Про Ігоря Парфентьєва, що захищав Україну в боротьбі з російськими терористами, розповідає мати загиблого героя Аспазія Іванівна
Молодший сержант 72-ї окремої механізованої бригади (Біла Церква) Ігор Володимирович ПАРФЕНТЬЄВ народився 10 листопада 1977 року в Чернівцях. Ріс разом зі старшою сестрою Ангеліною. Навчався у ЗОШ №7 з поглибленим вивченням німецької мови. Після закінчення 9-го класу пішов працювати.
У 1995 році був призваний на строкову військову службу до Збройних Сил України. Служив у Кам`янці-Подільському на Хмельниччині у танкових військах. Після демобілізації працював на місцевому Калинівському ринку, потім – на фабриці «Трембіта», пізніше став завідувачем секції в одному з гіпермаркетів. У 2003 році одружився. У 2005 народилася донечка Анастасія.
2008 року Ігоря запросили на роботу до столичного маркету, тож він з родиною переїхав до Києва.
У зв`язку з початком бойових дій на українському Сході мобілізований до війська 23 квітня 2015 року. З 13 червня захищав державний суверенітет та цілісність України в зоні проведення антитерористичної операції. Під час служби під Волновахою (Донецька область) захворів, лікувався у шпиталі, був на реабілітації та знову повернувся до місця служби.
Помер, за даними лікарських документів, від двосторонньої пневмонії, 21 квітня 2016 року, за два дні до демобілізації. Похований на Алеї Слави Центрального міського кладовища. Залишилися мати та 11-літня донечка. Рідні очікують визнання подвигу Ігоря Парфентьєва на державному рівні.
Ігор був другою дитиною у своєї матусі – Аспазія Іванівна до його появи на світ вже виховувала дванадцятилітню донечку від першого шлюбу. Народивши синочка, матуся не тямила себе від щастя. «Я його дуже любила від народження і до останньої секунди, – каже згорьована мати. – Напевне, так не можна любити дитину… Але я ніколи й припустити не могла, що можу назавжди втратити його…»
А старша сестра Ангелінка братика просто обожнювала. Постійно гуляла та бавилася з ним, намагалася у всьому допомогти. А ще – як уміла, розвивала його логічне мислення, мову, навчала читати і писати. Ігор завше був для сестри і слухняним братом, і старанним «учнем». Попри чемність та слухняність ледь не у всьому з раннього віку, в школі хлопець все ж не відзначався наполегливістю. Чи то не зуміли як слід зацікавити його педагоги, чи спрацював притаманний більшості хлопчаків максималізм, але не наукові знання шкільної програми, а різноманітні спортивні змагання, серед яких і футбольні «чемпіонати», вийшли у нього на перший план. Саме тому на «сімейній нараді» разом вирішили, що після здобуття базової середньої освіти продовжувати навчання Ігорю не варто, а треба йти працювати.
Коли юнакові виповнилося 18 років, його забрали до армії. Служив на Хмельниччині у танкових військах. Армія неабияк його загартувала – Ігор повернувся додому іншим: дорослішим, досвідченішим, дуже самостійним і… ще добрішим та толерантнішим до своїх рідних. З особливою повагою та ніжністю ставився до матері. Вона ж постійно його підтримувала, допомагала влаштуватися на роботу, навчала цінувати зароблені кошти.
…А потім до Ігоря прийшло велике кохання. Тендітну карооку Оленку він знав давно: дівчина була сусідкою Парфентьєвих, і хоча навчалася в іншій школі, вдома вони доволі часто спілкувалися.
«Якось син прийшов з роботи додому і урочисто виголосив: «Мамочко, я одружуюсь», – пригадує пані Аспазія. «З ким?», – перепитала схвильовано. «З Оленкою», – відповів Ігор. Бачачи, що син по-справжньому закоханий і дуже щасливий, жінка благословила його вибір. А у 2005 році у молодого подружжя народилася крихітка-донечка, точнісінька батькова міні-копія і величезне щастя бабусь та дідусів – Настуся. Ігор дуже тішився нею. Дівчатко, мов безцінний подарунок долі, з`явилося на світ 11 листопада, наступного після татусевих іменин дня, тож святкували зазвичай два дні народження поспіль. Молодий чоловік влаштувався на роботу до одного з гіпермаркетів, який щойно відкрився і у Чернівцях. Працював старанно і з великим ентузіазмом, завоювавши за короткий час прихильність не тільки клієнтів і колег по роботі, а й керівництва. Отож невдовзі одного з найкращих працівників відомого в Україні будівельного гіпермаркету, завідувача секцією, запросили на роботу до Києва. Порадившись з дружиною та матусею, Ігор виїхав до столиці. З ним поїхала й Олена. А аби не відчувала труднощів проживання у тимчасово винайнятому помешканні малеча, її вирішили залишити удома з Ігоревою матір`ю. Молоді батьки були спокійні за дитя – адже хто краще догляне онучку, як не рідна бабуся?
Проте часті поїздки з Києва до Чернівців та назад неабияк втомлювали Ігоря й Олену. Тож коли Настуся трохи підросла, вони забрали донечку до столиці. Там дівчинка пішла у перший клас… Вихідними днями батько водив її до дельфінарію, в кіно та на циркові вистави. Тим часом у подружньому житті Парфентьєвих стали виникати непорозуміння, і молоді люди вирішили розлучитися. «Досі не йму віри, чому це сталося, – каже мати. – Оленка була його першим і єдиним коханням. Все було добре, і раптом… Він завжди старався для родини, облаштовував домівку, допомагав дружині. Тому, коли це трапилося, дуже сумував. Після розлучення переїхав до іншого помешкання, а донечка залишилася з невісткою…»
2013-2014 роки внесли тривогу в життя українських людей. Розгін мирного протесту студентів на Майдані Незалежності у серці України, Кримські події, початок військового протистояння на Сході… Тамуючи біль розлуки з родиною, Ігор дедалі більше часу проводив на роботі. Як лишень випадала можливість, поринав у вир тих подій, підтримував майданівців. На балконі квартири встановив Державний Прапор. Сподівався, що непорозуміння, що виникли між ним та Оленою, невдовзі минуть, і його сім`я, знову об`єднавшись, заживе щасливо й значно краще…Та просив матір обов`язково повідомити його, коли надійде повістка (як військовозобов`язаний, на обліку перебував у Чернівцях), бо він, мовляв, мусить йти захищати рідну землю від ворога.
«Якось, повернувшись з роботи додому, у поштовій скриньці я знайшла повідомлення, що Ігоря розшукує військкомат, – розповідає Аспазія Іванівна. – Стало не по собі: хіба невідомо, що він – у Києві? Про це знали всі сусіди, рідні, близькі, друзі… Зателефонувала йому увечері, а вже вранці наступного дня син був у Чернівцях.
Йому вручили повістку – саме тривала четверта хвиля часткової мобілізації до Збройних Сил України. 23 квітня 2015 року Ігор поїхав на перепідготовку, згодом до своєї військової частини у Білу Церкву, а 13 червня цього ж року вже перебував на Сході.
Аби підтримати сина та його товаришів по службі, Аспазія Іванівна висилала до військової частини речі першої необхідності, періодично поповнювала Ігорю телефонний рахунок. І він щодня виходив на зв`язок та повідомляв, як йому ведеться. Щоб матуся не хвилювалася, розповідав, звісно, далеко не все – лишень те, що було можна. Бо ж слід було берегти військову таємницю, а Ігор вмів цього дотримуватися. Лише іноді, не в силах стримати емоцій через втрату побратимів, щиро ділився з рідною людиною гіркою правдою: мовляв, загинули не 1-2 військових, як офіційно повідомлялося, а щонайменше десяток…
Двічі за період несення служби на Сході Ігор Парфентьєв приїжджав додому. Першого разу – восени 2015 року, коли проходив реабілітацію після перелому руки. Побув у Чернівцях, відвідав сестру Ангеліну з сім`єю, допоміг матері дещо зробити удома. Від`їжджаючи назад, у Києві побачився з донечкою і жив цим світлим спомином наступних кілька місяців.
…А невдовзі військовий серйозно захворів та лікувався у Запорізькому госпіталі. Чи то застуда була, чи що інше, матері було невідомо, але саме після госпіталю Ігоря чергового разу відпустили на кілька днів додому – на початку квітня 2016-го. «Я так раділа: син помітно посвіжішав і зовсім не був схожим на хворого, – пригадує Аспазія Іванівна. – Хіба ж могла я припустити, що ота наша зустріч – остання? А він, ніби відчуваючи непоправне, накупив мені додому всякої всячини. Пробачити собі не можу: у одній з крамничок на базарі мені впала у вічі гарна шовкова хустина. Подумалось, що вона пасувала б до різного одягу, тож я її приміряла, проте потім повернула продавцю. Ми вже трохи відійшли від тієї крамнички, як раптом син перепитав, чи справді мені подобається хустина, й одразу пішов та купив її. Навіщо я це зробила? Адже знала, що такий подарунок – на розлуку… Тепер мене у цій хустині поховають…»
«…Зранку 20 квітня 2016 року ми з Ігорем розмовляли по телефону. Невдовзі мав виповнитися рік його служби, тож я з радістю чекала демобілізації та повернення свого дорогого бійця додому. А 21-го вранці щось мене ніби смикнуло за руку набрати його номер. Зі слухавки пролунала автоматична фраза, що «абонент перебуває поза зоною досяжності». Подзвонила пополудні – телефон виявився вимкненим. У подібних випадках він завжди просив мене не хвилюватися, адже це означало, що спілкуватися немає можливості, і я заспокоювалася…»
А згодом пролунав дзвінок з чужого телефону. Мабуть той, хто дзвонив, не зміг прочитати материне ім`я «Аспазія», тому перепитав, чи це «Іванівна». Жінка підтвердила, що це вона. «Ігор помер», – почула зі слухавки. «Ви що, жартуєте? Я вчора з ним розмовляла, він не був хворий!» У відчаї мати заголосила… Знемагаючи від нестерпного болю в усьому тілі, вона кричала так, що збіглися всі сусіди…
Як це так? Як це – помер? Лише на початку місяця Ігор, цілком здоровий, був удома, після відпустки поїхав до своєї частини в Донецькій області, а за два тижні його не стало?
…У висновку медичної експертизи записали, що боєць Ігор Парфентьєв помер від двосторонньої пневмонії. Мати не йме цьому віри. Каже, що її єдину надію на спокій у старості вочевидь таки вбили…
…Ігоря поховали з величними військовими почестями на Алеї Слави Центрального міського кладовища. Його донечка дуже любить татка і розуміє, що він у неї – Герой, а Герої не вмирають. Дівчинка знає, що відтепер він щомиті незримо захищатиме від усього поганого і її, і бабусю. Вони ж з мамою Оленою вирішили повернутися з Києва до рідних Чернівців. Назавжди…
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
