Днями відбулася третя поїздка лікарів-волонтерів у зону АТО. Цього разу допомога спрямовувалась медичній роті 30-ї бригади, де служать наші буковинські медики.
Дорога була важкою, довелось проїжджати захоплені бойовиками містечка. Зі слів самооборонців Дніпропетровська, які корегували нашу поїздку, їм постійно доводиться змінювати маршрути, адже сепаратисти засідають у просіках та час від часу обстрілюють цивільні машини, особливо якщо знають, що ті везуть допомогу військовим. В одному із сіл місцеві мешканці, побачивши наше авто з номерами іншої області, одразу хапались за телефони і комусь дзвонили, повідомляючи наші координати.
Діставшись до розташування військових, ми зітхнули з полегшенням, адже серед них відчули себе у безпеці. Перебуваючи поряд з цими хлопцями, починаєш заряджаєшся наснагою і позитивом та позбуваєшся будь-якого страху.
У медроті 30-ї бригади працюють 8 лікарів з Чернівецької області, хлопці різного віку — від 25-ти років і старше, різної спеціалізації. Декотрі з них до війни викладали на медичних кафедрах, інші працювали у приватній медицині. Є навіть один лікар-інтерн–Влад, який зараз очолює хірургічну бригаду. Мобілізований до лав армії близько 2-х місяців тому, цей молодий, але напрочуд відважний та мужній лікар з усією серйозністю усвідомлює всю відповідальність, покладену на нього як на медика, розуміє, що його покликання — рятувати людські життя.
— Ми тут зовсім не звертаємо уваги на те, хто чим займався до війни. Зараз ми разом і робимо одну справу. Наша мета — врятувати поранених. Незалежно від того, це час активного обстрілу чи період затишшя, ми робимо все можливе і неможливе, відкидаючи будь-який страх та негативні емоції, – каже Влад.
Хлопці розповідають, що в першу чергу бойовики обстрілюють об’єкти з червоними хрестами, тому наші лікарі зняли зі своєї форми усі медичні позначки.
— Працювати іноді доводиться у надто важких умовах, — говорить Влад, – і просто на полі бою, і у транспорті, і в наметах, температура повітря в яких може сягати 40-50ºС. Для нас життя військових — понад усе, отож на будь-які незручності ми не зважаємо.
Більшу частину передачі, яку ми привезли, становили потрібні медикаменти, а також бронежилети та каски для наших лікарів. Про потребу в бронежилетах ми дізнались ще до поїздки, і у їх придбанні нам суттєво допомогла клініка «Ваш зір». Доукомплектувались вентиляторами та бензиновими генераторами для перев’язувальних машин та наметів, що повинно би полегшити роботу медикам.
Ми їхали у саме пекло. Там, де вибухають міни, гинуть люди, зорюють родючу українську землю «Гради». Кращі сини і доньки України стали на захист своєї Вітчизни. Хоча сама держава до них ставиться як до нерідних. А може, боїться їх? Бо саме ці люди пізнали справжню ціну правди і життя. А ті, хто ними керує, досі не можуть жити по правді.
Воїни розповідали нам, що неодмінно переможуть і повернуться додому. Просили передати, аби всі чиновники, влада, інші пройдисвіти, котрі піаряться й наживаються на крові та смертях, встигли сховатись. Бо розмова з ними буде дуже коротка, як автоматна черга.
Серед воїнів все-таки вирізняються мої колеги-лікарі. Вони не носять білих халатів, та червоних хрестів на одязі. Вони змушені ходити у бронежилетах і з автоматами. Бо сепаратисти і терористи чомусь найбільше полюють саме на них. Вони їх ненавидять. Бо несуть смерть. А лікарі, ніби ангели небесні, з кістлявих рук смерті виривають молоді життя. Вони не дають у повному обсязі чинити криваву справу Путіну. Вони з полів боїв витягують поранених, прикривають їх своїми тілами. І рятують. Найбільше Путіна, Кадирова і їхніх горлорізів бісить праця лікарів.
Прикро, що Україна досі не оцінила жертовного подвигу лікаря-воїна. Ми з Михайлом Снігуряком також лікарі. І то велике щастя, що наші колеги з польових госпіталів, з полів боїв дали нам сигнал про те, що не вистачає найелементарнішого — води. Нема необхідних ліків та медичних інструментів. Я вжахнулася, коли з’ясувалося, що бронежилети, тисячі яких відправлено на Схід, до лікарів не потрапляють. І вони змушені незахищеними виходити на поле бою, переносити поранених бійців і під гул снарядів та цьвохкання куль рятувати їхні життя.
Нам вдалося закупити тільки 5 бронежилетів і 5 касок для колег на війні. Нехай вони бережуть цих ангелів.
Коли ми перевантажували медикаменти біля містечка (з метою безпеки лікарів не називаю його), там йшов бій. Після кожного вибуху спочатку ми аж присідали від страху та несподіванки. А колеги навіть не звертали уваги. За якийсь час і ми перестали здригатися. Зрозуміли, що починаємо звикати до війни. Це недобре.
Хлопці з госпіталю, вчорашні наші колеги, а тепер воїни-лікарі постійно старались вберегти нас, цивільних. Тільки десь там чути, як вибухає міна чи «Град», непомітно хтось із хлопців підходить ближче і затуляє своїм тілом від можливих осколків. У них виробилася така звичка за місяці, проведені на полях битв. Потім бій стих, і ми врешті впоралися з вантажем. Хотілося хоч чимось скрасити важкі бойові будні колег. Я згадала, що дорогою, недалеко від місця перевантаження, бачила магазин, де продавалося морозиво.
— А давайте поїдемо на морозиво, — запропонувала хлопцям.
Їхні обличчя аж засвітилися. Вони вже давно забули смак пломбіру. До магазину було недалеко. Михайло Снігуряк сів за кермо, і за кілька хвилин ми всі ласували прохолодною смакотою.
Хлопці і чоловіки, закопчені пороховим димом, побиті кулями і мінами, обпалені степовим сонцем, на кілька хвилин повернулися до мирного життя. Вони ласували морозивом як малі діти. Навіть на губах і на носах у них були білі плями. Не стрималася і засміялася. Вони зніяковіли трохи, витерли рукавами губи і щиро та голосно засміялися. Яке то щастя бачити усміхненого воїна! А ще більше щастя, коли цей воїн – лікар. Він — справжній Ангел на війні.
Донбас-Чернівці
peredplata
