наслідками, якщо їх не знайдуть. Проте рятувальники й без цього добре знають свою роботу: за час російсько-української війни їм вдалося визволити з гірського полону понад 250 українців.
Команда одразу вирушила на пошуки, але попри всі старання тієї ночі їм не вдалося нікого знайти.
«Або вони змінили місцеперебування, або вони мертві. (…) Звісно, це засмучує, але це наш обовʼязок — перевірити», — пояснив один із рятувальників Міхай Кантеа. За офіційними даними, з початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну в горах загинуло 18 людей, ще пʼятьох вважають зниклими безвісти.
Ця історія завершилася добре: чоловіків знайшли наступного дня. Один із них, Роман, розповів, що родом із Полтави, а ще кілька тижнів тому був снайпером на Донбасі. Його товариш, Михайло, брат якого і звернувся до рятувальників, здавався виснаженим та розгубленим.
Вісімнадцять годин для порятунку
Ще більше пощастило Владиславу Дуді (це справжнє ім’я героя. — Ред.), якого врятували на початку грудня. Тоді його історія облетіла чимало світових медіа: чоловіка знайшли сильно переохолодженим, але він попри все притуляв до грудей маленьке руде кошеня, із яким і долав гори. Тоді рятувальники зазначали, що, ймовірно, саме кіт і врятував свого господаря, не даючи йому остаточно замерзнути.
Зараз Владислав уже одужав та перебуває в іншій країні ЄС. Він розповів, що довго планував втечу і вирішив «дочекатися зими, коли стане холодніше».
«Нарешті я зустрів двох хлопців, і ми вирушили. Там ми їли сосиски та кашу, спали в наметах», — розповів він.
Утрьох вони дісталися Румунії, проте опинилися в горах на висоті майже дві тисячі метрів. «Схили виявилися надто крутими. Нам довелося спускатися сидячи. І, зрештою, я впав», — пригадує хлопець. Його супутники звернулися по допомогу до румунських рятувальників, але самі вирішили йти далі.
Владислав був упевнений, що на цьому його подорож скінчилася: «Я думав, що ніхто ніколи не прийде за мною і що я помру».
Його знайшов загін Міхая Кантеа. Він пригадує, що побачив вимоклого чоловіка, який сильно тремтів та постійно повторював: «Кіт, кіт…». Рятувальники спочатку не зрозуміли та подумали, що чоловіка поранено, але під час огляду знайшли кота Персика. Та навіть попри відсутність поранень стан Владислава викликав серйозне занепокоєння, до того ж погодні умови були несприятливими, щоб викликати гелікоптер. Тож рятувальники самі спускали потерпілого з гори.
«Знадобилося вісімнадцять годин, щоб винести мене на ношах. Але я нічого не памʼятаю. Тільки те, що це був дуже довгий шлях», — говорить Владислав.
Попри всі складнощі, утікач, який зазнав неабиякої хвилі ненависті в мережі, ні про що не шкодує: «Найнебезпечніше — це не вісім днів у горах, а на війні. Я знаю людей, які загинули через три дні після прибуття на фронт. Я хочу жити, я не хочу воювати за корумпованих людей. І я не хочу повертатися до країни, у якій панує корупція».
Босоніж по снігу
Максим дорого заплатив за прохід через гори: у нього ампутовані всі пальці на ногах. Ще на початку повномасштабного вторгнення чоловік виїхав із Києва та поселився неподалік від кордону. Згодом, отримавши повістку, понад місяць переховувався в лісі, а потім заплатив дві тисячі євро колишньому контрабандистові цигарок за те, щоб той просто вказав напрямок.
У дорогу Максим вирушив разом із трьома іншими людьми: «Я чув, що треба подорожувати порожнем. Це була величезна помилка». Вони кілька разів намагалися подолати гору Піп Іван, висота якої становить понад дві тисячі метрів.
Супутниками Максима, зокрема, були члени однієї родини, батько та син. «Уночі батько мого друга встав. Він сказав, що йде на кухню. Ми оточили його, щоб зігріти, але о четвертій ранку він зник. Ми кричали всюди, але більше його не бачили».
Група продовжила шлях, але опинилася в найнебезпечнішому секторі Крива. Під час походу Максим загубив чоботи та шкарпетки, ішов босоніж, а потім впав зі схилу. «Тільки тоді, коли я сів на стовбур дерева, я побачив, скільки крові втрачаю (у чоловіка сильно кривавили ноги. — Ред.)».
Зрештою одному з утікачів вдалося передати їхні координати рятувальникам. Максима доправили санавіацією в лікарню міста Бая-Маре, де також знайшла прихисток його родина, яка виїхала до Румунії легально.
Максим не тільки втратив пальці, його ноги сильно постраждали. Він скаржиться, що відчуває «кожну вибоїну в землі», а найменша зміна температури змушує його неабияк страждати. Журналіст запитав чоловіка про можливе припинення вогню, але той реагує відсторонено:
«Мене це більше не хвилює, це вже не моя війна. Я борюся за свою сім’ю, а не за те, щоб люди набивали кишені американськими грошима. Тут у мене є шанс, а на фронті в мене його не було. Я дякую Богу, що я живий».
Посилення прикордонного контролю
За даними румунської поліції, перехід через гори настільки небезпечний, що три чверті втікачів воліють перепливати Тису. Офіцер Стефан Град, який відповідає за сектор поблизу прикордонного пункту Сігету Мармацієй, розповів, як зустрів одного з українців, який щойно переплив річку. Хлопець, який мав лише 18 років, за словами офіцера, був геть мокрий, із нього стікала вода, а всі його речі вмістилися в маленьку торбу. Перебуваючи у стресі, він навіть не одразу зміг знайти свій паспорт.
«Здається, він відчув неабияке полегшення від того, що ми опинилися поруч. У мене син такого ж віку, навчається в університеті. Але для дитини все складно через війну. Це мене дуже вразило», — зізнався Стефан Град.
«Ми зафіксували нелегальне прибуття понад 22 000 дорослих чоловіків: 4 500 в перший рік, 3 900 в другий і 13 800 торік», — розповідає Юлія Стан, прессекретарка територіального управління Сігету Мармацієй.
Зростання кількості нелегалів з України повʼязують насамперед із торішнім зниженням призовного віку з 27 до 25 років. На тлі збільшення потоку людей прикордонна поліція співпрацює з національними правоохоронними органами та європейським агентством Frontex, яке посилило свою операцію Terra. Головна авіаційна інспекція Румунії також залучила гелікоптери.
Україна теж уважно стежить за спробами нелегального перетину кордону. «Не ризикуйте життям!» — пишуть прикордонники у своїх соцмережах. Випадки затримання втікачів та людей, які їм допомагають, регулярно висвітлюють у ЗМІ, щоб продемонструвати, чим це може закінчитися.
Юлія Стан водночас запевняє, що її колеги з Києва не намагаються дізнатися імена втікачів. «Вони знають, що ми поважаємо європейське законодавство», — зазначає вона.
«Мені загрожує дванадцять років увʼязнення»
Утікачі — і цивільні, і колишні військові — усе одно бояться бути спійманими.
«Мене розшукують в Україні. Поліція вже була в моєму домі, і я ризикую отримати дванадцять років ув’язнення», — розповідає сорокарічний Артем, який долучився до лав українського війська ще на початку повномасштабного вторгнення. Він був сапером у Бахмуті та мав кілька контузій, унаслідок яких страждає від головного болю та проблем із памʼяттю.
Навесні 2024 року Артем був у відпустці, коли товариш повідомив йому, що їхній підрозділ перекидають до міста Часів Яр, на яке наступала російська армія.
«Нас явно відправляли на смерть. Я зважив всі “за” і “проти” та вирішив піти», — говорить чоловік. Він прихопив із собою документи, гроші, телефон та попрямував у бік Тиси. Йому вдалося уникнути патрулів, а потім завдяки набутим у війську навичкам розвʼязати колючий дріт на українській стороні кордону.
«Це сталося дуже швидко», — коментує він своє форсування Тиси.
Артем висловлює невдоволення поточною ситуацією в Україні та звинувачує офіцерів у безчесній поведінці. Зокрема, він розповідає, як ті забирали значки полеглих військових, щоб отримувати їхню зарплату, а родинам казали, що люди зникли безвісти.
«Це не тільки війна, це ще й політика, корупція. (…) Деякі люди не хотіли воювати й платили офіцерам, щоб їх не відправляли на передову. Так що це завжди був я і ще кілька людей, завжди одні й ті самі люди. (…) Офіцери вислали нас так, ніби ми йшли по гриби, добре знаючи, що нас атакуватимуть. (…) Я хочу, щоб це припинилося і щоб усі відповідальні заплатили за скоєне», — говорить Артем.
Він усе ще відчуває провину за те, що не зміг допомогти бойовим товаришам: «Щоразу, коли я їм дзвоню, я чую, що гине чимраз більше людей. (…) Я завжди пам’ятатиму тіла в окопах. У супермаркеті мені достатньо понюхати м’ясо, щоб зрозуміти, свіже воно чи ні».
peredplata
