У Росії у перші травневі дні шабаш \”побєдобєсія\” досяг кульмінації – як завжди напередодні 9 травня. Путінські слова \”ми – народ переможець\” діють на бездумну масу обивателів подібно наркотику. А влада використовує емоційну хвилю для мобілізації простолюду на нові війни. Москва вже чотири роки здійснює агресію проти України на Донбасі, ще й влізла у громадянську війну в Сирії. Їй потрібне свіже \”гарматне м\’ясо\” і його готують постійно, особливо шляхом \”військово-патріотичної пропаганди\”, яка спирається на безмірне возвеличування \”Великої Перемоги у Великій Вітчизняній війні\”. Проте вічних переможців не буває, самовпевненість і самовихваляння ведуть лише до майбутніх поразок. Приклад Франції підтвердив цю просту істину: французи настільки упивалися своєю перемогою над Німеччиною у Першій світовій війні, що проґавили значне підсилення німців у 30-і рр. і потерпіли від них поразку у 1940 році.
Москва втрачає відчуття реальності
З приходом до влади у Москві чекіста Путіна ця країна поступово відмовлялася від сучасних принципів міжнародного права, а поверталася до архаїчних методів ведення політики, давно відкинутих високорозвинутими країнами. Каральні операції проти своїх громадян на Північному Кавказі, агресивні війни з Грузією і Україною, нахабне захоплення Криму найповніше характеризують її методи. Свою злочинну діяльність вона намагається замаскувати безмежною брехнею, створивши систему пропаганди, що за безсоромністю вже значно перевищила геббельсівську. А зовнішню підтримку намагається забезпечити за допомогою небаченої раніше корупції, щедро підкуповуючи іноземних політиків і журналістів. Донедавна грошей вистачало: ціни на російські нафту і газ приносили Путіну величезні кошти.
За старою лубянською звичкою нинішні чекістські правителі Росії широко використовують у своїх інтересах міжнародних терористів. Адже у світі вважається доведеним, що арабський тероризм виник у часи СССР за допомогою Москви, вона ж інспірувала діяльність різноманітних \”червоних бригад\” і тому подібних терористичних організацій у Західній Європі. Агенти совєтських спецслужб за вказівкою Москви вбивали за кордоном тих, кого Кремль вважав \”небезпечними зрадниками\” – від знаменитого політика Л.Троцького до маловідомих офіцерів КДБ, які тікали на Захід, щоб забезпечити собі заможне життя.
Практику подібних вбивств продовжують нині путінські чекісти. Але світ значно змінився, і безкарними такі злочини вже не залишаються. Недавня спроба чекістів отруїти колишнього полковника російської військової розвідки та його доньки на території Великої Британії призвела до різкого загострення відносин Лондона з Москвою. Використання росіянами нервово-паралітичного газу \”Новачок\” у цій операції створила загрозу масового ураження британських громадян, що викликало відповідну реакцію Лондона та його союзників. А Кремлю вона не віщує нічого доброго.
Колись Європа була роз\’єднаною, у ній виникали тимчасові альянси, проте не було міцного союзу, що об\’єднував би більшість держав. А нині є Європейський Союз, є й військово-політичний альянс НАТО, в якому об\’єднані не лише європейські держави, але також США, Канада, Туреччина. З цими силами необхідно рахуватися, інакше можна опинитися на узбіччі історії. Проте Путін живе реаліями ХІХ століття і використовує політичні методи, характерні для далекого минулого. Його стратегічною метою є досягнення Росією статусу \”великої держав\”, для чого треба насамперед зруйнувати і ЄС, і НАТО.
Саме на це і спрямовані зусилля Кремля, що постійно використовує підкуп, залякування, шантаж. Його агентура намагається поставити під свій контроль різноманітні політичні сили, роблячи ставку в деяких європейських державах на крайніх правих і крайніх лівих. Проголошуючи себе \”переможцями фашизму\”, нинішні правителі Росії насправді всіляко підтримують зарубіжний неофашистський і неонацистський набрід, щоб за його допомогою розхитувати стабільність Європи і приводити до влади у європейських країнах своїх прибічників.
Захід починає розуміти небезпеку
Система міжнародних відносин, створена в результаті Другої світової війни, дозволила довго підтримувати стабільність в Європі, що викликало благодушність у багатьох політиків. Проте розпад СССР і СФРЮ засвідчили появу нової реальності, що вимагала відмови від м\’якосердих ілюзій. На початку 90-х рр. на Балканах спалахнули військові конфлікти, найбільші з 1945 року. А російська агресія проти України у 2014 р. показала, що Третя світова війна з гіпотетичної раптом може стати реальною. Обидві світові війни (1914-1918 та 1939-1945 рр.) починалися на Сході Європи, і нині кровопролиття спалахнуло у цьому особливому регіоні.
Правда, його небезпеку Захід зрозумів не відразу. Недоторканість українських кордонів гарантували Будапештським меморандумом провідні ядерні держави світу, але коли Росія, один із \”гарантів\” віроломно напала на Україну, інші \”гаранти\” лише висловили \”глибоку стурбованість\”. Воювати за нас не хоче ніхто, кожний виходить перш за все з власних інтересів. А європейські держави залежать від російських енергоносіїв і ризикувати своїм добробутом заради захисту красивих принципів не збираються. Путін врахував таку реакцію – недарма він з презирством ставиться до західних політиків. Втім, цього разу прорахувався.
Його політика виявилася надзвичайно нахабною, і провідні держави Заходу, нарешті, побачили у ній небезпеку для себе. Йдеться не лише про застосування росіянами нервово-паралітичного газу на території країни НАТО для терористичного акту. Все більше доказів західні спецслужби отримують про підтримку Кремлем різноманітних терористичних рухів і груп у світі. Особливо різку реакцію викликало втручання лубянських хакерів у президентські вибори в США і Франції, в агітації за вихід Великої Британії з ЄС, у стимулювання сепаратистського руху в Каталонії тощо.
Захід побачив, що необхідно захищатися, доки Путін ще не розв\’язав збройної агресії проти країн НАТО. А справа йде до того: проросійські організації в Латвії вже проводять масові маніфестації з вимогою \”захистити російську мову\” у цій країні. Як її захищають \”зелені чоловічки\”, засвідчив приклад Донбасу. Інтелектуальна частина європейців побачила, що йдеться не лише про якусь маловідому західному обивателеві Україну, але й про країну НАТО, у випадку агресії проти якої весь Північноатлантичний альянс мусить прийти на допомогу жертві збройного нападу. А ненависть до НАТО у сучасній Росії постійно стимулюється Кремлем. Найбільш тупій частині суспільства власті \”пояснюють\”, що війна на Донбасі ведеться, мовляв, проти \”агресивного блоку НАТО\”.
Захід ще не вдається до різких дій, обравши тактику введення санкцій проти російського керівництва.Правда, ці санкції постійно розширюють і поглиблюють, і це вже приносить відчутні результати. Але Росія має достатньо сил і засобів, щоб відразу не зазнати краху, ще й в її пропаганді домінує теза, що західні санкції \”лише підсилюють матінку-Росію\”. Як завжди, бажане видається за дійсне. Проте і зайвого оптимізму щодо швидкого послаблення Москви не варто плекати. Санкції санкціями, але ще ефективнішою є підтримка України за рахунок постачання нам сучасної західної зброї. Зокрема, недавно ми отримали американські протитанкові ракети Джавелін, які засвідчили свою високу дієвість.
У народі кажуть, що Господні млини мелють повільно, проте невмолимо. Нинішні події підтверджують цю стару істину. Скільки би Путін не кричав про себе як про \”переможця\”, його поразка наближається невпинно. Шкода лише, що знищення цього архаїчного режиму вимагає значних жертв, й їх мусить нести наш народ. Дорогою ціною доводиться оплачувати вибір, зроблений на Майдані. Але впевненість у його правильності наближає нашу перемогу і ми йдемо до неї. А наш противник – у зворотну сторону, від колишньої перемоги до майбутньої поразки.
peredplata
