Відроджуючи імперію, Путін говорить про те, що весь \”русскій мір\” має об\’єднатися навколо Москви. А кордони цього фантастичного утворення \”пролягають всюди, де розмовляють російською\” – так новітні імперці пояснюють свої зазіхання на чужі території. Претендують вони на всі землі, які колись належали чи то до Російської імперії, чи до СССР. Особливий акцент ставлять на тих, які оголосив своєю \”канонічною територією\” Московський патріархат. Та й саме словосполучення \”русскій мір\” пішло від патріарха Кирила, Путін лише залюбки підхопив цю вигадку.
Почали з пагонів, час переходити і до коріння
Століттями російську мову нав\’язували українцям, знищуючи українську систему освіти, забороняючи видавати книжки українською мовою, витісняючи мову нашого народу звідусіль. А потім Москва заявляла: української мови взагалі немає і ніколи не було, її вигадали в австрійському Генеральному штабі й у Ватикані. А \”малороси\”, мовляв, розмовляють російською, зіпсованою польськими словами і виразами. Правда, у ХХ столітті українці піднялися на свою революцію, й заперечувати наше існування червона Москва вже не могла. Проте від русифікаторської політики не відмовилася, хоча й проводила її , маскуючи під \”інтернаціоналізм\”.
Після проголошення 1991 року незалежності України почалося поступове відродження української мови. Дуже повільне і непослідовне, адже опір ставили старі політичні сили як всередині країни, так російські політики, вплив яких у нас залишився дуже сильним. Лише після \”Помаранчевої революції\” офіційний Київ намагався його обмежити. Як і все, чим займався Ющенко, робили це непослідовно і кволо. Проте зростало нове покоління українців, орієнтоване не на відсталу, архаїчну Москву, а на високорозвинений Захід. Справжні позитивні зміни у боротьбі проте мракобісного \”русского міра\” пов\’язані саме з сучасною, добре освіченою українською молоддю. Вона вже так психологічно не пов\’язана з Росією, як старше покоління. Тому у більшості своїй підтримала заходи влади, спрямовані на витіснення російських засобів масової інформації з українського інформаційного простору. Ще й у молодих українців примітивна московська попса викликає таку ж огиду, як у їхніх ровесників на Заході.
Агресія Росії проти України значно змінила ставлення багатьох наших земляків до вчорашнього \”старшого брата\”. Християни пам\’ятають, що Каїн був братом Авеля, і чітко бачать каїнову печатку на зловісній пиці \”захисника русского міра\”. Москва поступово втрачає важелі впливу на Україну. Втім, могутній важіль ще залишився в її руках. І це – Московський патріархат. Московські попи на Донбасі і в Криму підтримали російських агресорів, а в самій Україні відмовлялися відспівувати наших загиблих воїнів. І все більше українців питає, а що цей патріархат робить у православному українському середовищі? Адже за православними канонами незалежна держава з переважно православним населенням має право на власну автокефальну церкву!
Важкий шлях українців до Автокефальної Помісної Соборної Церкви
Українці опинилися під юрисдикцією Московського патріархату давно, коли Вселенський патріарх передав Київську митрополію Москві за великого хабара. Спроби отримання самостійності (автокефалії) здійснювалися, але успіхом не увінчалися. Сто років тому навіть проголосили створення Української Автокефальної Православної Церкви, але жоден єпископ не згодився очолити її, тому в ній було перервано апостольську традицію рукоположення священиків, і церкву не визнали канонічною. А у 1930-х рр. НКВД фізично знищило священиків і мирян автокефальної церкви. Вона збереглася лише за кордоном, і в Україні відновила свою діяльність лише наприкінці 80-х рр. Її очолив єпископ Житомирський Іоан, якого негайно Священний синод Російської православної церкви відлучив від церкви. А у 1992 р. відбулося об\’єднання частини українських православних в єдину Українську Православну Церкву (Київського патріархату), проте вже в листопаді 1993 р. з її складу вийшла велика група священиків і мирян, які стали Автокефальною Православною Церквою. За такими розколами проглядається досвідчена рука московської Лубянки… Під тиском Московського патріархату канонічність Української церкви світове православ\’я не визнало.
Нині в Україні знову відбувається процес відродження власної Автокефальної Помісної Православної Церкви. Його підтримали президент і Верховна Рада, звернувшись до Вселенського патріарха , щоб той спеціальним документом (томосом) визнав такий статус українського православ\’я. Процес обіцяє бути складним і довгим, адже Москва робитиме все, щоб залишити Україну під своїм духовним управлінням. Все залежить від багатьох факторів, у тому числі й достатнього терпіння українських православних, послідовної політики держави у цьому питанні, а також сприятливих міжнародних чинників.
Ми маємо багато негативного досвіду, у тому числі й недавнього. Не слід тішити себе наївними ілюзіями, а треба готуватися до нелегкої й довгої боротьби. На боці українців насамперед історична справедливість – наш народ повертає собі те, що належить йому по праву. Українці, незалежно від належності до тієї чи іншої конфесії або навіть і атеїсти, чітко розуміють: коли Москва втратить такий могутній важіль впливу на наше духовне життя, як московське православ\’я, \”русскій мір\” назавжди відійде з нашої землі у минуле.
Ігор Буркут, політолог
peredplata
