Великий переворот в УПЦ МП

Автор: Іван Хомко
Українська Православна Церква, будучи невід’ємною частиною Єдиної Святої Соборної та Апостольської Церкви, має свою непросту історію, що сповнена як величі, так і скорботних моментів. Більше 20 років вона вже має можливість відтворювати своє церковне життя не за російськими церковними стандартами, а за тим способом буття, який був у неї до моменту перепідпорядкування від Матері-Церкви Константинопольського Патріархату до Московського Патріархату – способу особливого та своєрідного українського церковного життя, яке основною своєю засадою передбачає саме соборність існування Церкви. Саме соборність стала тим чинником, який не дав відбутися унії з Римо-католицькою церквою через зраду більшості Єпископів Київської Митрополії так, як це планувалося спочатку: незважаючи на зраду керманичів, народ всіляко протидіяв унії, поки держава не знаходила нових відступників серед духовенства, що приймали унію та уводили від Православ’я людей.

Саме соборність українського церковного життя обумовила широку участь козацтва в церковних справах. Достатньо згадати те, що козаки приймали участь у виборах Київських Митрополитів і всіляко захищали Церкву від уніатських зазіхань. Не слід забувати ще однієї особливості Київської Митрополії, яка була скасована лише тоді, як Українська Православна Церква (всупереч своєму бажанню!) опинилася в Московському Патріархаті: до початку XVIII століття Єпископів не призначали «згори», а обирали соборним обранням! Наприклад, помирав Єпископ у Луцьку, духовенство, найвидатніші люди міста та народ збиралися й обирали кандидата на Єпископство; після чого, в супроводі документів про обрання, цей кандидат прямував до Київського Митрополита. За рідкісним винятком (який обумовлювався канонічною перешкодою) Митрополити не затверджували місцевий вибір, а, зазвичай, висвячували кандидата на Архієрея. Але, навіть у випадку відмови Митрополита висвячувати кандидата, на місці (наприклад, в тому ж самому Луцьку) відбувалися нові вибори. Таким чином бачимо, що лише з приходом російських церковних порядків, Українська Православна Церква (як і Білоруська Церква, яка мала той же устрій, бо передувала в юрисдикції Київської Митрополії) втратила особливість, яка суттєво та якісно відрізняла її від Російської Православної Церкви: соборність була для нас не тільки ідеєю, але реальністю. На відміну від Московії (де державна влада впливала, впливає й завжди буде максимально впливати на церковне життя православних) в Україні жила впевненість у тому, що Церква не є ані політичною інституцією, ані зібранням безропотно-слухняного стада, яке можна вести куди завгодно. До насильницького впровадження російських політичних і церковних порядків у XVIII столітті наші предки знали, що кожна Церква і кожна парафія має право, в хорошому розумінні цього поняття, вимагати від церковних керманичів тих пастирів і Єпископів, які б вели їх не згубним шляхом, а вели би до спасіння.

Саме тому наші діди не змирилися зі зрадою своїх керманичів, які, замість того, аби усіма силами боронити Православ’я від католицтва, самі відвернулися від святої віри. За зізнанням уніатського історика Юрія Федоріва «Берестейський (унійний – авт.) Собор не приніс сподіваного спасіння цілій нашій Церкві, не відродив її так, як цього можна було очікувати, то все таки він є дуже важною датою в її житті … І в тому є велика заслуга наших владик кінця XVI ст., що мали настільки відваги взятися за це, не зовсім популярне, діло … вони теж, без сумніву, не дуже то й вірили в щирість польського католицтва». Наявність «не зовсім популярного, діла» завдало серйозної шкоди людям, однак вони все одно не здавалися. У 1620 р. Господь послав можливість виправити ситуацію, коли Єрусалимський Патріарх Феофан III висвятив Митрополита Іова Борецького та ще п’ятьох Архієреїв для Української Православної Церкви. Для нас важливим є те, що Феофан висвячував тих кандидатів, які надсилала кожна єпархія.

Вдячність народу України за живу участь в церковному житті продемонстрував великий святитель Архієпископ (в грецькому, автокефальному, розумінні цього поняття) і Київський Митрополит Петро Могила, коли започаткував безкоштовну й надзвичайно високорозвинуту школу, в якій змогли навчатися нащадки тих, хто боронив Церкву від унії.

Таким чином, навіть на таких коротких і простих прикладах, можна явно побачити справжній зв’язок між священнослужителями та вірними, який був в нашій Церкві до приходу росіян. Зв’язок був взаємний, взаємонеобхідний і таким, що не поглинав іншу сторону. Нажаль, за 300 років ситуація змінилася, і багато в чому змінилася на гірше…

У 1990 р. заслугами Митрополита Київського та Єпископів України було нарешті відновлене споконвічне право Української Православної Церкви бути «незалежною та самостійною в своєму управлінні». Важкий 1991 змінився трагічним 1992 роком, коли вдруге за всю історію нашої Церкви (після 1596 р.), Єпископи засудили свого Предстоятеля. Тоді, 27 травня 1992 р. на Харківському Соборі, що проходив під головуванням блаженної пам’яті Митрополита Никодима Руснака († 2011 р.) було Блаженнійшим Митрополитом Київським і всієї України, Предстоятелем Української православної Церкви було обрано Митрополита Володимира Сабодана. Було обрано добровільно і без примусу … Обрано з надією на покращення церковної ситуації в Україні, і, зокрема, в українському Православ’ї.

За 20 років управління Блаженнійшого Митрополита Володимира Українська Православна Церква суттєво розвинулася – утворилося багато нових парафій і монастирів, відкрито багато духовних навчальних закладів. XXI століття охарактеризувалося для нашої Церкви зміцненням іншим – для більш зручного управління відкриваються нові єпархії та висвячуються нові Архієреї. Для порівняння: якщо в 1999 р., окрім Предстоятеля, Українська Православна Церква мала 36 Єпископів, то вже наприкінці 2011 – 63. Фактично, так і має бути: чим більше Єпископів, тим міцніша Церква. Наприклад, у титулі єдиного в світі православного папи – Патріарха Олександрійського є спомин про те, що він «Архієрей Архієреїв». Такий, на перший погляд далеко не скромний, титул історично обумовлений тим, що в певний час Олександрійському Архієпископу лише в північній частині Єгипту підпорядковувалося більше 500 (!) Єпископів. Відповідно, той Єпископ, який керує цими Єпископами, і є «Єпископом Єпископів», тобто «головуючим над Єпископами. Українська Православна Церква не потребує такої кількості Архієреїв, однак цей історичний факт має нагадати всім противникам кількісного збільшення нашого Єпископату, що в древній Церкві Єпископів було набагато більше, аніж зараз. Єдина відмінність в тому, що тогочасні Єпископи не жили бажанням смачно їсти в дорогих ресторанах, їздити на фантастично дорогих автомобілях, мати мільйонні рахунки в банках, володіти заводами та необмеженою владою …

Ця стаття не передбачає на меті «виносу сміття з хати». Ні. Мета її полягає в тому, щоби показати ті проблеми, які сьогодні переживає Українська Православна Церква (у більшості, ті ж самі проблеми відбуваються і в УПЦ КП, і в УАПЦ, і в УГКЦ). Більшість знає про ці проблеми, але віддає перевагу або мовчанню (навіщо говорити, якщо це не можна змінити?), або обговорює ці проблеми лише в колі довірених осіб, аби не втратити посади, приходи, єпархії. Засоби масової інформації останнім часом почали звертати увагу на деякі церковні зловживання, але роблять це дуже грубо, на кшталт більшовицької антирелігійної пропаганди.

Тож, мова піде про те, як восени 2011 р. Предстоятель Української Православної Церкви Блаженнійший Митрополит Володимир на довгий час потрапив до лікарні. Фактично, з того часу він постійно перебуває під цілодобовим наглядом українських лікарів. У жовтні стан Предстоятеля став настільки тяжким, що всі (в незалежності від симпатій) почали готуватися до найстрашнішого. Однак саме в цей час Господь показав, що може молитва: люди не тільки в Україні, але й далеко за її межами молилися за одужання Митрополита Володимира (в США навіть встановили біл-борди, в яких людей закликали молитися за нашого Предстоятеля). І він … пережив три надзвичайно важкі (та ще й у такому поважному віці!) операції і тепер повільно, але впевнено йде на поправку (останнім часом навіть приступив до безпосереднього розгляду справ).

Ці місяці хвороби самої поважної людини в Україні не минули даремно для Церкви. Нажаль, у той час, коли лікарі прогнозували лише завершення земного шляху Блаженнійшого, в самій Церкві одразу почали розривати «шкуру невбитого ведмедя». Постійні члени Синоду вирішили не чекати смерті (будемо називати речі своїми іменами!) Митрополита Володимира, а 23 грудня 2011 р. зібралися на засідання Священного Синоду, яке, вперше за 21 рік відбулося без участі Предстоятеля. Керував усім Митрополит Одеський і Ізмаїльський Агафангел, а тому саме з нього ми й почнемо.

Митрополит Агафангел Саввін

Нинішній одеський Митрополит є за походженням росіянином. Сам по собі цей факт не грає особливої ролі: у цьому житті ми обираємо самі все, окрім трьох речей – у який час народитися, в якій країні народитися та в якій родині народитися. Однак Митрополит Агафангел є росіянофілом через внутрішні переконання. Російський імперський світогляд для нього є способом життя, і проявляється він за будь-якої можливості. Так, після того, як його було переведено на Івано-Франківську кафедру 7 липня 1991 р., він не визнав переведення і лишився в Вінниці. «22 грудня ввечері, після акафіста, група віруючих, прибічників Агафангела (виділено авт.), біля собору кричала: «Хто буде в храмі співати (колядки – авт.) українською мовою, ми всіх – духовенство і хор – порубаємо на шматки, бо це мова бандерівська»[8]. Можна було би зауважити, що сам Митрополит Агафангел не керував цим процесом. Можна було б, якби не одне «але». Зараз у Одеській єпархії та в Одеській духовній семінарії нічого не говориться за Українську Православну Церкву, натомість всюди дуже потужно говориться про РПЦ (Російські Православну Церкву) та Московський Патріархат. Нелюбов до всього українського живе в Митрополиті Саввіні дуже давно. Так, за словами блаженної пам’яті Митрополита (тоді ще – Архієпископа) Феодосія Дикуна († 2011 р.), які він написав 23 січня 1992 р., Митрополит Агафангел висловлював своє вкрай негативне ставлення до Української Православної Церкви: «він (тобто Митр. Агафангел – авт.) називає Українську Православну Церкву незаконною, розкольницькою, філаретівською, безблагодатною і неспасительною, а вірне митрополиту Агафангелу духовенство все розповсюджує по парафіях протоколи і прохання про відречення від цієї Церкви». Нагадаємо, що на той час ще не було УПЦ КП (вона утворилася лише за півроку потому), в цій же «незаконній», «розкольницькій», «філаретівській» (чи тепер вже «сабоданівській»?), «безблагодатній і «неспасительній» Церкві він спокійно собі служить й досі. Будучи Митрополитом Вінницьким, Агафангел «заборонив духовенству підписувати парафіяльний Устав Української Православної Церкви, схвалений Собором єпископів».

Ще один показовий факт з життя нинішнього Одеського Митрополита. Будучи депутатом Верховної Ради України, 24 серпня 1991 р. він голосував проти незалежності України. Саме це й відобразив художник О. Кулаков на художньому полотні «Державотворення», що знаходиться на 2 поверсі парламентського будинку. На картині зображено депутатів Українського парламенту 1-го скликання, які радісно підіймають жовто-блакитний прапор після того, як вони проголосували за відродження державної незалежності України. Усі депутати зображені з повернутими обличчями до глядача (тобто до того нас, українців, заради яких вони проголосували за державну незалежність), і лише одна фігура в білому клобуку (під якою розуміється Митрополит Агафангел) повернута до глядачів (українців), м’яко кажучи … спиною. Символічно та показово …

Таким чином, нелюбов до України, її культури і прагнень – от коротенька характеристика 73-річного Митрополита Саввіна. Сьогодні, з його благословіння секретар Одеської єпархії протоієрей Андрій Новіков постійно виступає за «російський мир», за «єдність з РПЦ» і т.п. речі, які можуть відбуватися лише в єпархії Агафангела.

Офіційний сайт Одеської єпархії (який, за запевненням самого сайту створений виключно з благословіння Митрополита Агафангела) знову ж таки демонструє намагання правлячого Архієрея Одеси представити Українську Православну Церкву, як неіснуючу. На сайті є напис: «Официальный сайт Одесской епархии Украинской Православной Церкви Московского Патриархата». Нагадаємо Митрополиту Агафангелу і всім тим, хто намагається ввести в оману людей, які не знайомі зі статутними документами нашої Церкви: не існує ніякої «Української Православної Церкви Московського Патріархату»; у світі немає такої Церкви. Вселенська Православна Церква знає в Україні лише Церкву, самоназва якої Українська Православна Церква (без жодних додавань!). Митрополит Агафангел про це знає, бо неодноразово підписував статутні документи, однак сьогодні (як і двадцять років тому!) він намагається нівелювати та ігнорувати наявність Української Православної Церкви, вважаючи її частиною Російської Церкви, що «тимчасово вийшла з-під контролю». За 20 років нічого не змінилося – згадаємо слова Митр. Агафангела за Українську Православну Церкву в Вінниці, які передав (чим, на щастя, зберіг для нащадків) Митрополит Феодосій Дикун.

Коли Блаженнійший Предстоятель потрапив до лікарні, Агафангел розіслав постійним членам Священного Синоду та всім Архієреям Української Православної Церкви телеграму, в якій запрошував прибути до Києва, аби 23 листопада помолитися за здоров’я Митрополита Володимира. Одночасно з тим, на цей же день було заплановано засідання Священного Синоду. Показово, що телеграму Одеський Митрополит підписав, як «Первенствующий член Священного Синода УПЦ». Немає нової потреби в тому, щоби описувати алогічність такого найменування. Достатньо зауважити, що такої посади не існує в нашій Церкві, і таким найменуванням Митрополит Агафангел грубо порушив Статут Української Православної Церкви та однозначно перевищив свої повноваження, як старіший за єпископською хіротонією постійний член Синоду. Ніхто з Єпископів ніяк не відреагував на самочинне присвоєння Одеським Митрополитом неіснуючого титулу … принаймні офіційно. Зрозумівши, що тепер Архієрею мовчатимуть, Агафангел Саввін вирішив йти далі.

На засіданні Священного Синоду, що відбувся в день народження Блаженнійшого Митрополит Агафангел скористувався Статутом Української Православної Церкви (а саме 17 пунктом IV розділу) та висунув своє право бути «головуючим в засіданнях Священного Синоду УПЦ на період хвороби Його Блаженства», що й було прийнято. На тому ж засіданні були прийняті рішення, які були спрямовані проти довіреної особи Предстоятеля та його особистого секретаря Архієпископа Переяслав-Хмельницького Олександра Драбинка. Про Архієпископа Олександра мова буде йти окремо. Зараз хотілося би зауважити на тому, що вже багато років Митрополит Агафангел тихо ненавидить Архієпископа Олександра (так само, як і намісник Святої Успенської Києво-Печерської Лаври Митрополит Вишгородський Павло Лебідь). Тепер же з’явилася можливість помститися. «Для перевірки фінансово-господарської діяльності Київської Митрополії Української Православної Церкви та Київської єпархії УПЦ за 2011 рік» 75-м журналом того ж самого засідання створювалася «ревізійна Комісія» на чолі з давнім недругом Переяслав-Хмельницького Архієрея Митрополитом Павлом. Розрахунок, вочевидь, був наступний: Архієпископа Драбинка московські «джерела» (такі, суперсерйозні, як, наприклад Кураєв) часто звинувачують у різних фінансових зловживаннях і перевищеннях своїх повноважень на посту секретаря Предстоятеля; знайти можливість «присадити» Олександра можна, бо і в темній кімнаті можна знайти чорну кішку, якщо знати де шукати.

Наступним журналом (№ 76) в бік Архієпископа Драбинка взагалі кидався камінь, який неможливо підняти: його призначалося «відповідальним за лікування Його Блаженства». Автору цієї статті ніколи не доводилося ані читати, ані чути про те, щоби окремим журналом Синоду когось призначали відповідальним за стан здоров’я (нехай навіть і Предстоятеля)! Розрахунок Митрополита Агафангела був простий: якщо Блаженнійший стане здоровим – покажемо свою турботу про нього (мовляв, дивіться – ми й окреме рішення прийняли з цього приводу!); у разу смерті Предстоятеля головним винуватцем (згідно з рішенням журналу № 76 від 23 листопада 2011 р.) буде … Архієпископ Олександр Драбинко! І тоді можна буде «повісити» на нього усіх собак!

Останній (79-й) журнал призначав дату наступного засідання Священного Синоду – 26 січня 2012 р.

Але перш, ніж відбувся цей Синод, пройшло багато різних подій. Митрополит Агафангел став вважати себе реальною кандидатурою на Київську Митрополію; тієї ж думки (тільки кожен думав про себе) дотримувалися й Донецький Митрополит Іларіон і Вишгородський Митрополит Павло (якого донедавна не дуже й то бачили серед можливих кандидатів). Однак Блаженнійший всупереч всім земним законам поступово, але йшов на поправку. 30 грудня він вже причащався в Київському Свято-Покровському монастирі, а вже 8 січня, перебуваючи на візочку, сам звершив Божественну Літургію у тому ж монастирі. Відтоді Блаженнійший час від часу звершує богослужіння в лікарні де проходить лікування, про що постійно інформує офіційний веб-сайт Української Православної Церкви http://orthodox.org.ua.

Що ж у цей час робила Москва? Московський Патріарх Кирило Гундяєв, який постійно їздить в Україну коли треба й коли не треба, тепер не знаходить часу для того, щоби приїхати та відвідати найповажнішого Архієрея Московського Патріархату. І справа не в тому, що його неприїзду українці раді більше, аніж приїзду. Просто для проповідування різних політичних імперсько-шовіністичних ідей у Московського Патріарха час є, а для Предстоятеля Української Православної Церкви (багато завдяки якому Кирила безболісно став Патріархом, бо для Блаженнійшого було більшою честю лишитися Київським Митрополитом, аніж стати Московським Патріархом) немає. Але відповідь дуже проста. Патріарху Кирилу спокійно жити заважає багато людей (у першу чергу він сам). Але найнебажанійшими серед постійних членів Священного Синоду Московського Патріархату для нього є Предстоятель Української Православної Церкви Митрополит Володимир Сабодан і Предстоятель Білоруської Православної Церкви Митрополит Філарет Вахромєєв. Грубо (грубо!) кажучи: Кирило спить і бачить, коли вони обидва помруть, щоби можна було на їхнє місце поставити своїх людей, які в впроваджували те, що потрібно Кирилу, а саме – розширювали для нього джерела фінансових доходів і сфери впливу.

А тому не дивно, що напередодні наступного засідання Священного Синоду Української Православної Церкви до Києва прибув інтер-митрополит Волоколамський Іларіон Алфєєв, який є найпершим впроваджувачем політики Патріарха Кирила не тільки в межах Московського Патріархату, але й у всьому православному і неправославному світі. Під смішним приводом участі в якійсь конференції в Києві Іларіон приїхав до нашої столиці. У супроводі секретаря Предстоятеля він відвідав Блаженнійшого 25 січня. У лікарні кирилівський емісар, що приїхав особисто перевірити дієздатність нашого Предстоятеля, побачив неприємну для себе картину: Митрополит Володимир не тільки говорив і рухався, він був у самому що не є «боєздатному» стані, який лише може бути при його ситуації. Сподівання на недієздатність Блаженнійшого провалилися так само, як і сподівання на його смерть восени 2011 р. Москва затаїлася …

Однозначно, що Митрополит Іларіон якщо не зустрічався з Митрополитом Агафангелом безпосередньо, то все одно мав із нам розмову по телефону, або в інший зручний для обох спосіб. Вочевидь Іларіон розгубився, і ця розгубленість передалася Агафангелу. Більше того, Одеський Митрополит дізнався про те, що Блаженнійший збирається бути присутнім на засіданні Синоду! Для Агафангела це означало початок краху. Невідомо яким богам він молився всю ніч (бо в християнського Бога милосердя, любові й Такого, Хто закликає не служити власним збагаченню та порокам (Мф. 6, 24; Мф. 6, 21) Агафангел не вірить – про це свідчить його життя), але наступного дня Блаженнійший Володимир не прийняв участі в засіданні, бо лікарі не дозволили покинути йому лікарню – ще було небезпечно для тіла Предстоятеля йти на серйозні переживання (те, що в разі присутності Митрополита Володимира на Синоді багато кому б «не поздоровилося» не викликає сумніву, бо про це свідчить його реакція на постанови Синоду).

26 січня 2012 р. відбулося чергове засідання Священного Синоду. Відбулося не в Синодальному залі (де воно завжди проходить), а в робочому кабінеті керуючого справами Архієпископа Білоцерківського Митрофана! Боротьба із Блаженнійшим через його секретаря, а також особиста боротьба з Арх. Олександром, продовжилася. Після доповіді Митрополита Павла Синод приймає постанову «звільнити Преосвященного Александра … з посади настоятеля храму Всіх Святих комплексу Кафедрального Свято-Воскресенського собору … звільнити протоієрея Георгія Коваленка з посади Ключаря та Голови Парафіяльної ради Свято-Воскресенського Кафедрального собору м. Києва». Нагадаємо, що Архієпископ Олександр і протоієрей Георгій Коваленко – довірені особи Предстоятеля. Цим рішенням Агафангел добивався того, що обох він відсторонював від самого грандіозного будівництва Української Православної Церкви в XXI столітті.

Саме формулювання журналу мало якщо не дискредитувати, то хоча би кинути тінь на секретаря Предстоятеля: «Слухали доповідь Преосвященного Павла … щодо аудиторської перевірки ходу будівельних робіт та фінансування будівництва Кафедрального собору на честь Воскресіння Христового та Духовно-просвітницького центру Української Православної Церкви м. Києва … Ухвалили … З метою вдосконалення адміністративно-фінансової діяльності при будівництві Свято-Воскресенського Кафедрального собору … звільнити Преосвященного Александра». Виходило так, що Архієпископа Драбинка Синод звільнив з настоятельства саме після фінансової перевірки, хоча в офіційному коментарі Керуючого справами Української Православної Церкви Архієпископа Білоцерківського Митрофана мотивація зняття настоятеля вже інша (про цей коментар мова буде йти пізніше). Таким чином, Митрополити Агафангел і Павло змогли максимально все зробити для того, аби помститися Архієпископу Олександру, підірвавши його моральний дух, а через це, можливо, ще й моральний дух того, хто довіряє Олександру, тобто Митрополиту Володимиру.

Після проведення Синоду Агафангел повернувся до Одеси, куди незабаром до нього приїхав представник канцелярії Київської Митрополії архімандрит Аркадій Демченко для того, аби Митрополит Саввін завізував робочі документи печаткою Предстоятеля, яку він забрав (наскільки зрозуміло від секретаря Предстоятеля) на засіданні Синоду 23 листопада 2011 р. У цій «безвинній» на перший погляд інформації, насправді дуже серйозне підґрунтя: нині діючий Статут не вирішує (і не передбачає) питання про те, у кого має утримуватися печатка Предстоятеля в разу неможливості останнім безпосереднього управління Церквою. На думку автора цієї статті, самим логічним є лишати цю печатку в Керуючого справами, бо він керує справами усієї Митрополії, а, отже, всієї Церкви. Саме йому має належати право зберігання печатки Предстоятеля. Далі. Якщо Статут Української Православної Церкви стверджує, що «тимчасовий Головуючий у Священному Синоді не є канонічним Місцеблюстителем» (п. 17. розд. IV), то, відповідно, тимчасовий Головуючий на засіданнях Священного Синоду (яким зараз є Митрополит Агафангел) не має права ані забирати печатку Предстоятеля на зберігання, ані, тим більше, утримувати її в себе. У даному питанні Митрополит Саввін порушив Статут Української Православної Церкви і має або виправити ситуацію, або відповідати за свій вчинок.

Про відповідальність за вчинки. Невеличкий «екскурс» у «шуршання» Митрополита Агафангела дозволяє пересвідчитися в надзвичайному лицемірстві цієї людини. Роками він співав Блаженнійшому «осанна», коли вітав його на свята. Тепер же, відчувши можливість самому (хоча би на короткий час!) сісти на його місце, він скинув маску і, з криками «розіпни його!» показав своє справжнє обличчя … Обличчя, яке і так всі давно знали. Просто доброта Блаженнійшого завжди покривала і прикривала недостойність Агафангела. Нехай цей помішаний на культі своєї особистості, самозакоханий ідолопоклонник грошам і владі знає: так не завжди було, і так не завжди буде; Українська Православна Церква оздоровиться від таких як він і «його пам’ять загине з землі, а на вулиці не буде імені його» (Іов 18, 17).

Митрополит Іоанникій Кобзєв

Як і Митрополит Агафангел, 74-річний Митрополит Луганський і Алчевський Іоанникій є росіянином. Але на відміну від Агафангела, Іоанникій ніколи не ліз у політику(як світську, так і церковну) і особливо нічим ніколи не виділявся. Зараз дід перебуває в стані серйозної хвороби – про його склероз вже давно ходять як легенди, так і анекдоти. У всій ситуації, що відбувається зараз навколо Блаженнійшого, до Іоанникія претензія така, що він (будучи постійним членом Священного Синоду!) не повстав проти неканонічних і брутальних дій Митрополита Агафангела і не захистив Блаженнійшого від нападок інших Архієреїв. Стан здоров’я Луганського Митрополита важкий, однак, навіть якби цього і не було, характер Іоанникія можна охарактеризувати як «помірковано-боягузливий». На засіданнях Синоду він майже ніколи не приймає участі в обговоренні проблем. Він – дуже слабка людина; а церковний ієрарх не має бути слабким – він не має бути тираном як Агафангел, але й слабаком к Іоанникій теж не має бути. Хто тоді боронитиме Церкву, якщо всі будуть ховати голови навіть не при наближенні біди, а при появі лише тіні від тієї біди?

Митрополит Онуфрій Березовський

Митрополит Онуфрій суттєво відрізняється від двох попередніх Митрополитів. Усе своє єпископське життя він проводить на рідній землі – в Чернівецькій області, де він народився 67 років тому. Багато хто вважає, що в його походженні є чимало єврейської крові. Тим не менш. За походження вже було сказано раніше.

Нині Чернівецька єпархія вважається однією з найкращих в Українській Православній Церкві, і, в будь-якому випадку, до цього причетний Митрополит Онуфрій, який керує цією єпархією протягом 21 року. Вважається, що Митрополит Онуфрій є людиною простою і непідробно духовною. Автору цієї статті доводилося бачити Митрополита Березовського – у Києві він насправді поводиться спокійно, а в Чернівцях … відчувається, що без його волі й відома ніхто навіть і не ступить. Але це не створює враження деспотії – більше відчувається рука хазяїна.

Серед постійних членів Священного Синоду Митрополит Чернівецький дуже давно. В його біографії є один епізод, який визначив його поведінку. Як і багато священнослужителів Української Православної Церкви, Онуфрій Березовський вчився в Московській духовній семінарії, а, згодом, в Московській духовній академії. На жаль, випускники МДА виходять звідти з цілковитою установкою на те, що мірилом Православ’я в світі є Московська Патріархія і без Московського Патріархату всі інші (якщо мова йде про Україну, то Українська Православна Церква) загинуть. Саме тому Митрополит Онуфрій мовчить там, де треба було би стати на оборону Української Православної Церкви. Так, на засіданні Священного Синоду РПЦ, що відбувалося 5 – 6 жовтня 2011 р., росіянами було зазначено, що «Со времени предшествующего заседания Священного Синода Святейший Патриарх Московский и всея Руси Кирилл посетил следующие епархии Русской Православной Церкви … Крымскую … Киевскую … Луганскую … Черновицкую» (журнал № 97). На совісті Митрополита Онуфрія, який тоді був присутній на цьому засіданні, лежить беззаперечний підпис цього журналу, хоча це є порушенням Статуту Української Православної Церкви. Промосковська орієнтація Чернівецького Митрополита дуже сильна.

Тим не менш, в осінньо-зимовій «бійці» за місце Блаженнійшого Володимира Митрополит Онуфрій не приймав участі. Автору невідомі випадки звернень Митрополита Онуфрія, чи якійсь провокації з його боку. Однак … як і в випадку з Митрополитом Іоанникієм, Онуфрій мовчки спостерігав за тим що відбувається (вочевидь вирішивши виступити лише в разі смерті Предстоятеля). А мовчанням і Христос був зраджений.

Митрополит Іларіон Шукало

Митрополит Донецький і Маріупольський Іларіон за походженням є львів’янином – тобто українцем. Донедавна він вважався патріотично налаштованим Архієреєм, бо на бенкетах завжди засуджував Москву і москалів. Це було за Патріарха Олексія. Тепер же, з обранням на патріаршество Кирила, Іларіон різко змінив свій курс – від відвертого «антимоскаля» він стає відвертим москвофілом. Важко повірити в те, щоби такий перелом стався зненацька – 60-річний Митрополит вже давно в священному сані та знає церковне (радше – Архієрейське церковне, бо воно дещо відрізняється від церковного життя священників і вірних) життя не одне десятиліття. Ні для кого не є секретом, як галичани ставляться до Москви та до Росії – м’яко кажучи, негативно. Чи то перебування на Донбасі так сказалося на Іларіоні, чи перспектива обійняти Київську кафедру змусили Митрополита Шукала повернутися до Москви – невідомо. Тим не менш, факти говорять про те, що Іларіон потужно націлився посісти місце Предстоятеля Української Православної Церкви.

Сам Іларіон в дружніх стосунках із нинішнім Президентом – Віктор Янукович вже давно допомагає Донецькій єпархії. Таким чином, в разі порушення питання про обрання нового Митрополита Київського, на боці Донецького Митрополита може виступити адміністрація Президента. Адміністрація, яка сама не приховує (навіть, відверто демонструє!) проросійську позицію. Таким чином, якщо Іларіон хоче стати Предстоятелем Української Православної Церкви, то йому потрібно буде використовувати всі чинники (нажаль, на Господа та на Україну наші Архієреї давно перестали покладатись) – як Чистий провулок в Москві, так і Банкову в Києві; а обидві ці дороги ведуть до Москви.

За 21 рік відродження споконвічних прав і привілеїв Української Православної Церкви окрім Предстоятелів (спочатку Філарета Денисенка, а тепер – Блаженнійшого Володимира Сабодана) право носіння другої панагії були удостоєні лише 3 Митрополити: покійний Митрополит Харківський Никодим, Митрополит Одеський Агафангел і Митрополит Донецький Іларіон. Перші два Архієреї безпосередньо причетні до обрання Предстоятелем Митрополита Володимира. Митрополит Никодим взагалі організував і провів в своєму кафедральному місті відомий Харківський Собор 1992 р.. А коли йому почали дорікати в тому, що він сам хоче бути Предстоятелем замість Філарета, то Никодим взагалі зняв свою кандидатуру з виборів голови Української Православної Церкви. Митрополит Агафангел на момент проведення Харківського Собору вважався постраждалою від Денисенка фігурою (наразі не важливі подробиці цієї історії). Саме тому новообраний Предстоятель Української Православної Церкви, при створені постійного складу Священного Синоду (наскільки відомо автору, за Предстоятельство Філарета Денисенка були відсутніми посади постійного членства в Синоді) в червні 1992 р. Митрополит Володимир ввів до нього Митрополитів Руснака і Саввіна. Згодом обидва були нагороджені правом носіння другої панагії (фактично – найвищої богослужбової нагороди в Українській Православній Церкві). Більше ніхто з учасників Харківського Собору (в тому числі серед постійних членів Священного Синоду) не получив цю нагороду. Виняток – Митрополит Іларіон.

У чому ж полягає «особливість» та «винятковість» Іларіона? Блаженнійший Митрополит Володимир відомий своєю безмежною любов’ю та добротою. Можливо ця доброта і стала причиною звеличення Донецького Митрополита, коли про це почав просити Президент Янукович. Можливо. У нас немає вірних даних для точної відповіді на це питання.

Показовим для Митрополита Іларіона став Ювілейний Собор Української Православної Церкви, що проходив 8 липня 2011 р. в Трапезному храмі Святої Успенської Києво-Печерської Лаври. На Собор (який часто називають Помісним Собором) наші Єпископи приїхали, як то кажуть «хто в чому». Найбільш показовим було прибуття двох Архієреїв: Митрополита Донецького Іларіона та Єпископа Конотопського Йосифа. Якщо перший, щоби продемонструвати свої доходи, приїхав на Maybach’у (найдешевший з яких коштує 344 000 $), то другий прибув на Daewoo Lanos’і (найдорожчий з яких коштує 98 500 гривень)! Не можна сказати, що Йосиф має такі ж самі статки, як і Іларіон. Однак, з його боку це була демонстрація «бідолашності» Єпископа, якого перевели з престижного Запоріжжя на невелику Конотопську кафедру. Іларіон же навпаки приїхав на такому автомобілі, щоби продемонструвати свою фінансову силу (і це при тому, що в Донецькій єпархії побори зі священників просто жахливі!).

Перед проведення Помісного Собору відбувся Собор Архієрейський, на якому було прийнято рішення утворити комісію з приводу внесення доповнень/змін до діючого Статуту Української Православної Церкви в редакції 2007 р. 8 липня, після добре спланованого наступу на Предстоятеля (про що буде сказано нижче) промосковські орієнтовані делегати домоглися створення «Комісії по по підготовці змін та доповнень до Статуту про управління Української Православної Церкви». Головною вимогою було додавання «московських» акцентів у нашому Статуті. З Архієреїв ці думки відстоював Тульчинський Архієпископ Іонафан, а зі священників – секретар Митрополита Агафангела протоієрей Андрій Новіков (з мовчазного схвалення свого єпархіального Архієрея). Цікаво, що головою Комісії, яка з першої секунди свого буття не приховує свого промосковського орієнтування, було призначено … Митрополита Іларіона Шукала!

Перш, ніж Блаженнійший потрапив до лікарні, Донецький Митрополит намагався затвердити склад очолюваної ним Комісії. Список, який складався виключно з промосковських кандидатів, Блаженнійший не затвердив. Дочекавшись оголювання засідань Священного Синоду Митрополитом Агафангелом, Іларіон затвердив склад своєї Комісії на останньому засіданні, що відбулося 26 січня 2012 р. (журнал № 5[26]). Комісія складається з тих, хто не підвисив свого голосу на захист Предстоятеля під час його хвороби восени-взимку; більше половини її складу – відверті служителі Москви. Тому це ще зайвий раз характеризує Митрополита Іларіона далеко не з позитивного боку.

Повертаючись до питання про Помісний Собор неможливо обійти поведінку скандально відомого донецького мільярдера Віктора Нусенкіса, який був представником Донецької єпархії від вірних (ясно, що донецьких вірних ніхто не питав, просто приїхав той, кого взяв із собою Архієрей). Нусенкіс відомий своєю широкою благодійністю різним проектам Української Православної Церкви (достатньо згадати програму «Світ Православія» та телеканал «Глас»). Кожного місяця він перераховував для Митрополії серйозні суми. Можливо саме тому 8 липня 2011 р. він вирішив, що може диктувати свою волю тим, хто частково витрачав пожертвувані ним кошти. Того дня на Соборі Віктор Нусенкіс став прилюдно висловлювати своє невдоволення Предстоятелем і відізвався на адресу Блаженнійшого настільки зневажливо, що його попросили покинути Трапезну церкву. Проходячи повз Донецького Митрополита, Нусенкіс вдарив його в плече: «чого, мовляв, мовчиш!». Для Іларіона це була хвилина ганьби: в єпархії ніхто не сміє навіть косо глянути на нього, а тут прилюдно (та ще й на Соборі!) оганьбили. Але, замість того, аби поставити на місце мільярдера, що почав вважали свої грошу важливішими за віру, Іларіон мовчки «проковтнув» образу.

З того часу в Митрополиті Шукалі розчарувалося багато тих, хто раніше вважав його більш-менш достойною кандидатурою на Київську кафедру. Іларіон не може цього не відчувати і не може не бачити. Вочевидь саме тому він почав діяти за спиною Предстоятеля, намагаючись помститися за роздвоєння, що сталося в його душі – від українця до москвофіла. Але винен лише він сам. Якби не шалена жадоба до грошей і почестей, Митрополит Шукало не мав би таких (у першу чергу – внутрішніх) проблем; якби він стійко дотримувався одного курсу в своєму дорослому та свідомому житті – все було би інакше. У даному контексті навіть Митрополит Агафангел викликає більше поваги, бо він завжди тримається свого, нехай навіть і шкідливого для України та Української Православної Церкви, курсу. Перебіжчикам ніколи не вірять. Деякі вважають, що Іларіон використовує своє становище для того, аби за підтримки Москви стати Предстоятелем і стати «другим Мазепою» – тобто зрадити Росію. По-перше, в Церкві Христовій не потрібні політичні інтриги; а по-друге, нам потрібен Предстоятелем Блаженнійший Митрополит Володимир. Коли ж настане час завершення його земного життя (будемо реалістами – цей час колись все одно настане), то тоді нам не потрібен Предстоятель-перевертень; нам потрібна буде чесна людина на Київському престолі; людина, яка буде достойна своїх великих попередників.

Виставлений із Собору, Нусенкіс перестав фінансувати Митрополію (вочевидь вважаючи, що без його підтримки вона перестане існувати). Телеканалу «Глас» було «запрещено освещать деятельность митрополии и предстоятеля УПЦ», а замість передачі «Світ Православія» на «Гласі» стала виходити передача з такою ж назвою, але яка вже не відображала офіційну позицію Української Православної Церкви. Складається таке враження, що Maybach Митрополита Іларіона теж було придбано не без фінансової допомоги Віктора Нусенкіса, який і вважав за можливим для себе вимагати, аби Донецький Митрополит «відробляв» свої гроші на Соборі. Люди незмінні, і багато століть тому Христос сказав: «Де скарб ваш, там буде й серце ваше» (Мф 6, 21). Якщо «скарб» Іларіона Шукала в грошах і владі, то і в серці його вже не лишається місця для віри.

Митрополит Павло Лебідь

Митрополит Вишгородський і Чорнобильський Павло народився і виріс в Україні. Однак, як і у Митрополита Онуфрія, у намісника Лаври частина його життя пройшла в самому «серці» церковного московитства – Московській духовній семінарії, що поклало свій відбиток на його поведінку та спосіб мислення. 2011 рік став для Павла знаменним – він не тільки відсвяткував своє 50-річчя та був возведений у сан Митрополита (через що він став єдиним в Українській Православній Церкві вікарним Митрополитом); у цьому році його було введено до складу постійних членів Священного Синоду.

Впродовж багатьох років намісник вважався довіреною особою Предстоятеля, і які б чутки не ходили про те, що скоро Павла переведуть з Києва – він і досі лишається настоятелем Лаври. Якщо подивитися «Церковні календарі» 2-ї половини 1990-х років та перших років 2000-х років, то можна побачити, що намісник дуже часто супроводжував Блаженнійшого в його поїздках. Наскільки зрозуміло автору цієї статті, так було до тих пір, поки в житті Предстоятеля не з’явився Саша (тепер вже – Архієпископ Олександр) Драбинко. З тих пір найчастіше Митрополита Володимира супроводжує вже не намісник, а нинішній Переяслав-Хмельницький Архієрей. Митрополит Павло і не подумав змиритися з тим, що у Блаженнійшого тепер є більш близька людина, аніж він. Намісник затаїв образу. Роками він чекав можливості помститися Архієпископу Драбинку, і коли Блаженнійший на декілька місяців потрапив до лікарні – встав у відверто жорстку опозицію до секретаря Предстоятеля.

Раніше ми вже говорили про «ревізійну Комісію», яка була створена (тобто затверджена) Синодом. Недарма на чолі цієї комісії поставили Митрополита Павла – знаючи нелюбов намісника до Архієпископа Драбинка, Митрополит Агафангел міг спокійно розраховувати на «сверхдієвість» комісії проти настоятеля Кафедрального собору. Так і сталося. На наступному засіданні Павло представив своє бачення проблеми і Синод звільнив «Преосвященного Александра … з посади настоятеля храму Всіх Святих комплексу Кафедрального Свято-Воскресенського собору».

Хотілося би зупинитися на особистості Вишгородського Митрополита. Намісник Лаври відомий на всю Україну просто космічним тяжінням до багатства та розкоші. Його особиста ризниці (не Лаврська, а особиста!) за кількістю та якістю архієрейських риз є найбільшою в нашій Церкві – навіть Предстоятель немає таких риз, митр і панагій, які має його вікарій! Другим у цьому рейтингу після Павла йде Митрополит Агафангел. Особисті апартаменти Митрополита Павла оздоблені надзвичайно дорогими меблями та посудом. Не випадково Московський Патріарх зупиняється не в скромних покоях Блаженнійшого, а в шикарних апартаментах Павла.

Зараз журналісти намагаються всіляко дискредитувати церковне життя, виставляючи напоказ все що треба і все що не треба. Однак із намісником стався справжній казус: були показані і його апартаменти, і автомобіль за 1 000 000 гривень, і (що найгірше) нестримна грубість у спілкуванні з людьми[30]. Митрополит Павло вже давно відомий своєю надзвичайною грубістю – особливо це стосується тих ситуацій, коли хоча би найменше це стосується «його» території. Раніше на це «закривали очі» – нахабство Павла виправдовував результат повернення до Церкви корпусів Києво-Печерської Лаври. Однак останнім часом намісник «вийшов із тіні» і почав усім демонструвати свою неадекватність. Так, наприклад, у Новорічному привітанні до 2012 р., він почав обзивати людей за знаками зодіаку: «Ты кто: дева, козерог, баран? Ну, если ты баран – то никто ж не виноват». Яким би зневажливим не було ставлення християн до астрології, Вишгородський Архієрей не має права так прилюдно висловлюватись. Тим більше, що Митрополит Павло є офіційним обличчям Української Православної Церкви і постійним членом її Священного Синоду. А тому такі «підліткові» витівки не мають просто так минати для 50-річного намісника.

У мережі «інтернет» можна побачити не тільки Новорічне, але й Різдвяне привітання Павла Лебідя. Об’єднує їх одне – в привітаннях, кожне з яких триває достатньо довго (Новорічне – 7. 03 хв., а Різдвяне – 9. 4 хв.) немає жодного слова за Предстоятеля нашої Церкви, за ситуацію, що склалася навколо його хвороби. Складається враження, що намісник свідомо обійшов мовчанням цю тему: мовляв, у нас все в нормі! Це також характеризує Павла не з найкращого боку.

На останньому засіданні Синоду Вишгородський Митрополит пішов ще далі в справі зраді свого Предстоятеля. Як відомо, за нині діючим Статутом «Митрополит Київський і всієї України є єпархіальним архієреєм Київської єпархії»[34] (розд. V, п. 11). Рішенням журналу № 6 ліквідовувалася система управління Київською єпархією, яка була впроваджена Блаженнійшим Володимиром, а було вирішено «тимчасове управління Київською єпархією доручити Преосвященному Павлу»[35]. Мотивація (радше – спроба придумати більш-менш адекватну мотивацію) такого рішення вражає своєю безграмотністю: «Необхідно приймати рішення, підписувати документи, тому постало питання: хто цим має займатися. Однозначно, це має робити одна особа, тому що у випадку, коли управлінням займається комісія, необхідно визначити, хто саме буде підписувати документи, і тут виникають деякі складнощі … Керувати Київською єпархією було доручено владиці Павлу, оскільки він завжди у столиці, в Лаврі, знає ситуацію, яка має місце і в Києві, і в Київській області (виділено авт.). Це була найбільш підходяща кандидатура »[36]. Можна подумати, що система попереднього керування Київською єпархією трьома вікаріями (Архієпископом Переяслав-Хмельницьким Олександром, Єпископом Яготинським Серафімом і Єпископом Васильківським Пантелеймоном)[37] не відповідала нормам, які намагався потім придумати Керуючий справами Митрополії: хіба хтось із цих вікаріїв не живе «завжди у столиці», не буває «в Лаврі», не «знає ситуацію, яка має місце і в Києві, і в Київській області»? Вочевидь, відповідь є дуже простою – просто до цього переліку не включили Митрополита Павла, а включили Архієреїв, які служать у єпископському сані набагато менше за нього. Крім того, до переліку керівників-вікаріїв увійшов нелюбимий Архієпископ Драбинко. Можливо, що Павло змовився з Агафангелом і обидва усунули Олександра ще далі від управління Митрополією.

Насправді, мотивацію можна було би придумати й більш серйозну – Митрополит Павло є єдиним вікарним Митрополитом і найстаршим вікарним Єпископом з тих, хто входять до Священного Синоду на постійній основі, а тому йому і має бути передано управління Київською єпархією (це якщо забути про те, що Блаженнійший затвердив іншу систему управління).

Коли Блаженнійший довідався про таке нахабство з боку Синоду і особисто Митрополита Павла, він в письмовій формі, висловив своє ставлення до цієї події: «Нелегкий час переживає наша Свята Церква … Терзаєма зовнішніми чинниками нинішнього секулярного світу її терзають і внутрішні розколи та розбрат, які сіє поміж вірних «князь віку цього». Нажаль до всіх цих незгод додаються і внутрішні чвари, котрі ніяким чином не сприяють цілям і меті, котрі перед нами священнослужителями, ставить Господь наш Іісус Христос: сіль перестає бути солоною, мамона випереджає Господа, двері в двір овчий часто зачинені, а виноградарі ділять чужий врожай … Рішенням Священного Синоду від 26 січня 2012 року на час нашої хвороби тимчасово керуючим Київською єпархією призначено митрополита Вишгородського і Чорнобильського Павла. Дякую Священному Синоду за надану нам допомогу в управлінні Київською єпархією. Залишаю за собою право бути керуючим архієреєм Київської кафедри … Як Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Української Православної Церкви і керуючий Київською єпархією, на час моєї недуги благословляю преосвященному Павлу, митрополиту Вишгородському та Чорнобильському, бути старшим вікарієм міста Києва та Київської єпархії. Рішення по Київській єпархії приймати колегіально з очільниками вікаріатств, подаючи на наше затвердження та підпис. Канцелярії Київської митрополії звершувати свої функції в звичному режимі. Кореспонденцію та документи для ознайомлення та затвердження передавати через нашого особистого секретаря»[38]. Ми навмисно виділили основні думки, якими Блаженнійший Володимир просто вщент розбив нахабство Синоду та, особисто, Митрополита Павла: Предстоятель і надалі керує Київською єпархією; в період його хвороби має діяти та система управління, яка ним була впроваджена раніше; Митрополит Павло й надалі лишається «старшим вікарієм міста Києва та Київської єпархії» (це поки що від нього ніхто не забирав); усі серйозні рішення вікарії Київської Митрополії мають приймати соборно, а не одноосібно, як цього хотів Павло; уся документація може потрапити до Предстоятеля лише через його особистого секретаря – тобто ненависного для намісника Архієпископа Олександра Драбинка. На щастя, Господь вшанував мудрістю нашого Митрополита Володимира.

Що ж робить намісник? У відповідь він вдається до свого перевіреного засобу: він лицемірно «летить» до Блаженнійшого і признається йому в любові. На офіційному сайті Митрополії можна знайти фото, де Митрополит Павло «видавлює» з себе усмішку та лицемірно припадає до Предстоятеля. Примітно, як Митрополит Володимир реагує на Павла – не треба бути надпсихологом аби здогадатися, що йому неприємно …

Тому й не дивно, що голова УПЦ КП Філарет Денисенко заявив, що в «Митрополита Павла, то у нього розуму не вистачає». Яким би не був сам Денисенко, однак не погодитись із його словами просто неможливо: у намісника відбулася явна деградація. Думається, що в 1990-х він міг приносити користь Церкві (принаймні немає даних про такі факти, які відбуваються зараз), але в XXI столітті він перейшов на безкомпромісне та безапеляційне служіння своїм пристрастям. Довідавшись про таку заяву голови УПЦ КП, Митрополит Павло відповів йому листом, у якому грубо (як завжди в своєму стилі!) звертається до Денисенка переступаючи будь-які межі дозволеного. . Завершує він свого листа взагалі якимось новим, фаталістичним богослов’ям: «Іуда також був у числі апостолів, але ніколи не був апостолом». Саме цей вислів і характеризує рівень богословських знань Вишгородського Митрополита – він остаточно забув просту євангельську істину про те, що не можна одночасно служити Богу і мамоні (грошам) (Лк. 16, 13). Гроші і влада настільки засліпили Павла, що він вже втратив навіть елементарні знання з богослов’я. Хіба може людина, яка є невіруючою в християнського Бога, яка не знає християнського вчення хоча би для того аби лицемірно вчити інших, яка не знає Євангелія ані розумом ані душею, бути священнослужителем Церкви Христової, тим більше постійним членом Священного Синоду?!

Архієпископ Марк Петровцій

Єпархіальний Архієрей другої за кількістю вірних і парафій на Закарпатті єпархії народився на Закарпатті, а отже є українцем. Однак, як і в більшості попередніх випадків його життя пов’язано з сумнозвісною для Української Православної Церкви Московською духовною академією. Загалом нині 60-річний Архієпископ прожив у стінах МДАіС 16 (!) років. Не дивно, що в його світогляді Москва займає центрове місце, а все що суперечить московській «лінії» не має права на життя. Цікаво, що в сан диякона молодого монаха Марка рукополагав Блаженнійший Володимир, який тоді був ректором Московської академії.

З 1989 р. Єпископ Марк жив довгих 16 років на Американському континенті, будучи спочатку Аргентинським, а, згодом, Канадським Архієреєм. Лише в 2005 році Архієпископ Петровцій знову повертається в Україну де стає Сумським Архієпископом. Примітно, що саме повернення Марка відбулося через невдалу спробу його попередника Єпископа Іова Смакоуза підтримати одного з тодішніх кандидатів у Президенти В. Януковича – коли до влади прийшов В. Ющенко, то він підключив усі зв’язки для того, аби усунути Іова зі своєї рідної області. Вихід було знайдено в тому, що Іова з Сум відправили до Канади, а Марка з Канади відправили до Сум. Як кажуть: «Не було би щастя, та нещастя допомогло».

Прибувши до Сум, Архієпископ Марк був надзвичайно щасливий: у порівнянні з Канадою в Україні набагато більше православних і набагато більше духовенства. Наскільки є зрозумілим Сумський Архієпископ став рукополагати всіх кандидатів у священство хто до нього приходив, бо за 16 «закордонних» років він звершив лише декілька хіротоній – тут же відкривалася інша перспектива. 31 травня 2007 р. Архієпископа Марка було введено до складу постійних членів Священного Синоду з цікавою мотивацією: «у зв’язку зі збільшенням кількості єпархій УПЦ». З 14 грудня 2007 р. його було переведено на Хустську кафедру – таким чином він повернувся додому.

Щоби охарактеризувати характер Марка достатньо згадати історію з його рідним братом Єпископом Мефодієм, який 4 роки (з 1994 до 1998 р.) був Хустським Архієреєм. Мефодія «з’їли» місцеві священники, і він морально зломився. З тих пір Єпископ Мефодій живе на пенсії, іноді служить, але виглядає як примара. У будь-якому випадку тим, хто довів людину до такого стану, прийдеться відповідати перед Богом. Коли Марка було переведено до Хуста, то на першому ж єпархіальному зібранні він дав зрозуміти, що пам’ятає все, що відбулося тут з його братом. Хустське духовенство (особливо ті, хто був безпосередньо причетний до справи усунення Єпископа Мефодія) по різному відреагувало на грізну заяву Архієпископа: одні були задоволені тим, що нарешті прийшов толковий хазяїн, який наведе в єпархії порядок і розбереться з тими, хто довів брата до неврозу; інші (ті, хто мав би попасти під репресії) з боязню чекали своєї участі. Те, що Марк дотримається свого слова, у в кого не викликало сумніву. Однак … роки йдуть, а все лишається по старому.

За роки перебування на Хустській кафедрі, Архієпископ Марк зарекомендував себе як слабохарактерна і безвольна людина. Священники в єпархії відверто зневажають свого Архієрея, який майже ніколи не робить зауважень відносно того як батюшки служать, що вони говорять, і як вони виглядають. Проповіді Марка нелогічні і непослідовні, бо він різко і без будь-якого зв’язку переходить на інші теми.

Вочевидь Хустський Архієпископ мріє про те, аби стати Митрополитом – вже не один рік поспіль ходять чутки про те, що він і «роками підходить» і «постійний член Синоду». Мотивація, чесно кажучи, просто смішна. На думку автора цієї статті возведення Єпископа в сан Архієпископа (тим більше Митрополита) має відбуватися за певні заслуги перед Церквою, а не за те, що хтось роками сидить як «премудрий пескарь» і бездіяльно чекає свого часу, аби здобути підвищення. На відміну від Хустського Архієпископа, сусідній Мукачівський Архієпископ Феодор проявляє серйозну активність в церковних справах – з його благословіння щороку відкриваються нові храми, діють різні братства і школи, також він щороку звершує чималу кількість хіротоній. Саме за Архієпископа Феодора греко-католики перестали відбирати від православних храми. Натомість Архієпископ Марк спочатку дає благословіння будувати церкву, а потім … забирає своє благословіння, і на тому місці тепер будують церкву греко-католики! Тож постає питання: за що Архієпископу Марку слід чекати на сан Митрополита?

Тим не менш, він так не вважає і останнім часом став серйозно ображатися на Предстоятеля за те, що той не благословляє його білого клобука. Коли Блаженнійший опинився в лікарні, то напередодні Різдва Христова в Хусті відбулися єпархіальні збори, під час яких Архієпископ Марк висловився вкрай зневажливо на адресу голови нашої Церкви. Враженим священникам Хустський Архієрей заявив, що нібито Блаженнійший недієздатний і чи взагалі не попрощався з розумом. Але найбільшим нахабством цієї невдячної людини (яку повернули на Батьківщину, ввели до складу постійних членів Синоду, дали хорошу кафедру) стала заява про те, що Блаженнійшого спіткала така доля через його гріхи! Яким треба бути лицеміром, щоби вимірювати події людського життя такими фарисейськими нормами?! А якщо назавтра він сам опиниться в такому стані – чи приємно буде йому почути, як хтось скаже: «з Марком таке сталося через його гріхи»? Це вже не кажучи про те, що у самого Хустського Архієпископа в родині велике горе через серйозну хворобу його рідного брата Єпископа Мефодія. Чи того теж це спіткало за його гріхи?

1 лютого 2012 р. Московський Патріарх Кирило прилюдно заявив про те, що зараз на засіданнях Священного Синоду головує Митрополит Агафангел у зв’язку з «недееспособностью Предстоятеля УПЦ Блаженнейшего Митрополита Владимира». Таким чином, головний керманич Російської Православної Церкви повісив на нашого Предстоятеля ярлик «недієздатності». Враховуючи постійно оновлювану інформацію з офіційного сайту Української Православної Церкви, де явно видно максимальну працездатність Предстоятеля, яка тільки може бути в його стані, заява Патріарха Кирила звучить як навмисна дискредитація Митрополита Київського. Можливо, що таку заяву він зробив після спілкування з Архієпископом Марком, якого того ж самого дня нагородив орденом РПЦ і який незадовго до того сам назвав Блаженнійшого недієздатним.

Висновок може бути лише один – Архієпископ Марк виявився абсолютно недостойним Архієреєм і по-свинськи невдячною людиною. Де би він був, аби не Блаженнійший Митрополит Володимир? Воістину про таких сказав Господь: «Не давайте святині псам і не кидайте перлів ваших перед свинями, щоб вони не потоптали їх ногами своїми і, обернувшись, не пороздирали вас» (Мф. 7, 6).

Архієпископ Митрофан Юрчук

Архієпископ Білоцерківський Митрофан займає в Українській Православній Церкві дуже відповідальну посаду – Керуючий справами, тобто за посадою він є постійним членом Священного Синоду та його секретарем. З усіма документами та паперами, які готуються для розгляду на засіданні Синоду Архієпископ Митрофан знайомий безпосередньо. Крім того, саме Білоцерківський Архієрей та його найближчі помічники готують журнали засідань Синоду. Таким чином можна побачити, що 49-річний Архієпископ Юрчук постійно в курсі всіх подій, що відбуваються в нашій Церкві.

За походженням Митрофан є українцем, однак (вкотре вже!) і його доля теж пов’язана з Московською духовною академією. Але на відміну від інших членів Синоду які роками жили в Троїце-Сергієвій Лаврі, Керуючий справами провчився там лише 1 рік, а далі продовжив навчання в Християнській богословській академії у Варшаві, яку він закінчив із ступенем магістра. З 1994 року ієромонах Митрофан живе в Києві. Однозначно, що на його світогляд суттєво вплинула як закордонна освіта, так і життя в Києві, служіння в Святій Лаврі та викладання в Київській духовній академії. Вміння презентувати себе як врівноважену та розумну людину відкрили перед ним перспективу Архієрейства. Примітно, що з першого дня в Єпископському сані, його було призначено на посаду Керуючого справами, а, отже, введено до Синоду. Навряд хтось в Українській Православній Церкві може похвалитися подібним «стрибком».

Архієпископ Митрофан довгий час вважався довіреною особою Предстоятеля. Однак останні події показали, що симпатії Керуючого справами обертаються лише навколо однієї людини – його самого. Так: на відміну від інших, які «качаються» зі сторони в сторону (то за Україну, то за Росію), Митрофан намагається вдавати з себе такий собі «швейцарський банк» – тобто повний нейтралітет. Вочевидь він вважає, що лише така форма життя принесе йому довголіття на посаді Керуючого справами. Не виступати відверто ані проти кого, ані підтримувати відверто нікого (порушити правила можна лише у випадку крайньої необхідності) – така схема поведінки Митрофана Юрчука.

Під час проведення останнього засідання Синоду Архієпископ Білої Церкви повністю підтримав курс Митрополитів Агафангела та Павла. Ми вже говорили про те, що це засідання відбувалося не в Синодальному залі, а в кабінеті Керуючого справами. Якби Митрофан відмовився приймати участі в цьому засіданні Синоду, або підписувати журнали засідань, то засідання Священного Синоду від 26 січня 2012 р. можна було би кваліфікувати як недійсне! Відповідь могла бути простою: «Поки журнали не підпише Предстоятель, я їх не підпишу». У такому випадку не було би потреби Блаженнійшому писати листа з тим, щоби поставити на місце намісника Лаври. Однак Архієпископ Митрофан не тільки не вчинив так. Більше того, він дав офіційний коментар з приводу Синодальних рішень від 26 січня 2012 р. у якому підняв декілька важливих питань. Так, зокрема, Керуючий справами зазначив відносно призначення Митрополита Павла керуючим Київською єпархією наступне: «Щоб розвіяти різні інсинуації, я хотів би сказати, що Синод пропонував покласти цю відповідальність за керування Київською єпархією на мене, але я відмовився через те, що маю свою досить велику Білоцерківську єпархію, крім того, як керуючий справами УПЦ, я займаюся і загальноцерковними справами, тому управляти такою величезною єпархією, якою є Київська, було б для мене надзвичайно важко». Вочевидь саме «нейтральність» Архієпископа Митрофана стала причиною запропонованого проекту передачі йому управління Київською єпархією: він знав, що на цю посаду дуже хоче вступити намісник, а тому відмовився на його користь. Повірити в ті аргументи Архієпископа Юрчука, які наводилися раніше просто нереально. Крім того, Керуючий справами заявив, що не зможе керувати Київською єпархією у зв’язку з тим, що він є єпархіальним Архієреєм Білої Церкви. Але навіщо тоді в Білоцерківській єпархії вікарний Єпископ Никодим Барановський, який і так керує єпархією за постійної відсутності Архієпископа Митрофана? Висновок у цьому питанні може бути лише один: Керуючий справами навмисно придумав дві відмовки, аби «не образити» Митрополитів Агафангела та Павла.

Не обійшов Архієпископ Митрофан своєю увагою і питання про зміну настоятеля Кафедрального собору: «Владику Олександра звільнили із настоятельства Всесвятського храму, тому що, як показала практика, процес будівництва є надзвичайно складним, і щоб керувати цим процесом, а також його фінансуванням, потрібна людина, яка дуже добре знається у всіх цих справах. Такою людиною в нашій Церкві є Викопреосвященніший митрополит Черкаський і Канівський Софроній, який побудував уже не один храм, у тому числі, у нього є досвід будівництва великих храмів. Тому було вирішено доручити контроль за будівництвом цілого комплексу Свято-Воскресенського кафедрального собору саме владиці Софронію». Про причини зняття Архієпископа Олександра Драбинка з настоятельства цього храму було сказано раніше. Але чому ж саме Митрополит Софроній Дмитрук очолив будівництво головного собору Української Православної Церкви?

Черкаський Архієрей насправді відомий грандіозними проектами храмобудівництва, бо (наскільки відомо автору цієї статті) має ще й інженерну освіту. Коли було вирішено розпочати будівництво Кафедрального собору нашої Церкви Митрополит Софроній попросив у Блаженнійшого благословіння розробити проектну документацію храму, на що отримав згоду. Декілька місяців Черкаський Митрополит працював над проектом, а коли прийшов із ним до Предстоятеля, то виявилося, що проект Кафедрального собору вже затверджено. Софронію було запропоновано внести свої зміни, однак той відмовився і (як це часто буває) … затаїв образу. Враховуючи те, що настоятелем собору було призначено Архієпископа Олександра, а також той факт, що він приймав живу участь в обговоренні проекту храму, Митрополиту Софронію неважко було дійти до висновку, що саме секретар Предстоятеля «перейшов йому дорогу» в цьому питанні. Можливо, що існують і інші причини – нам вони не відомі. Але те, що Митрополит Софроній буквально помстився на останньому Синоді Архієпископу Олександру є очевидним. Характер у Черкаського Архієрея крутий, а тому він ймовірно навіть не схотів слухати будь-які пояснення з боку архієпископа Олександра. Щойно настоятелем собору затвердили Митрополита Дмитрука, як він оголосив про зміну проекту храму.

Колись, під час загострення соціально-економічних проблем, Прем’єр-міністр Російської Федерації Віктор Чорномирдін запевняв людей в тому, що «в країні все добре». Тепер в Українській Православній Церкві Керуючий її справами заявляє: «Життя нашої Церкви іде мирно, спокійно, за винятком того, що деякі біляцерковні або нецерковні люди намагаються у кожному рішенні Священного Синоду знайти щось таке, що б протирічило Статуту про управління Української Православної Церкви, чи було спрямовано проти особи Предстоятеля нашої Церкви Блаженнішого Митрополита Володимира». Про реальне (а не фантастичне) порушення норм Статуту було сказано раніше. Архієпископ Митрофан просто приховує правду, вочевидь намагаючись діяти за принципом «якщо про проблему не говорити і не думати, то можна вважати що її не існує».

Наступне твердження Білоцерківського Архієрея просто вражає своєю за політизованістю в термінології: «Користуючись нагодою, я хотів би спростувати ці домисли, які є тільки домислами: і відносно обрання місцеблюстителя, і відносно обрання заступника або виконуючого обов’язки Предстоятеля … Взагалі розмова на ці теми не велася і не ведеться, ані в кулуарах (виділено авт.), ані на Священному Синоді». З яких пір церковні справи мають вирішуватися «в кулуарах»?! Ми Церква Христова, чи політична партія? Мова йде про Священний Синод, чи про Верховну Раду або Європарламент? До чого ми докотилися, що Єпископ Церкви Христової міряє церковне життя політичними мірками? Ми любимо посилатися на приклад Спасителя. Так Христос ніколи не вчив шепотітися «в кулуарах»; Він, навпаки, заповідував: «Що кажу вам у темряві, говоріть при світлі, і що чуєте на вухо, проповідуйте на покрівлях» (Мф. 10, 27). Коли Первосвященник став вимагати від Господа розповісти про Його, Його учнів і саме вчення, то Він на це зауважив: «Я говорив явно світові; Я завжди учив у синагогах і в храмі, де завжди іудеї сходяться, і таємно не говорив нічого» (Ів. 18, 20). Ні про які «кулуари» Христос не говорив, бо він все робив прилюдно. Тепер же у нас завелися московські порядки, за якими всі питання спочатку вирішують «в кулуарах» (навіть не в робочих кабінетах, а саме в кулуарах!). Згадаємо, що «вислів «у кулуарах» застосовується … для характеристики закулісних угод». І про ці «закулісні угоди» говорить Керуючий справами Української Православної Церкви?

Не обійшов Архієпископ Митрофан і питання про моральну відповідальність постійних членів Священного Синоду перед Предстоятелем: «Крім того, я хотів би спростувати думки відносно того, що члени Священного Синоду не відвідали Блаженнішого у день засідання Синоду і Митрополит Володимир не знає про рішення, які було прийнято. Все це неправда. Напередодні Священного Синоду ми з владикою архієпископом Переяслав-Хмельницьким і Вишневським Олександром були у Блаженнішого, обговорили всі питання, які мали підніматися на Синоді, і Блаженніший був у курсі всіх справ. У день проведення Священного Синоду владика Олександр і митрополит Сімферопольський і Кримський Лазар також відвідали Блаженнішого і доповіли йому про ті рішення,