Чи може Україна розраховувати на свою \”людину з рушницею\”?
Призначення Дмитра Саламатіна міністром оборони замість Михайла Єжеля гальванизировало українські медіа (давно розучилися працювати на чомусь, крім скандалів) і дало всіляким \”експертам\” величезне поле для спекуляцій, хоча насправді…
Рокіровка від мата не рятує
Зміна міністра оборони відразу слідом за главою СБУ породила безліч медіа-чуток, починаючи від посилення особистої \”диктатури\” Президента і закінчуючи явними підступами вже легендарної \”руки Москви\”.
З\’явилася теза, що перед новим міністром оборони стоїть завдання все \”розпродати і роздати\”, хоча після активної діяльності доброї дюжини його попередників, єдиною цінністю наших Збройних сил залишилася Вітчизна, яку сукупними зусиллями вже декількох поколінь народних обранців так і не вдалося продати за всі двадцять років незалежності.
Найбільш вигідним прикладом реалізації військового майна все одно залишиться супер-угода початку 1990-х: обмін ядерної зброї і стратегічної авіації на можливість перетворити Україну на \”незалежне\” князівство.
Втім, крісло міністра оборони в нашій країні далеко не так небезпечно, як, наприклад, крісло глави МВС. На відміну від професійних борців з \”ворогами внутрішніми\”, які перманентно ризикують закінчити свою кар\’єру або самогубством (з другої спроби), або посадкою до в’язниці (років так на чотири з половиною), екс-керівники оборонного відомства за своє майбутнє можуть бути абсолютно спокійні.
Наприклад, за підсумками вдалих ракетних стрільб (по житловому будинку в Броварах і мирного ТУ-154 з ізраїльськими туристами) вони можуть твердо розраховувати на практично безстроковий депутатський мандат; після здачі секретів західним спецслужбам – стати членом Ради Безпеки і навіть балотуватися в Президенти, а наживши статки на військових поставках – просто мирно піти на пенсію.
Між тим, проблеми, що стоять перед Україною в області обороноздатності, набагато глибші, а кадрові перестановки, здійснювані керівництвом країни буквально на дотик, мають лише досить опосередковане відношення до їх вирішення.
Скупий платить… поки бюджет терпить
Почнемо з того, що з моменту здобуття незалежності, український капітал волів геть забути основний принцип конструктивних відносин з силовими структурами. А саме – за захист треба платити. Причому платити добре, щоб не вводити держслужбовців у спокусу заповнити недолік платні цілком силовими методами.
Коротко кажучи, \”людина з рушницею\” повинна бути забезпечена всім настільки, щоб у будь-який момент бути готовим померти, захищаючи (теоретично) свою капіталістичну вітчизну, а на ділі – власність і великих (передусім) власників.
Погодьтеся, що, приміром, сержант-командир танка, зарплата якого менше пенсії бабусі з числа \”дітей війни\”, на роль такого захисника якось не дуже підходить. Так і в мирний час такі воїни страшні кому завгодно, тільки не нашим зовнішнім ворогам, а для виконання функцій \”підтримки конституційного порядку\” у держави просто непридатні. Так що далеко не випадково українське керівництво вже багато років робить ставку на розвиток внутрішніх військ, резонно вважаючи, що в \”Майданнім\” протистоянні рота ВВ-шников з гумовими \”демократизаторами\” варта танкової бригади…
Як виправдання подібних помилок юної української буржуазії можна навести той факт, що за всі двадцять років теоретичної незалежності їй так і не довелося випробувати зовнішніх загроз своїй набутій власності.
У цьому і полягає головна відмінність українських буржуа від їх російських колег, яких багато чому навчили локальні (по суті – громадянські війни) , основні осередки яких вже до середини 1990-х перемістилися з національних околиць на важливі шляхи транзиту енергоносіїв (в першу чергу – нафти).
Найбільш показовими в цьому відношенні були т. н. I і II Чеченські війни, які з короткочасними перервами тягнулися більше десяти(!) років. По економічній ж своїй суті вони, безумовно, були війнами не стільки національними, скільки нафтовими, і велися (з боку Росії) за збереження контролю над стратегічними експортними нафтопроводами, що з\’єднують береги Каспію і Чорного моря (Баку–Новоросійськ з пізнішими варіаціями).
Стурбований зрослими ризиками надовго перервати (а то і взагалі втратити) експортні нафтові поставки з південного регіону, російський капітал був змушений переглянути своє ставлення до національних силових структур (в першу чергу – до армії), тобто, просто кажучи, інвестувати солідну частину своїх надприбутків в її переозброєння і фінансово-матеріальне забезпечення.
Якщо ж додати до цього глобальне протистояння з США (які досі ради підтримати будь-які сепаратистські і/або відцентрові явища в самій Росії і зонах її впливу на зразок грузино-абхазького конфлікту 2008 р.), стає зрозумілим, що хороший стимул годувати (і годувати гарненько!свою армію у російської буржуазії зберігається і понині.
Що ж стосується України, то без стимулюючого впливу фактора зовнішньої загрози, процес реформування Збройних сил (тій самій \”розбудови\”, про яку нам говорять вже більше 20 років) досі перебуває на стадії млявого розпаду/розкладання/розкрадання бойової спадщини ще Радянської Армії, яка супроводжується проїданням бюджету.
При цьому держава робить вигляд, що фінансує свої Збройні сили, які у відповідь так само чесно роблять вигляд, що готові цю саме державу захищати. Зрозуміло, що нескінченно така ілюзія обороноздатності підтримуватися не може (трісне економіка), а для повернення в реальність державі так чи інакше доведеться:
1. Визначитися із зовнішніми зарозами.
2. Виходячи з них – скоротити і якісно реформувати Збройні сили.
3. Підвищити життєвий рівень (а значить – і соціальний статус) \”людини з рушницею\”.
4. Знайти союзників, здатних надати реальну військову допомогу.
У пошуках зовнішніх ворогів…
Таким чином, хто б не стояв біля керма нашого Міноборони, йому доведеться брати участь у перегляді основної військової доктрини країни. Вже в найближчій перспективі Україна приречена забути про свій горезвісний \”нейтралітет\” і \”позаблоковость\”.
Завдяки саме цим міфічним термінам наші НД то відпрацьовують операції з висадки морського десанту під егідою НАТО (для проведення миротворчої операції\” на півдні України), то (вже спільно з Росією) намагаються вирішувати завдання протидії з\’єднанням іноземних ВМС в Чорному морі і прикриття десантонебезпечних ділянок в Криму.
Між тим, абсолютно очевидно, що майбутні конфлікти навряд чи будуть починатися з прямою агресії зовнішнього супостата. Як би не мріяли про це представники \”нашої непримиренної опозиції, наліт диверсійної групи \”Морських котиків\” на Качанівську колонію чи висадка повітряно-десантної дивізії США на Хрещатик так і залишиться дуже бажаною (для гвардії \”помаранчевої революції\”), але все ж утопією.
Набагато більш реальною і небезпечною залишається загроза цілком \”демократичного\” розчленовування України з послідовним відрізання від неї ласих шматків – національних автономій і областей, за активної інформаційної, міжнародно–правової і силової підтримки наших найближчих сусідів.
Передумови до цього вже існують, і найменше ослаблення центральної влади може призвести до лавиноподібного розвитку процесу. Назвемо лише основні приклади.
Крим – де все частіше звучать заклики перейти від автономії адміністративної до національної автономії. Причому далеко не факт, що кінцевою метою при цьому є створення якоїсь Кримсько-татарської Джамахерії, а не Кримсько-татарського імамата – зі всіма витікаючими для \”нетитульних\” національностей наслідками.
Бессарабія – де росте кількість \”румун за паспортом\”, котрі все більш активно виступають за тіснішу інтеграцію зі своєю \”великої батьківщиною\” і тліє конфлікт економічних інтересів, пов\’язаних з контролем за транзитним маршрутом Дунай – Чорне море.
Закарпаття – де прикордонні райони історично тяжіють до Угорщини, а офіційний Будапешт (та і НАТО в цілому) зовсім не проти повернутися до своїх природних кордонів, запечатуючи стратегічні карпатські перевали.
Конфлікт може спалахнути у будь-якій з цих (та інших) потенційних гарячих точок. Для цього достатньо двох умов: значного ускладнення економічної ситуації в країні (скажімо, за нової хвилі світової кризи) і ослаблення центральної влади (наприклад, повторення подій \”помаранчевої революції\” в ході чергових парламентських або президентських виборів).
Далі все йде за вже відомим сценарієм: представники \”титульної нації\” (складові більшість місцевого самоврядування) цілком демократично голосують за проведення референдуму, що визначає подальший статус території.
А після того, як \”народне волевиявлення\” дає цілком передбачувані результати, можна вже цілком легітимно звертатися до \”Старшого брата\” (Туреччини, Румунії, Угорщини і т. п.з проханням про гарантії автономії (включаючи силові), а заодно звернутися до світової спільноти, скаржачись на утиски і \”геноцид\”.
Зауважимо, що міліція (основу якої якраз і складають національні кадри) при цьому оперативно заявляє про своє \”єднання з народом\”, а місцеві \”етнокультурні\”, \”военно-спортивні та інші молодіжні об\’єднання настільки ж оперативно перетворюються в загони національної гвардії, готові пліч-о-пліч зі своїми братами (з-за моря, з іншого берега річки чи за гір) відстоювати незалежність свіжоствореної національної республіки…
Чи здатна сьогодні Україна (і в тому числі її Збройні сили) самостійно протистояти хоча б однієї з таких загроз? Ось питання, відповідь на яке визначає реальний стан обороноздатності нашої країни краще всяких парадів. Ось про що треба б сьогодні задуматися керівництву країни (і всім екс-міністрам оборони)
Якщо \”ТАК\”, то яким чином?
Якщо \”НІ\”, то чи не пора нам шукати СОЮЗНИКІВ?
Валерій Зайцев
ДжерелоMy Webpage
peredplata
