Є відомий вислів Винниченка, що «там, де починається українське питання, зникає російський демократ».
Ніхто ніколи задавався питанням, а чому так?
Цікавий висновок з цього приводу я зробив після однієї розмови з хлопцем, за освітою істориком, що їхав з АТО на побивку в Київ до дружини та малої дитини. Повертаючись з лекційного туру, я підібрав його в Черкасах та відвіз до Києва.
Він мені розповів цікаву історію з одного села в Луганській області. Він ходив купувати молоко до однієї дуже старої жінки, якій було далеко за 80 років. Він ходив саме до неї навмисно, бо вона з люттю ставилась до наших військових, але гроші все ж таки для неї були не зайвими, тому продавала молоко тим, кого, насправді, щиро ненавиділа.
Сама ця бабка родом з Росії. Привезли її ще зовсім малою дитиною в це село батьки, яких туди цілеспрямовано переселила радянська влада. Переселяла в село, де під час Голодомору загинуло від голоду більше 90 відсотків селян. Селили росіян саме в ті хати, де жили та вмирали від голоду українські селяни цілими сім’ями. І ця стара жінка люто ненавиділа все українське, бо розуміла, що колись її батькам, віддали те, що належало українцям. Зробили, як мародери. Привласнили у вбитих ними ж.
Тому у цієї старої жінки виникала така підсвідома ненависть до тих, хто може вважатись нащадками загиблих українських селян. Це ненависть, що базується на страху викриття скоєного колись злочину.
Теж саме ми спостерігаємо на рівні підсвідомості у переважної більшості росіян. Вони розуміють, що їхніми прапрадідами колись в українців була вкрадена історія, назва народу – все, що є основою нації. А тому така ненависть до всього українського, заперечення українських традицій, мови, культурної спадщини.
Бо якщо визнати, що все це вкрадено, тоді стане зрозумілим, більшість з того, що росіяни оголошують «исконно русским», їм не належить. Це вони колись лише захопили з надзвичайною підступністю та жорстокістю у тих чи інших народів. Це ненависть лиходіїв, які бояться, що колись прийдуть та назвуть злочин – злочином, а вкрадене – вкраденим.
Недарма так часто можна почути від цілком інтелігентних росіян емоційну думку, що питання взагалі не в Україні та не в українцях, яких вони ніколи на підсвідомому рівні не визнавали окремою нацією. Питання зараз в самій Росії. Визнавши Україну та українців, доведеться визнавати, що саме вони є нащадками тих, хто жили в Київській Русі – Україні. А тоді вся концепція «руського світу» розвалюється в прах. Що нічого справді свого в них немає. Все було в когось з розбоєм забрано.
Тому зараз дійсно вирішується доля Російської імперії. Якщо українці збережуть свою державність, тоді остаточний розпад цієї тюрми народів, це лише питання часу. Причому, впевнений, що йдеться, навіть, не про десятиліття. Це питання лічених років.
Борис КУШНІРУК
peredplata
