На превеликий жаль, можна констатувати, що за неповних два роки, які минули після перемоги на президентських виборах Віктора Януковича, політична опозиція в Україні нівелювалася.
Хоча в інформаційному просторі, в пресі, на телеекранах та Інтернеті вона присутня, але реального впливу на процеси в державі вона не має. Складається враження, що за час перебування у владних кабінетах, перед телекамерами та фотооб’єктивами, в процесі відточування майстерності словесної еквілібристики в політичних шоу представники опозиції втратили рештки своїх реальних вмінь боротьби за владу. А може, втратили саме бажання впливати, підміняючи реальні дії словесною риторикою, критиканством та відвертим популізмом?
Безперечно, приємні спогади про блага перебування при владі (офіційні прийоми, можливості «правильно» проводити тендери, службові машини, кортежі, санаторії, холуйство та лизоблюдство підлеглих і т.д. і т. п.) розслабляють. Але причина, гадаю, не тільки в цьому.
Пропоную поміркувати над питаннями: чому опозиційні політичні партії та їх лідери не змогли скористатися «подарунками» від влади – судовим процесом над Юлією Тимошенко та Юрієм Луценком, непопулярністю серед населення реформ, наступом на пільги та соціальні виплати? Чому народ не тільки не самоорганізувався на захист Тимошенко – більш того, його не зміг організувати жоден із претендентів з доволі численної черги на місце «лідера» опозиції? Чому не допомогла потужна підтримка з-за кордону? Де обіцяний вибух протестного потенціалу? Де багатотисячні акції невдоволених?
Відповідь проста. Своєю пасивністю народ дав свою політичну оцінку діяльності представників нинішньої опозиції, перш за все Юлії Тимошенко, пам’ятаючи їх недавнє перебування при владі. Тимошенко не розглядається як опозиція до Януковича – лише як альтернатива, яка в ідеологічному, політичному та організаційному плані мало чим відрізняється від Януковича. В Україні, як в державі, в якій триває формування політичного суспільства, це можна розглядати як своєрідне голосування «ногами», і воно більш показове, ніж будь які вибори. Виходить ситуація, аналогічна до подій громадянської війни: «білі» приходять – грабують, «червоні» приходять – грабують. Але тепер ця аналогія екстраполюється на політичний ландшафт.
Поясню свою позицію.Українці добре знають, що кардинальних змін облич серед політичних гравців на парламентських виборах 2012 року не буде. На даний час при владі, як і в опозиції, головні ролі грають політики, що свого часу вилетіли з гнізда Леоніда Кучми. Ця кадрова колода тасується роками, і кінця цьому процесові не видно. Тому українцям знову доведеться обирати з того, що є, а не з того, чого б хотілося. Тому в свідомості громадян акції в підтримку того чи іншого політика мало що змінять в засадничому плані. Міняти шило на мило – особливо після гіркого досвіду Майдану 2004 року – не хочеться.
Саме цього не розуміють європейські політики, які так сильно переймаються майбутніми парламентськими виборами в Україні, пропонуючи нам запровадити пропорційну виборчу систему за відкритими регіональними списками. Європейці доволі однобоко дивляться на ситуацію в Україні. На їх думку, тут існують «добрі» і «погані» політики. «Погані» перебувають при владі, «добрі» – в опозиції. Тому варто запропонувати якусь модель, яка б дозволила привести до влади нинішніх опозиціонерів – і питання демократії в Україні буде вирішене само по собі. Європейські політики не розуміють, що опозиція несе в собі всі ті ж вади і хвороби, що й влада, бо має ту ж природу і той же світогляд.
Гадаю, ставити умови владі в Україні і розмовляти мовою ультиматумів не варто. За час незалежності України ще не було опозиції, яка б у ініціативах влади не бачила подвійного умислу. Проте, позиція наших політиків мінлива, і залежить виключно від місця сидіння.
Наведемо приклад. Опозиція говорить про незаконність процедури повернення до Конституції 1996 року. Тоді пригадайте, у кого і коли виникла ідея повернення до норм цієї конституції? Механізм скасування конституційної реформи 2004 року розробили Блок Юлії Тимошенко і «Наша Україна» у 2006 році, а ПР скористалася лише цими напрацюваннями. Тоді навіть вигадали відповідь на питання, чому було обрано шлях скасування конституційної реформи, а не її впровадження? Зокрема, народний депутат від «Нашої України» Юрій Ключковський тоді говорив:«На сьогодні у складі Верховної Ради ми не бачимо можливості для конструктивного проведення і продовження конституційної реформи. Ми хочемо закрити це питання в ту чи іншу сторону, поставивши його перед Конституційним судом».
Юлія Тимошенко пішла далі: вона порівняла пакетний процес внесення змін до Закону «Про вибори Президента» Верховною Радою України і ухвалення проведення політичної реформи та реформування системи місцевого самоврядування, яке поклало край політичній кризі в країні, спричиненій президентськими виборами 2004 року, із правилами у радянській торгівлі, коли «разом з маслом потрібно було купити в навантаження пластмасове відро». Тимошенко говорила, що «пластмасове відро» – це зміни до Конституції, які позбавляють майбутнього Президента України багатьох повноважень і надають набагато більше влади Верховній Раді, і що цього, мовляв, прагне прокучмівська більшість.
Яка ж система виборів до парламенту все-таки краща саме для України – пропорційна, мажоритарна чи змішана? На це питання однозначної відповіді немає і не може бути. У нашій державі, за двадцять років випробовували майже усі. Вони в тій чи іншій мірі успішно діють в різних країнах світу, але і за кордоном, як і у нас, завжди є незадоволені результатами. І це не дивно – ідеальної моделі серед них немає.
Зокрема, перший заступник голови партії «Батьківщина» Олександр Турчинов заявив, що опозиція виступає за запровадження на виборах відкритих партійних списків, «щоб кожен виборець голосував як за партію, так і за депутата, який подобається в цій партії».
«Тоді б не партія формувала рейтинг свого списку, а виборці, які, проголосувавши за кандидата в депутати, визначали б, бути йому в парламенті чи ні», – вважає він.
А якщо комусь не подобається жодна партія, і довіри немає до жодного її члена? За кого йому голосувати? А якщо громадянин не хоче пов’язувати своє добре ім’я з жодною існуючою політичною силою, але хоче і знає як змінити ситуацію в державі на краще, ставши депутатом? Як йому бути? Іти до партійного боса? А де гарантія, що, прийшовши у Верховну Раду, депутат за деякий час не захоче змінити фракцію, і не тому, що він продався, а тому що розчарувався у партії та однопартійцях? Такої гарантії не має. В такому разі залишається імперативний мандат, який так полюбляють в БЮТ, але який суперечить європейським нормам.
Соціологічні дослідження незмінно свідчать, що народ схильний голосувати за особистості, персоніфікувати владу. І навіть партії сприймає через призму діяльності того чи іншого політика, а не через призму партійних програм, доктрин, команд. Чи не справедливіше буде надати можливість виборцям персонально голосувати за конкретних кандидатів? Але при цьому надаючи можливість впливу вибирати і партії? Це дозволить і представляти інтереси того чи іншого регіону у парламенті, але водночас забезпечить розвиток політичних партій. І головне: за допомогою такої системи буде забезпечено притік свіжих сил в політичне життя.
Україні необхідна зміна політичних еліт. Але не декоративна, а справжня. А вона може відбутися лише за умов чіткого дотримання законів і правил усіма сторонами виборчого процесу. І ще: закон не повинен пожиттєво закріплювати парламентські крісла за одними і тими ж людьми. Він повинен максимально сприяти притоку свіжих сил і нових людей в парламентське життя.
Пам’ятаєте легенду про Геракла, який вичистив Авгієві стайні, скерувавши на них потік гірської ріки? Закон про вибори має стати тією рікою, яка вичистить «авгієві стайні» української політики. І в результаті народ отримає і оновлену владу, і якісно нову опозицію.
Олег Витягов
peredplata
