Андрій Єрмак сьогодні — не просто чиновник. Це концентрат усього, що зламалося в українській владі під час війни. Це тінь, яка виросла вище за президента. Це людина, що перетворила державу на театральний бек-офіс, де рішення ухвалюють не інституції, а особисті інтереси, образи та інтриги. Саме тому питання “чому Зеленський не звільнить Єрмака?” вже не актуальне. Правильне питання: “чому Зеленський досі дозволяє Єрмаку руйнувати державу?”
Плівки Міндіча показали країні не просто схеми — вони показали справжню архітектуру влади. На них зафіксовано, як у тіні Офісу президента існує паралельний уряд. Як “Алі-Баба”, зафіксований на цих записах, роздає інструкції, формує рішення, обіцяє “вирішити на Банковій”, коментує тиск на НАБУ та САП, диктує, хто має працювати у держкомпаніях і на яких умовах. І вже ні для кого не секрет, хто цей “Алі-Баба”. І журналісти, і депутати влади, і навіть західні дипломати розуміють: мова йде про Андрія Борисовича Єрмака. Саме тому фраза “відставка Єрмака могла б врятувати Зеленського” звучить уже не як гіпотеза, а як політичний діагноз.
Токсичність Єрмака давно стала міжнародним фактором ризику. Його не хочуть бачити на переговорах. Скандал зі Стівеном Віткофом — довіреною особою Дональда Трампа — це маркер: навіть люди з дуже сумнівною репутацією відмовляються стояти поруч з Єрмаком на фото, бо не хочуть бути асоційованими з корупцією на війні. Це не чутки. Це сказав речник Віткофа для The Economist: «він не розумів масштаб скандалу, коли погоджувався на зустріч». Після цього зустріч була скасована. І це той момент, коли навіть контроверсійні персонажі уникають Єрмака — бо його токсичність уже радіаційна. Це його тіньова надбудова, його приватна конституція, його ручна реальність. Плівки Міндіча показали не схему. Вони показали структуру влади. Там, де “Алі-Баба” роздає вказівки силовикам. Там, де “Алі-Баба” визначає, кого бити з НАБУ і САП. Там, де “Алі-Баба” проводить неформальні “наради”, які важать більше за засідання уряду. У плівках не звучить ім’я, але в країні не залишилось нікого, хто б не знав, про кого мова.
У казці Алі-Баба був бідняком, який натрапив на схованку розбійників. У нас — навпаки. У нас розбійники натрапили на державу. І Єрмак вирішив, що може поводитися з нею, як із печерою.
Все, що мало цінність — потоки, тарифні коридори, контракти Енергоатому, оборонні бюджети, закупівлі, тендери навіть на окуповану ЗАЕС, медіа, телемарафон, призначення, силові відомства, антикорупційні органи — все це тягнулось до печери. Не в кабінети, не в процедури, не в інституції. У печеру. У приватний центр тяжіння влади, де блиск влади важливіший за саму державу.
У цій печері сорок розбійників — не вигадка. Це вся вертикаль влади.
Розбійники-міністри, які підписували тендери, не читаючи.
Розбійники енергетики, при яких у 2022–2023 роках держкомпанія закуповувала товар для окупованої росіянами ЗАЕС.
Розбійники оборонки, які перетворили фронт на бізнес-план.
Розбійники силових кабінетів, які ловили не злочинців, а детективів НАБУ, коли ті надто близько підходили до входу в печеру.
Розбійники-радники, що не існують де-юре, але вирішують долю держави через телефонні дзвінки.
Розбійники-депутати, які голосували за закон, що знищував незалежність НАБУ і САП, саме тоді, коли антикорупційні органи вперше за всю війну підійшли до печери Єрмака так близько, що він злякався світла.
І головний серед них — Єрмак-Алі-Баба, який стоїть у центрі цього гнізда.
Йому не потрібно “знаходити” корупцію — він її вигодовує. Йому не потрібно воювати з Залужним — він просто вирішує, хто може мати суб’єктність, а хто ні. Йому не потрібно ламати антикорупційні органи — він робить це руками депутатів, силовиків, медійних філій і президентських підписів.
Саме Єрмак поставив телемарафон як інструмент контролю над правдою. Саме він зробив із Зеленського залежного від інформаційної капсули, у яку не проникає нічого, що могло б порушити комфорт печери. Саме він пішов на переговори з Козаком у час, коли Росія завершувала підготовку до вторгнення. Саме він переконав Зеленського “не панікувати” й “не слухати американців”. Саме він провалив Вагнергейт. Саме він створив систему, у якій будь-який детектив, що приносить реальні докази, — ворог Банкової. Як це сталося з Русланом Магамедрасуловим — єдиним, хто зайшов у темряву з ліхтарем. І тому був кинутий за ґрати за наказом тих самих розбійників.
Сьогодні вся ця печера димить.
Енергетичний мегаскандал на десятки мільйонів доларів.
Мідніч утік.
Міністри зникли.
Гринчук зникла.
Галущенко зник.
РНБО скасовує поїздки, відрядження, робить вигляд, що контролює ситуацію.
А Єрмак — стоїть, мов ні при чому.
Західні медіа давно бачать те, що українцям забороняють бачити телемарафоном.
Financial Times пише про “символічну тінь над Зеленським”.
The Economist пояснює, що токсичність Єрмака стала фактором нацбезпеки.
Politico прямо говорить: “вплив Єрмака небезпечний для демократії”.
Reuters фіксує політичний розкол у владі через його амбіції.
The Times цитує українських редакторів про тиск ОП на медіа.
AP прямо пише: “Зеленський під тиском союзників звільнити Єрмака”.
А ми тут живемо як у казці.
У казці, де сорок розбійників прикривають одне одного, а печера скарбів — це державний бюджет.
У казці, де Зеленський колись кричав чиновнику: «Вийди отсюда, розбійнику!»
Але ця фраза адресована не чиновнику в Борисполі. Вона адресована системі, яку він сам побудував.
Системі, де президент — ширма, а державою керує тінь.
Системі, де Україна стала не республікою, а гігантською печерою, вищою за Конституцію.
Тому питання більше не “чи винен Єрмак?”.
Питання інше: чи може країна дозволити собі ще хоч одну добу з Алі-Бабою Банкової?
Бо коли сорок розбійників ховають не золото, а Україну —
не треба чекати завершення казки.
Треба закривати печеру. І витягати з неї тих, хто її наповнював золотом вкрадених життів українців.
peredplata
