7 серпня 1917 року на Центральній площі Чернівців буквально не було де яблуку упасти: з самого ранку вздовж вулиці Головної до ратуші вишиковувалися тисячі чернівчан, які хотіли побачити свого нового цісаря – молодого й стрункого Карла І. Після смерті старого Франца Йосифа (21.11.1916) цісар Карл уособлював у своїх народів надію на швидке закінчення кровопролитної війни та запровадження у монархії нових справедливих порядків, які б забезпечили національну автономію та мирний розвиток всіх підданих народів.
Після довготривалого очікування з відчинених вікон верхніх поверхів та балконів прилеглих будинків линули вигуки привітання цісареві, який повільно рухався у відкритому автомобілі у супроводі вищого генералітету країни.
Зустрічав Карла І й граф Йосиф фон Ецдорф – останній крайовий президент Буковини (щось на кшталт нинішніх губернаторів). Ця історична подія знайшла своє відображення на поштовій листівці, що зафіксувала зустріч Карла І у супроводі графа Йосифа фон Ецдорф із чернівчанами не центральній площі міста.
До слова, Йосиф фон Ецдорф належав саме до тих представників крайової влади, яких без перебільшення можна вважати взірцем для нинішніх та прийдешніх управлінців. Розпочавши діяльність як звичайний урядовець Граф Ецдорф зумів першим дослужився до посади президента. (Тому що не був родом із Борівців!). Був людиною виваженою, енергійною, політично свідомою, із активною громадською та громадянською позицією. Саме ним було засуджено «Національну раду» у Відні, яка пропонувала розподіл Буковини за національною ознакою. Саме Йосиф фон Ецдорф 6 листопада 1918 року передав владу над українськими територіями повноваженому представникові УНРади та ЗУНР Омеляну Поповичу. Як вважав сам граф – представникові титульної нації – української!
Про Йозефа Ецдорфа у своїх спогадах Омелян Попович писав: «…чоловік спосібний, енергійний і діяльний, та який не мав уже часу й нагоди розвинути своїх здібностей». Однак, це вже інша історія…
Повертаємося до подій 7 серпня 1917 року. На сходах чернівецької ратуші, куди піднявся цісар і звідки він військовим салютом привітав міську громаду, зібралося повне представництво міста: адміністрація, влада, духовенство і представники національних спільнот, які населяли Чернівці. Кожен хотів привітати главу держави після пережитих трьох російських окупацій, прагнув йому донести запевнення лояльності та готовності до співпраці.
З-поміж усіх дві депутації мали особливе прохання – це русини та євреї. Русини сподівалися на цісарську волю та розпорядження визнати їх українцями і запровадити в офіційному державному обігу назву народу українці, а не русини. Адже, колись украдена московськими царями назва використовувалася в умовах війни російськими ідеологами як доказ тотожності двох народів і пропагування тут свого «русcкого мира». Русини Буковини та Галичини зазнали переслідування й депортацій до таборів через підозру у їх російській прихильності. Прохання й сподівання євреїв були не менш екзистенційно важливими – їхню спільноту в Австро-Угорській імперії визнавали лише як релігійну, а не як окрему національну групу. Через майже беззастережне використання єврейською громадою Чернівців і Буковини німецької мови, всі державні переписи населення зараховували їх до німецької національної групи. За визнання єврейської національності десятиліттями точилася гостра боротьба ще до першої світової війни. Одного разу навіть студенти-євреї чернівецького університету порозбивали шиби у вікнах помешкання ректора, вимагаючи нарешті признати, що вони не німці.
Унікальна австрійська листівка 1917 року була випущена в обіг із художнім сюжетом про спілкування із єврейською громадою цісаря Карла І на сходах чернівецької ратуші. Текст звернення цісаря надрукований німецькою мовою та мовою їдиш: «Ваші єдиновірці зазнали через їх патріотизм під час російського панування великих страждань. Єврейське населення є дуже патріотичним. Ми йому цього ніколи не забудемо.»
Сотні могил австрійських солдат Першої світової війни на Єврейському цвинтарі Чернівців ще й сьогодні нагадують про австрійський патріотизм єврейського населення. Але визнання їх окремою нацією в Австрії вони не дочекалися. Вже уряд ЗУНР серед перших установчих принципів виправив ту австрійську помилку і визнав євреїв Галичини та Буковини окремою національною спільнотою.
До голосу русинів Карл дослухався і запровадив своїм указом офіційну назву – українці.
Сергій Осачук,
Микола Салагор.
Поштові листівки із колекції Миколи Салагора
peredplata
