Жанр вже четвертої за рахунком для чернівецького театру постановки класичного твору Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці» режисер Віталій Денисенко визначив як «кумедію-лубок». Завдання, яке поставив перед акторами – спробувати розшифрувати одвічний код українського національного гумору. Десятиліттями вистава не покидає театральних підмосток, а глядач все одно ходить на «Сватання», співпереживаючи героям любовного трикутника: глузливим сміхом зустрічаючи одних, прихильно співчуваючи іншим. Чи вдалося режисеру й акторам по-новому прочитати відомий матеріал чернівецька публіка мала нагоду оцінити минулих вихідних під час двох прем’єрних показів.
Одразу варто зазначити, що насправді глядач побачив два абсолютно різних трактування одних і тих самих подій. Два акторських склади, які в суботу та неділю почергово виходили на чернівецьку сцену, зіграли дві різних вистави. Навіть попри те, що розігрували одні й ті самі життєві ситуації, виголошували ті самі репліки і монологи. Тут, очевидно, варто кілька слів сказати про стилістику постановки. А для кращого розуміння дійства внести ясність у його жанрове визначення. Плутанина з тим, що ж таке власне лубок виникла ще під час передпрем’єрної прес-конференції. Бо якщо старше покоління глядачів може бодай теоретично собі це уявити, то для середнього й молодшого – це вже проблема. Як і те, до слова, чому кріпак – погана шлюбна партія. Кращим визначенням для того, що режисер пропонує глядачу, на нашу думку, є вистава-комікс. Почергове зображення різних жанрових сцен, що у динаміці відтворюють відомий сюжет. Врешті хіба статична застиглість матері й батька, які намагаються затримати потенційного свата, чи хлопця і дівчини, яких знову оживляє обіцянка допомоги від москаля – не картинки з коміксу? Чи Стецькові вигуки на сцені не відомі з них таки «Бах-бах-бах» чи «Упс», що пояснюють дійство? Власне, режисер це добре розуміє, бо упродовж всієї вистави використовує знані з часів німого кіно пояснювальні написи. Спочатку написи-транспаранти вводять глядача у контекст дійства, а відтак спрямовують і розвивають його. Щоправда місця, де глядачеві варто сміятися, як це роблять у серіалах, окремо не позначаються. Зі сміхом чернівецька публіка успішно дає собі раду сама. У відповідному лубково-коміксному стилі виконано декорації вистави. Незаперечна удача художника-постановника Петра Магратія.
Натомість на акторів жанр коміксу накладає суттєві обмеження. Це мінімум засобів, у першу чергу текстових, для донесення глядачеві чітко визначеної інформації. Живих персонажів у коміксі заміняє зрозуміла без додаткового роз’яснення символ-схема. Батько, мати, дівчина, хлопець, дурень, москаль тощо. Власне у такій послідовності наперед зрозумілі глядачеві герої і з’являються на сцені. Але чим менше в акторів засобів для створення образу, чим жорсткіші рамки для самовираження, тим більшою є їхня відповідальність. Досить лише трохи схибити, відступити від чітко визначеної жанром коміксу нішевої моделі поведінки, ускладнення комунікації між героєм і глядачем гарантовані. Якщо коротко, то мати має бути строгою, але доброю, батько – пияком-підкаблучником, дівчина – наївною і закоханою, хлопець скупим на слова, але багатим на почуття, москаль – крутієм. А дурень? Дурень таки має бути дурним.
Як і будь-який комікс «Сватання на Гончарівці» має свого супер-героя. Це Стецько Кандзюбенко. Саме його (чи все-таки батькова?) примха одружитися з красунею Уляною визначає сюжет вистави, спрямовує дії решти героїв. Без Стецька їхній розвиток, вчинки, слова не мають сенсу. Тим більшою є відповідальність актора, який його грає. Стецько у виконанні актора Дмитра Леончика – центр усього сценічного дійства. Правдиве перевтілення актора у свого героя – дорослого парубка з розумом п’ятирічної вередливої дитини варте найвищої оцінки. Стецько Леончика зрозумілий глядачеві. Це пещена дитина, яка за будь-яку ціну хоче отримати нову цяцьку. Він може бути злим, як бувають злими діти, що смикають кота за хвоста чи розорюючи пташині гнізда, але він все одно тільки велика дитина. Тільки згадайте, як щиро його обурює визначена багатовіковою традицією брехня сватів про порошу посеред літа. Так навколишній світ бачать тільки діти. Невідповідність рівня розумового розвитку, справжніх пріоритетів – Стецька вочевидь більше цікавлять борщ і булка з маком – і намірів щодо одруження створює комічний ефект. Глядачеві не потрібні підказки Уляни чи Олексія, що Стецько – дурень. Вони бачать це на власні очі. Комусь достатньо свідомо гіпертрофованих комічних рис незграбної постаті, а хтось також бачить його дитяче єство. Те, як Стецько у виконанні Леончика переходить кладку – варте розбору на семінарах з акторської майстерності. Врешті, як і решта використаних мімічних, пластичних, інтонаційних засобів для створення яскравого образу.
В іншому акторському ансамблі роль Стецька виконав актор Назар Кавулич. Його герой не кращий чи гірший за попереднього. Він зовсім інший. Про те, що претендент на руку і серце Уляни несповна розуму багато говорять, але він сам цього майже не показує. У чому причина неповноцінності доводиться переважно здогадуватися. Відповідно все дійство розвивається зовсім по-іншому. Якщо Стецько Леончика домінує на сцені, то Стецько Кавулича – тільки один з багатьох інших героїв. Виграє чи програє від цього вистава – судити глядачу. Комусь, звісно, хотілося б більшої глибини образів, ніж чітко визначених схемами. Але чи варто тоді говорити про виставу-лубок?
Насамкінець – не через меншу значущість, а винятково через брак місця, – про інших сценічних героїв. Одарка (у виконанні артистки Лариси Попенко), Прокіп Шкурат (артист Володимир Сурай), Уляна (артистка Анна Моргунова), Олексій (артист Олексій Надкерничний) Осип Скорик (артист Віктор Барановський), Тиміш (артист Андрій Топорівський) запропонували глядачу іншу тональність, динаміку дійства, більше опрацьованих комічних деталей. Одарка (Лариси Попенко), Олексій (Надкерничного) вийшли за рамки лубка, засвідчивши емоційну глибину героїв і напрямок, в якому можна розвивати «Сватання на Гончарівці». Щоправда у рамках іншої постановки. Вдалим режисерським рішенням став комічний дует Попенко – Сурай. Переконливо наївною сільською дівчиною виявилася Уляна (Анни Моргунової), бувалим у бувальцях, впевненим у собі був Осип Скорик (Віктора Барановського). Водночас переконливим здався дует матері (артистка Діна Анепська) і доньки (Сніжани Винарчук) з іншого складу, вдалі знахідки засвідчили актори В’ячеслав Стаханов (Прокіп Шкурат), Григорій Руденко-Краєвський (Олексій) та Ігор Андроник (Осип Скорик). Окремої згадки заслуговують зусилля хормейстера Оксани Первової–Рошки та диригента Володимира Шнайдера, щоб актори заспівали. Кожне соло чи дует вправно доповнюють і скеровують розвиток дійства.
Вітчизняна класика знову ожила на сцені чернівецького театру у виконанні улюблених акторів. Чи вдалося їм відгадати код національного українського гумору? Пересвідчитися можна тільки відвідавши «Сватання на Гончарівці».
Юрій ЧОРНЕЙ
Фото: molbuk.ua
peredplata
