Сьогодні сумний, а в дечому трагічний день в історії українського духовенства та українського Народу. День переломний і в історії УНСО.
22 роки тому, 18-го липня 1995-го року відбулась одна з найкривавіших та найбільш антиукраїнських акцій проти церкви та українства в цілому, названа в народі «Чорний вівторок». Саме цього дня, в Соборі святої Софії мало б бути поховано Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Романюка). Та не так сталося, як гадалося…
14-го липня 1995-го року було знайдено мертвим Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира.
17 липня його відспівали і керівництво Київського патріархату вирішило поховати померлого 18 липня на території Софіївського собору. Зі сторони уряду похованням займався віце-прем\’єр-міністр Іван Курас, який не надав дозволу на поховання, мотивуючи це тим, що Собор Святої Софії — історико-архітектурна пам\’ятка під охороною ЮНЕСКО та запропонував поховати Володимира на Байковому цвинтарі. Представники Української православної церкви Київського патріархату спочатку погодились на цю пропозицію.
За словами Євгена Марчука, 17 липня Леонід Кучма в присутності Марчука та одного з керівників парламенту дав команду не допустити похорону Патріарху на території Собору святої Софії, оскільки на той час Адміністрація Президента перебувала у тісному контакті з УПЦ МП.
То ж, в день похорону, «за збігом обставин», тодішній Президент Кучма відбув з офіційним візитом до Білорусі, а Євген Марчук, що на той час займав пост Прем’єр-Міністра – перебував з робочим візитом у Київській області. Тобто, вище керівництво Держави дистанціювалося від подій, що безумовно мали відбутися того дня. Фактично, «смотрящим» за ситуацією назначили нині покійного Юрія Кравченка, який на той час займав пост міністра внутрішніх справ. Кравченко натхненно рапортував, що за домовленістю похорон має відбутися на Байковому цвинтарі. З ким він домовлявся – загадка…
Траурна процесія почала свій шлях від Володимирського собору. Дійшовши до Володимирської вулиці, процесія повернула не в сторону Байкового цвинтаря, де було заплановане поховання Юрієм Кравченком, а ліворуч — в сторону Софії Київської. За твердженням Євгена Марчука, рішення про зміну напрямку руху приймали Леонід Кравчук та Микола Поровський, що не зовсім відповідає дійсності, адже, як сказано вище, рішення про поховання Патріарха було прийняте керівництвом УПЦ КП, а не Кравчуком чи Поровським. На самій Володимирській вулиці на процесію чекав міліцейський кордон, який відмовився пропустити її, незважаючи на заклики церковних діячів та народних депутатів. У відповідь на спробу прориву кордону бійцями УНА-УНСО, які охороняли процесію, бійці «Беркуту» застосували гумові кийки та сльозогінний газ, що, однак, не допомогло.
Дозволимо собі трошки відхилитися від сухого фактажу, і зазначимо, що УНСОвці були готові до супротиву з боку влади, адже ще до того чітко усвідомлювали, що, як завжди, скориставшись мріями геніїв і відданістю фанатиків – до влади в Україні прийшла підлота, в якої на меті лише самозбагачення під протекторатом московських господарів, вплив яких на колишніх партапаратчиків відчувався на той момент як ніколи потужно. Як в приказці: «Коли в Москві стрижуть нігті – в Києві відрубають пальці»… Саме цим і займалася тодішня влада в Україні.
Рухаємось далі…
Прорвавши кордон та дійшовши до храму, процесія зупинилась біля зачинених воріт, помітивши в самому храмі значне скупчення міліції. Близько 16 години 30 хвилин активісти УНА-УНСО разом з духовенством почали виривати могилу прямо в тротуарі, ламаючи асфальт. О 19 годині 20 хвилин, коли тіло вже було засипано землею, бійці загонів спеціального призначення вийшли з воріт храму та почали зачищати площу, б\’ючи людей. За твердженням очевидців тодішніх подій з числа активістів УНА-УНСО, таку команду віддав перший заступник начальника ГУ МВС в м. Києві В. Будніков, а хтось із натовпу викрикнув: «Натовп бити – УНСОвців калічити»… І понеслась… Складалося враження, що загони міліції і спец призначенців мстяться за поразку на Володимирській, адже вони явно не розраховували на такий опір вірян і бійців УНСО. От що значить, коли в одних є віра, а в інших немає.
Деякий час члени УНА-УНСО разом з вірянами стримували натиск міліції, однак вже згодом площа була заповнена працівниками міліції, які, за свідченнями очевидців, били лежачих людей та шматували українські прапори. Як згадує ще один безпосередній учасник тих подій Ігор Мазур: «Налітали по шестеро на беззбройних людей, жінок, навіть дітей… Нам взагалі було сутужно, адже ми були в камуфляжі, а це діяло на них, як червона шмата на бика. Проте, все ж, ми були підготовленими бійцями, а як можна нападати, скажімо, на бабусю, як прийшла поховати свого душ пастора? Ще одна деталь: в багатьох спецпризначенців був досить не характерний для України акцент російської мови, що наводило на думку, що проти нас виставили ОМОН РФ»…
Близько 22 години кордон працівників міліції навколо могили був знятий, учасники процесії змогли засипати її землею. Усіх затриманих було доставлено до Шевченківського районного відділку міліції, де, за твердженням УНА-УНСО, до багатьох з них було застосовано тортури…
Прокуратурою міста Києва було порушено кримінальну справу, розслідування якої завершилось в травні 1996. Слідство дійшло висновку про відсутність у діях працівників «Беркуту» та Буднікова ознак злочину, а тому кримінальна справа була закрита. Кучма валив провину на Марчука – Марчук на Кучму… Московська «церква» потирала руки, звинувачуючи в усьому «розкол у церкві».
Отак завершилася спроба Української Нації поховати свого Патріарха за давніми Українськими традиціями – на території священного для Народу місця.
Що ж до УНСО, то все ж таки ми сприймаємо те, що відбулося 22 роки тому, як необхідний досвід. УНСОвці-учасники тих подій взагалі називають ті страшні події своєрідним «хрещенням» в боротьбі з антиукраїнською владою. Саме тоді остаточно зникла ілюзія щодо державницької політики колишніх комуністів, бандитів, «бариг» та чинуш, залишки яких й досі перебувають у високих владних кабінетах. Пройшли вже 22 роки. За цей час відбулося багато державотворчих подій, акцій протесту, 2 революції – у всіх цих акціях брали участь бійці та активісти УНСО. Зараз УНСО знову на передових позиціях, тепер у національно-визвольній війні, яка підбурена, розпалена та підтримується тим самим ворогом, що і події під час похорону Патріарха Володимира – Росією.
УНА-УНСО докладає зусиль до визнання на державному рівні Чорного вівторка днем Українського духовенства, замученого окупаційними режимами.
Інформаційний центр УНСО
peredplata
