Однією з найголовніших проблем, які для себе виділяють українці в окупації, є мовчання офіційної влади.
За більш ніж два роки ті, хто попри різні причини залишаються на неконтрольованій території з українськими поглядами, так і не почули жодного системного звернення чи то від президента, чи то від інших посадових осіб у свій бік. Звернення, яке б дало надію та розставило пріоритети у тому, що відбувається тут. Насправді є ціла низка питань, на які б хотілось почути якщо не відповідь, то хоча б примарний натяк стосовно того, як бачить їхнє вирішення наш президент та у якому часовому вимірі: рік, два, десять, ніколи.
Тож цей лист мав би бути певним дзеркальним відображенням того, що турбує українців тут, на території, підконтрольній «ДНР»-«ЛНР», і того, що б вони хотіли почути від президента, якби той все ж таки – навіть через два роки – наважився на публічне звернення, аби назвати речі своїми іменами. В це дзеркало зазвичай дивиться на себе держава, саме через такі звернення у важкі для неї часи. На жаль, українці позбавлені цього і мають самі створювати такі «дзеркала».
Тож до вашої уваги – лист президента країни до його громадян від них же самих:
«Шановні українці Донбасу, – Донецька, Харцизька, Шахтарська та інших окупованих міст та сіл! Вже понад два роки ви живете за ґратами. Ці ґрати збудувала війна. Вже більше ніж два роки нашу землю топчуть чоботи окупаційних військ, а ви перебуваєте у стані невизначеності, маючи сумнів у кожному новому дні, – чи настане він знову. Вже зо два роки ви чуєте гуркіт снарядів, свист мін та нарікання за те, що дозволяєте собі – незважаючи ні на що – й далі вважати себе українцями, навіть коли це може коштувати вам життя.
Тож моє слово сьогодні до вас: ми пам’ятаємо
За ці два роки багато чого змінилося. Змінилась наша армія, змінилась країна, змінились ми самі. Але дещо досі залишається незмінним. На жаль, незмінним. Це – окупація наших земель. Ворог і досі обстрілює будинки й лікарні, і досі вбиває наших солдатів в окопах та бліндажах. В країні іде війна. Так, ми й до сьогодні не звикли до цього, і для багатьох із нас Донбас – це лише кілометри від власного дому, а не загальне горе чи смерть. Суто через формальності ми маємо сьогодні АТО. Але в країні іде війна. Це розуміє кожний, хто зіткнувся з тією бідою, що називає себе «Новоросією», чи «ЛНР» із «ДНР». Та попри все – попри колосальну психологічну напругу та небезпеку втратити найцінніше – власне життя, – тисячі українців, з різних причин, і досі залишаються серед озброєних бойовиків. Тож моє слово сьогодні до вас: ми пам’ятаємо.
Мені добре відомо, що саме зараз, у цей час, десь в Донецьку є люди, які розповідають дітям українські вірші, вчать їх української мови, традицій, – думки, що земля, по якій вони ходять, це наша земля. І такі люди в окупації скрізь. Тож я хочу запевнити вас, що і тут, на вільній від російських чобіт землі, про вас не забули і добре знають, що вас – тисячі. Жодна сила не здатна змусити українську державу відмовитись від своїх громадян. Я також хочу запевнити вас і в дечому іншому, і сказати це дуже голосно тим, хто зараз носить форму «ополчення»: ми ніколи – чуєте? – ніколи не віддамо ні клаптика нашої землі. Так чи інакше, український прапор повернеться в український Донбас. І ті, хто були останніми, стануть там першими, а окупанти назавжди підуть у небуття.
Я також хочу звернутись до тих, хто сьогодні взяв зброю за так звані «республіки», але все ще має український паспорт у кишені: у вас є ще можливість зійти з цього шляху. Доки ви ще живі, доки ваші матері ще не плачуть через вашу могилу, доки ви не витратили залишок життя на переховування чи сидіння у в’язницях, – зупиніться на мить і подумайте, через що ви взяли до рук автомат. Через що ви вбиваєте тих, з ким ще учора ділили однакові кольори футбольного чи державного стягу. Через 15 тисяч російських рублів? Через міфічних нацистів, які позавчора були менеджерами чи водіями, а сьогодні мають віддавати своє життя на війні?
Я не хочу нікого агітувати. Історія однаково виправить все та розставить на свої місця. Бо ви програли цю війну ще тоді, коли її почали. Але так чи інакше, ви й досі громадяни держави, в якій завжди знайдуться сили, щоб пробачити тих, хто колись помилився і хоче шляху назад. Можливо, саме це і виділяє нас поміж тих, хто сьогодні цінує людське життя не більше, ніж клаптик паперу, посилаючи тисячі обдурених хлопців на смерть через ніщо.
Мабуть, ці слова мали б прозвучати раніше. Можливо, за неймовірно швидким перебігом історії нашої країни втрачено занадто багато важливого, що ми мали б сказати один одному вголос. Та я вірю, що настане той час, коли українці сходу та заходу, півночі та півдня знову стануть одним, не розділеним блокпостами, народом і зможуть нарешті збудувати країну, на яку заслуговують. Країну без війни, сліз та ненависті. Країну вільних та заможних людей.
Щиро вірю, що цей час неминуче настане, як і кінець цієї війни. Тож ще раз висловлюю свою велику подяку з підтримкою усім, хто у цей важкий час пам’ятає себе українцем: ви є ті зерна, з яких проростає майбутнє. Саме зараз. Тепер. Дякую вам».
Cергій Андрєєв, безробітний, місто Макіївка
peredplata
