Не думав і не гадав Путін, що зустріне на Донбасі такий опір, який творять йому українські бійці. Наша армія гартується і відроджується у боях на Сході України. Якби у березні ми мали таке військо, як у травні, то жоден російський чобіт не топтав би українські землі у Криму.
Впораємося з ворогом на Донбасі, повернемо й Крим Україні. А якщо фашистська Росія чогось не розуміє, то їй варто нагадати, що українські козаки колись ходили походами на Москву, що українська нація пам’ятає про кубанські та воронезькі землі, які споконвіків належали нам. Напевне, Путін таки збудив нас від романтичного сну. Ми побачили жорстоку реальність, про яку нам говорили Бандера, Донцов, Шухевич та інші українські ідеологи й полководці. Росія таки недружня нам країна. Вона перетворюється у ворога номер один. А ворога треба знищувати. Бо він не заспокоїться доти, поки його не розгромиш.
Зараз проти фашистської Росії, проти Путіна і терористів повстала уся нація. Вони її пробудили. Напевне, сам Бандера не сподівався, що на одне кинуте одним українцем гасло «Слава Україні!» можна почути багатомільйонну відповідь «Героям слава!»
Ось вона – українська нація. Незважаючи на тих генералів, які виявилися нездарами і зрадниками, на тих чиновників і керівників, котрі погрузли у корупції та бюрократії, нація веде повномасштабну війну з ворогом.
Волонтери возять воїнам їжу, воду, одяг, взуття. А воїни б’ють ворога безстрашно і нещадно. Бо вони на своїй, Богом даній землі. Бо за спинами наших солдатів – матері, сестри, діти. За ними – Україна.
І даремно дехто думає, що це тільки пафосні слова. Російські десантники переконалися у героїзмі українських воїнів. Вони не мають того духу, що наші солдати. Тому Росія програє війну з Україною. Тільки дуже шкода, що ми під час бойових дій на Сході втрачаємо кращих синів і доньок нації.
Хотілося, аби скрізь і завжди ми віддавали честь своїм захисникам. Зустрічаючи воїна АТО на вулицях міста чи села, не соромтеся підійти до нього і подякувати. Повірте, кожен, хто там був чи є тепер, а чи буде потім, заслуговує найщиріших і найтепліших наших слів.
Зараз на ротацію з АТО прибуває додому багато воїнів. Але вже майже 30 буковинців не повернуться до рідних домівок. Сотні їх поранених і покалічених перебувають у лікарнях. Якщо маєте можливість, відвідайте їх там, посидьте з ними, поговоріть. Їм потрібні наші слова і наші щирі почуття. Нехай вони відчують, що їхня кров, пролита у боях, була недаремною. Люди оцінили і прийняли їхню жертовність навіть тоді, коли держава ще не зовсім і не в усьому віддячує воїнам за службу Вітчизні.
Знову навідався до наших старих знайомих – Василя Максимюка та Віктора Грушовського.
Недавно цих поранених воїнів привезли з-під села Кримське Луганської області. Василь добровольцем пішов на фронт прямо з сесійної зали Чернівецької міської ради, депутатом якої він є. Під час жорстоких боїв одержав поранення на блокпосту. Йому роздробило кістку лівої ноги. Тиждень тому лікар Андрій Володимирович Лось зробив Василеві надскладну операцію. Вона тривала майже 5 годин. Хірург не хоче розповідати про свою роботу. Довелося просити, аби начальник госпіталю Василь Васильович Рогатюк сказав добре слово про лікаря, який уже не одного воїна врятував від смерті й каліцтва.
– Андрій Володимирович – дуже скромна людина, – говорить начальник госпіталю. – І про себе не розповідає. За нього говорять ті операції, справи, ті пацієнти, яких він врятував. Цьому лікарю ціни нема. Його недавно до столиці хотіли брати. На щастя нам, він залишився у Чернівцях. Тож операцію, яку він зробив Василеві Максимюку, виконано якісно. Травма у нього важка. Тож доведеться місяців чотири на милицях ходити.
Василь розповів, що він відмовився від лікування у Мюнхені, Швейцарії і Швеції. Довірився своїм лікарям. І радіє з цього. Дякує – не надякується своєму рятівнику Андрію Володимировичу Лосеві.
А другий поранений, Віктор Грушовський у палаті був не сам. Його саме навідали мама і старший брат Юрій. Останньому 29 років. А Вікторові за кілька днів виповниться 22. Це буде 28 листопада. Над ліжком героя причеплені різнокольорові кульки. Це зробила його дівчина. Каже, що на честь другого дня народження Віктора. Осколок розміром 8 см пройшов наскрізь ліву ногу і, на щастя, не зачепив жодного сухожилля, артерії, кістки чи іншого важливого органу.
– Мені вже зробили одну операцію, – розповідає Віктор. – Коли рана загоїться, шкіру треба розрізати. Там дірка у нозі – майже 10 сантиметрів. Скоро ще одна операція буде. Сподіваюся, невдовзі бігатиму.
А мама не натішиться своїм сином-героєм. Йому вручили почесну грамоту від ОДА.
– Віктор ріс чемним сином, – з гордістю у голосі і зі сльозами на очах розповідає Лідія Іванівна Грушовська. – Хоч він і юний, а патріотизму ми у нього вчилися. На Схід їздив уже двічі. Для мене дні, коли він був на війні, тягнулися наче роки. Молилася за нього і вдень, і вночі. Може, Бог почув мої молитви і відвернув цей осколок від його серця… Нога загоїться. Лікарі тут дуже професійні, медперсонал душевний і ввічливий, умови добрі. Але нехай уже би наші діти на цих поганих війнах не вмирали і їх би не калічили. Бо то не по-Божому – воювати і вбивати один одного.
…Я залишав госпіталь з надією, що невдовзі сюди припинять возити і заносити поранених бійців. На жаль, поки надія тільки й залишається. Бо щодня до Чернівецького госпіталю привозять юнаків. Вони та їхні батьки сподіваються тільки на професійних і високодуховних лікарів. На щастя, Чернівецький військовий госпіталь таких має.
Тож нехай щастить цим ангелам у білих халатах і їхнім пацієнтам. А наші вороги нехай зникнуть, як роса на сонці…
Петро Кобевко
peredplata
