РОЗПЛАТА НЕ ЗА ГОРАМИ
Мукачівські події засвідчили всю гнилість системи, що вибудовувалася в Україні впродовж багатьох років. Мафіозні клани, які зростали на контрабанді, ставили під свій контроль так званих \”правоохоронців\”, проникали у законодавчу й виконавчу владу і смоктали соки із суспільства, знекровлюючи його. Якщо не розчавити цих паразитів, знесилена ними Україна розсиплеться, а її рештки розтягнуть сусіди.
На кого може спертися нинішня влада?
Після Майдану \”нова\” (сформована із колишніх чиновників) влада могла спертися на масове піднесення суспільства, готового до кардинальних змін. Відразу необхідно було міняти всю судову систему, тому що без справедливих судів неможливе реформування інших гілок влади. А вся влада в Україні будувалася на повній її безвідповідальності перед суспільством, яке не мало важелів впливу на неї. Фактично неможливо було оголосити імпічмент президенту, відкликати депутатів чи суддів, які не виконували сподівань простого люду. Ілюзія чесних виборів створювалася за допомогою політтехнологів, котрі вміло маніпулювали поведінкою виборців через телерекламу, а також роздачу подачок озлиднілим пенсіонерам.
Замість справжнього реформування політичної системи, пост-майданна влада за старою звичкою перерозподіляла грошові потоки, не задумуючись про завтрашній день. А народ у ній розчаровувався, тому підтримки з боку різних соціальних верств у можновладців було все менше і менше. Втрачалася підтримка і з боку силових відомств: армія не бачила на чолі військового відомства нових командирів, загартованих у реальних боях, а старі генерали вміли тільки красти і брехати – за ці уміння вони й отримали великі зірки на погони і лампаси на штани ще за часів Кучми і Януковича.
З міліцією справи ще гірше: довіри до неї з боку громадськості не варто очікувати після Врадіївки і розстрілу київського Майдану, відповідальності за який винні не понесли. Система прогнила наскрізь, вона тріщить і розсипається. А в умовах війни це вкрай небезпечно, адже існує реальна загроза втратити державність. Народ розуміє небезпеку, тому намагається рятувати ситуацію.
Ще на Майдані паралельно з гнилою владою почали виникати громадські структури, які перебирали на себе ті функції, які не виконували офіційні владні структури. Волонтерський рух і добровольчі підрозділи стали символами нової України, засвідчили патріотизм її рядових громадян. Якби нова влада з самого початку бралася за глибинні реформи, Україна вже отримала би стимули швидкого розвитку. На жаль, керівники в основному обмежувалися закликами і красивими обіцянками. Тому в критичній ситуації з\’ясувалося: підтримки у суспільстві керівникам держави не вистачає. Спертися у повній мірі не вдається ні на масовий народний рух, ні на силові відомства.
Дух махновщини й отаманщини
Коли в країні нема довіри до судової системи, починаються самосуди. Те, що сталося на Закарпатті, засвідчило – право судити і карати на себе намагалися взяти добровольці з Правого сектору. Чи вони насправді хотіли розчавити мафіозні структури Закарпаття, чи лише поставити їх під свій контроль і \”доїти, зрозуміти важко. Але показали свою готовність до силових дій, що викликало неоднозначну реакцію українського суспільства і велику тривогу за кордоном.
Коли в країні виникають озброєні формування, котрі не підлягають державним органам, це завершується дуже сумно. Так, після падіння царизму в Росії більшовики почали створювати загони \”Червоної гвардії\”, анархісти – \”Чорної гвардії\”, у лісах з озброєних дезертирів формувалися загони \”зелених\”. А коли більшовики прийшли до влади, їхні противники приступили до формування \”Білої гвардії\”. У результаті країну охопила громадянська війна, імперія розвалилася остаточно, а мільйони людей загинули.
У вирі кривавого протистояння тоді виникло чимало озброєних угруповань, які боролися за свої вузькі інтереси. В Україні мало не у кожному селі, волості чи повіті з\’являлися отамани, які під красивими гаслами встановлювали свою владу, не обмежену жодними законами. А на півдні України виникла селянська вольниця, відома як \”махновщина\”. Всі ці рухи різко послабили Українську Народну Республіку і спрацювали на її ворогів. Державність свою Україна втратила надовго.
Нині існує така ж небезпека. Лише держава має право на збройне насильство, коли ж це право собі надаватимуть різні угруповання, державу буде зруйновано. Нині Україна перебуває у глибокій кризі – влада втрачає соціальну підтримку, в країні виникає загроза хаосу. Все це відбувається в умовах війни, коли противник докладає чимало зусиль для поширення анархії. Якщо вона охопить великі території, Захід може дозволити Путіну ввести в Україну \”миротворчі сили\”, щоб припинити хаос і попередити розповзання анархії по Європі.
Чи є небезпека на Буковині?
Днями відомий російський політичний клоун Жиріновський, коментуючи події у Мукачевому, заявив, що наступними вибухнуть Чернівці. Він вважає, що нинішньою кризою в Україні скористається Румунія для повернення Чернівців у свій склад. Такі фантазії \”Жиріка\” добре відомі – ще перед початком минулорічної агресії Росії проти України він вже пропонував румунам, угорцям і полякам поділити з росіянами українські землі.
Але чи є реальна небезпека для Буковини, і якою вона може бути? Клани контрабандистів існують повздовж всього державного кордону. На Сході України вони виявилися однією з рушійних сил створення ДНР-ЛНР, і на Закарпатті тісно пов\’язані з тамтешніми сепаратистами. Про буковинську контрабанду чимало говориться у місцевих ЗМІ. А там, де є таке явище, небезпека дестабілізації існує. Контрабандисти з нашого боку пов\’язані з \”колегами\” з-за кордону. Яку небезпеку вони створять спільно, можна здогадуватися. Для її уникнення необхідна рішуча боротьба з організованою злочинністю. Вона ж неможлива без ломки прогнилої системи та кардинального оновлення кадрів і на митниці, і у правоохоронних органах. Інакше лише зміняться діючі особи, а не система. Причому зміни мають відбуватися не локально, а повсюдно – усе між собою пов\’язано.
Коли новий губернатор Одещини Михайло Саакашвілі розпочав боротьбу з контрабандою на одеській митниці, потоки \”контрабасу\” відразу пішли за іншими маршрутами. Мукачівський – лише один з них. Не забуваймо і про буковинський. Слід готуватися до протистояння і в нашому краї: добробут багатьох тут зав\’язаний на незаконному переміщенні товарів і людей через кордон.
А розмови про реформи завершуються, справи переміщуються у площину реальності. Боротьба ж нового із старим безконфліктною не буває. Рядових буковинців намагатимуться втягнути у протистояння, яке розгориться навколо поділу великих грошей. У ньому легко втратити все, у тому числі й власну голову. Але поки вона на плечах, слід подумати: чи варто лізти у чужу боротьбу за гроші, з яких тобі не перепаде нічого? Якщо ми збережемо спокій і не кинемося один на одного під будь-якими красивими гаслами, тоді виграємо. Коли ж піддамося емоціям, матимемо те, що майже століття тому мали українці внаслідок клятої отаманщини.
Ігор Буркут, політолог