Філарет про Собор, конкурентів Епіфанія і шантаж КДБ

В ексклюзивному інтерв’ю Радіо Свобода патріарх Філарет заявив, що його мета – не себе звеличувати, а створити єдину в Україні православну церкву. Інакше, за його словами, зовнішні сили, маючи в Україні свою церкву, будуть здійснювати свій вплив і робити так, «щоб українська держава припинила своє існування і увійшла у склад російської імперії, так званого «русского мира». Він також розповів про те, чому був на Об’єднавчому соборі у чернечому облаченні, про вмовляння митрополита Михаїла, чому обрав своїм наступником митрополита Епіфанія і про те, що у радянські часи від священиків вимагало КДБ.

Інна Кузнецова: Михайло Слапошпицький, український письменник, написав, що патріарх Філарет дав моральний урок багатьом політикам-ліліпутам, показавши особистим прикладом те, як треба служити країні і церкві. Багато ЗМІ зараз пишуть про вас і про те, як ви поступилися посадою, аби створити нову церкву. Наскільки це було складно?

– Це було дійсно складно, тому що вимоги були дуже серйозні. Але я ставив метою досягнення в Україні єдиної української православної церкви. Це – моя мета як патріарха.

Чому для мене це важливо? Тому що без єдиної української православної церкви українська держава довго проіснувати не зможе. Зовнішні сили, маючи тут свою церкву, будуть впливати, щоб українська держава припинила своє існування і увійшла у склад російської імперії, так званого «русского мира».

– З іншого боку, церква в Україні відокремлена від держави.

– Церква відокремлена від держави. І держава не втручається у церковні справи. І це дійсно так.

– Зараз нам з вами можуть заперечити, оскільки президент України Петро Порошенко був на Соборі.

– Можуть заперечити. Але справа в тому, що держава без єдиної церкви існувати не зможе. Немає духовної основи. А церква не може існувати без держави, тому що немає підтримки. І про це нам свідчить історія. Всі балканські церкви, починаючи з Греції, коли утворилися ці держави, відразу ж у цих державах постали автокефальні церкви. І Константинопольська церква не відпускала їх. І довго не відпускала. Але потім ці держави і ці церкви досягли… Так і ми. Держава не може існувати без духовної основи.

– Повертаючись до Собору, який відбувся 15 грудня, все трималося у дуже величезній таємниці. Чи можна вже привідкрити щось? Як все було насправді?

– Це був Собор під керуванням митрополита Вселенської патріархії Еммануїла. І на цьому Соборі були присутні архієреї Константинопольського патріархату. І ми, всі ієрархи України, які брали участь в цьому Соборі, були як архієреї Вселенського патріарха. І тому головування було не під моїм керівництвом як патріарха, а було головування того, кого призначив Вселенський патріарх.

– До речі, ви сьогодні в куколі, а тоді були у скуфії. З чим це було пов’язано?

– Це було пов’язано з вимогою митрополита Еммануїла.

– А як він це пояснював? Цікаво.

– Пояснював, що я для них не патріарх. А оскільки Собор був під його керівництвом, то вони пояснювали, що не може бути на Соборі патріарха.

– Наскільки вам було складно ухвалити рішення, що ви передаєте церкву в інші руки? Наскільки складно було зняти свою кандидатуру?

– Це було не дуже складно. Мета моя – створити єдину в Україні православну церкву. Не себе звеличувати, а досягти мети, яку я поставив з самого початку. І заради цієї мети, тобто заради єдиної української православної церкви, я поступився цим. Бо якби я не поступився, ми не досягли б об’єднання і не отримали б томосу про автокефалію української церкви. І для мене важливо не своє положення, для мене було важливо мати в Україні єдину помісну православну церкву для того, щоб утвердити нашу державу.

– Митрополит Луцький і Волинський Михаїл говорив, що нібито його шантажували. Що це було?

– Ніхто його не шантажував. Його вмовляли. Так. Для того, щоб зберегти єдність. Бо якби цієї єдності не було б, то не було би Собору.

– Митрополита Епіфанія називають вашим духовним учнем, духовним сином. Як ви його ростили чи виховували? Як правильно буде сказати?

– Ростив його Бог. Так, я бачив серед всього єпископату його як найбільш здатного бути моїм наступником.

– А у чому це проявлялося?

– Принциповість, освіта, непідкупність, вміння організувати і багато інших якостей, які я бачив.

– І молодість, очевидно?

– Молодість для мене не мала ніякого значення. Я бачив постать, його здібності, які дозволяють йому бути предстоятелем. Бо я бачив це на прикладі академії. Київська академія – одна зі всіх духовних навчальних закладів, визнана державою. Інші духовні навчальні заклади і Московського патріархату, і наші не визнані. А академія, якою він керував, визнана. Це свідчить про те, що вміє, може. Якщо в цьому може, значить, може керувати і не тільки академією.

Тепер взяти єпархію. Єпархія найбільша в Київському патріархаті – біля 500 парафій. Правда, він вже й отримав її великою, але розбудовував. І скарг ніяких не було ні від парафій, ні від духовенства. Це теж говорить про багато що. І тому я його мав на увазі, навіть якщо не було б цього Об’єднуючого собору, я на майбутнє Київським патріархатом теж радив би архієреям мати орієнтир на нього.

​– Митрополит Вінницький і Барський Симеон долучився до новоствореної церкви. Йому було дуже непросто. Але він дуже тепло відгукувався про архієреїв вже новоствореної Православної церкви України. І був здивований тим, що за нього багато людей проголосувало, тому що не було представників Московського патріархату там, а він отримав 28 голосів, не набагато менше, аніж митрополит Епіфаній. Завдяки чому?

– Тому що за митрополита Симеона в основному голосували архієреї, священики і миряни УАПЦ. І тому це УАПЦ хотіла обрати його предстоятелем.

– Але ж будемо думати, що це все ж таки не через якусь ворожнечу і щось таке.

– Ні. Моя мета – об’єднавшись, ми повинні відчути, що ми – єдине тіло. Ми повинні забути про минуле, про суперечки, які були, а відчувати себе архієреями, священиками і мирянами єдиної української церкви. Якщо ми будемо єдиними, то нас будуть поважати.

Ось із-за того, що Київський патріархат був єдиним, він зростав. І це привело до цього Об’єднавчого собору. А якби Київський патріархат не був єдиним, не виявив би себе і під час Революції гідності, і під час цієї неоголошеної війни на сході… Бо ми, Київський патріархат допоміг і нашій армії, і тим, хто постраждав. Так от, ось ця єдність виявилася в діях. Якщо ми будемо єдиними вже в об’єднаній церкві, то буде приєднання до цієї церкви і з Московського патріархату. І народ підтримає це.

– Відразу після отримання томосу, очевидно, послідує процес визнання церкви церквами різними, зокрема Еладською, Кіпрською, Єрусалимською, очевидно, грузинською. Бо казав патріарх Ілія ще влітку, що треба підтримати Україну. Як ви думаєте, які церкви можуть не підтримати? Зрозуміло, що російська.

– Томос Вселенського патріарха Варфоломія підтримує зараз багато помісних церков. Деякі православні церкви не підтримають. Але в майбутньому підтримають всі. Іншого шляху немає. Тому, як я говорив, що рано чи пізно українську церкву визнають. Ось визнали. Тепер і кажу, що і в майбутньому всі православні церкви визнають українську церкву. Чому? Тому що вона велика.

– Але, з іншого боку кажуть, навіть і деякі народні депутати, які близькі до РПЦ чи до УПЦ (МП), що, мовляв, Стамбульська церква, як вони її називають, має 5% у світі, а російська – 60%.

– Так. А українська?

– Вони мовчать.

– Мовчать? Українська велика. Ось візьміть, наприклад, на Пасху, за даними російської поліції і української, було в Росії при 142 мільйонах населення 8 мільйонів, а в Україні на Пасху було 12 мільйонів, а населення, будемо так казати, 45 мільйонів. Бачите, яка різниця!

– Суттєва!

– Так. І тому ми знаємо, яку вагу має українська церква. Українська церква внесе примирення між Константинополем і Москвою.

– Як ви думаєте, скільки часу на це треба?

– Немає значення, який це час, але примирення буде. Тому що не буде суперечки між Константинополем і Москвою, а будуть жити всі в єдиній вселенській церкві. І цю роль в цьому примиренні відіграє українська церква. Немає значення, який пройде час. Може, і століття пройти. Але прийдемо до цього.

– Чому я запитала про час? Тому що люди гинуть на сході. Частина Донбасу окупована, ваша мала батьківщина так само. І не так давно з’явилася у ЗМІ фотографія, знімок – патріарх Кирило серед військових генералів. Він був присутній на засіданні колегії Міністерства оборони. Наскільки це відповідає церковним звичаям?

– Патріарх Кирило підтримує свою державу. Так само, як ми підтримуємо свою державу. Але він підтримує «русский мир», а це – імперія. І тому він мети не досягне. Тому що йде всупереч історичному процесу. Період імперій закінчився розпадом СРСР. Відновити імперію вже неможливо, тому що ми вступили в період глобалізації.

– Диякон Андрій Кураєв в одному з інтерв’ю сказав про те, що не вітав би священиків ПЦУ – за його словами, відбувається утилізація церкви, оскільки він вірить у Христа, а ви – в Україну.

– Що значить, що ми віримо в Україну? А що, ми у Христа не віримо? А чому ж тоді на пасхальне богослужіння прийшло 12 мільйонів, а там, де вірять у Христа із 142 мільйонів прийшло 8 мільйонів? То де ж вони? То якщо вони у Христа вірять, то чому вони до церкви не йдуть? Так? Тому це слова неправдиві. А треба знати правду і дивитися вперед у майбутнє, куди, який відбувається історичний процес. Імперії закінчилися.

– Я згадала своє дитинство. Моя покійна бабуся дружила з матінкою, дружиною старенького священика, який вже (він помер, коли мені було 7 років, і я не знаю, як правильно, але тоді казали, що він був на пенсії) не правив у церкві. До церкви не ходили, а дітей хрестили у нас вдома, оскільки бабуся дружила з матінкою. І це все було таємно.

Тоді говорили, що цей священик, який в церкві, служить в КДБ. Наскільки цього було багато? Ви можете трохи привідкрити цю завісу?

– В СРСР церква була під контролем КДБ. Без згоди КДБ не ставили ні архієреїв, ні священиків. Тому церква існувала в таких умовах. Але вона подолала.

Мені одного разу ці люди від КДБ сказали, що вам кінець прийшов. Це було в 1960-і роки. От прийшов вам кінець! Я кажу: чому кінець прийшов? А тому, що у вас вже всі старі вимруть, молодих немає, а ми у 1980-у році вступаємо у комунізм. Я йому сказав, що ми при соціалізмі живемо, будемо і при комунізмі. Він мені на це відповідає: при соціалізмі ми вас терпимо, а при комунізмі терпіти вас не будемо. Я йому сказав на це: якщо ви нас, церкву, не будете терпіти при комунізмі, то комунізму не буде, а церква буде.

– А хто це був, якщо не секрет?

– Це старий чекіст, який був уповноважений по місту Києву. І ми бачимо, комунізму немає, а церква є, і не тільки є, а відродилася.

– А як тоді треба було працювати з ними чи співпрацювати з ними? Як це все відбувалося?

– Треба було з ними погоджувати всі призначення. Тому й існувала реєстрація. Указ архієрея був недійсним, якщо немає реєстрації. Тому для того, щоб мати реєстрацію, треба було домовитися з ними, щоб вони погодилися на посвячення того чи іншого єпископа і призначення того чи іншого священика. У таких умовах ми жили.

– Тобто ці угоди на призначення – це і є якраз те, що вам зараз закидають деякі священики УПЦ (МП), що, мовляв, ви з ними співпрацювали – з КДБ?

– Справа в тому, що не було жодного єпископа, який не мав би контактів з ними. Якщо він не мав контактів, то він не був єпископом. Тому, якщо хтось з архієреїв тих скаже, що він не мав контактів (із КДБ – ред.), то це означає, що він говорить неправду. Я це точно знаю.

– Наскільки це погодження, вся ця співпраця була складною у тому сенсі, що вони вимагали? Як це все відбувалося?

– Можу про себе сказати. Від мене на початку вимагали, щоб я їм відкривав те, що мені будуть люди говорити на сповіді. Я сказав: ні, священик повинен зберігати таємницю сповіді. Тоді він виймає пістолет, кладе на стіл і каже: ми можемо вас розстріляти. Я йому на це сказав: можете розстріляти мене, але для мене не має значення, помру я зараз, ви мене розстріляєте, чи я доживу до глибокої старості, а виконувати ці ваші умови не буду.

– То вони злякалися?

– Не переслідували мене. Тому що я твердо сказав: не буду! А ось узгоджувати з ними ці призначення я був змушений, тому що без їхньої згоди не давали реєстрації. Тому я дбав про те, щоб церква існувала, щоб богослужіння звершувалися, тому мав з ними ці контакти. І так кожен архієрей. Я не виняток. Це не тільки я, всі так робили. Але церква пройшла цей період і перемогла.

​– Якщо зараз згадати 1990-і роки, той період, коли ви мали можливість очолити Московський патріархат, бо були одним серед трьох, хто висувався в патріархи. Якби так сталося, що обрали би вас (я розумію, що ви скажете, що це була воля Божа, що вам довелося очолити українську церкву, а не московську), як би розвивалася українська церква за вас, московського патріарха?

– Цього сказати не можу. Тому що я не знаю, як би я діяв, якби був московським патріархом. Але молився б Богу і просив би, щоб була його воля. Можливість стати московським патріархом у мене була, бо в мене була велика підтримка. І я міг стати. Але я молився, щоб звершилася воля Божа. І коли воля Божа – відбувся Собор і мене не обрали – у мене ніякого негативного відчуття не було. Я тільки зрозумів, що воля Божа не в цьому, що я потрібен для якоїсь іншої справи.

– Я зараз згадала Софіївський собор. І багато людей навколо собору і одну могилу біля собору. Ви знаєте, про що я. Про поховання за церковної брамою патріарха Володимира. Як ви думаєте, наскільки швидко можна буде зробити перепоховання? І чи треба це робити, з вашої точки зору, новій церкві?

– Ні, не треба робити ніякого перепоховання. Поховали там і там буде лежати він.

– Ви вважаєте, що це така воля Божа була, щоб так сталося. Але не по-людськи ніби.

– Чи воля Божа чи попущення Боже – не знаю. Але поховали там і нехай там тіло його (патріарха Володимира – ред.) спочиває до загального воскресіння мертвих.

– Дехто говорить про те, що віддали Вселенському патріархату Андріївську церкву. Це така, мовляв, така святиня, така краса, а от віддали. Як ви до цього ставитеся?

– Україна, Верховна Рада і президент дали Андріївську церкву в користування для екзарха, тобто для представника Вселенського патріарха в Києві. А це не значить, що Андріївську церкву передали у власність іншої церкви. Це представнику Вселенського патріарха передали у користування. Але це пам’ятка наша. І церква це наша, української церкви.

– Я читала якось вашу проповідь новорічну. І там було про щастя. Ви – щаслива людина?

– Щаслива.

– А що треба людині для щастя?

– Для щастя? Любити Бога і любити людей.

– Я запитую це, тому що українці – одна з націй, які вважаються, за всілякими опитуваннями, одними з найнещасливіших. А українці ж люблять Бога і люблять людей. Що заважає їм бути щасливими?

– А інші щасливі?

– Кажуть, що так.

– То і ми щасливі. Тому що людина, яка має любов у серці, вже щаслива. Тому що щастя не від багатства, а щастя від того, яке серце. Якщо серце добре, наповнене любов’ю до Бога і до ближніх, то ця людина не може бути нещасливою, навіть якщо вона і страждає, якщо і помирає, вона все рівно щаслива. Тому що не може бути нещасливою людина, яка любить. Щастя полягає в любові. І тому Бог і закликає любити його і любити свого ближнього, як самого себе. Тоді будеш щасливим. А якщо ти не любиш, то ніяке багатство не зробить тебе щасливим.

Ви думаєте, що багаті люди відчувають себе щасливими? Ні. Щастя – це любов. Щастя – це є Бог. Якщо ти з джерелом щастя, тобто з Богом в єднанні, то ти щасливий, незалежно від того, чи багатий ти, чи бідний, навіть убогий.

– Ви, мабуть, як ніхто інший, пройшли і через зраду, і через наклепи. Через все це пройшовши, бо говорили ж і про розколи, і про таке інше, що можна побажати людям, як діяти? Є якась рекомендація, коли тебе зраджують або коли тебе шантажують – як себе поводити?

– Треба насамперед терпіти. Тому що Господь сказав: терпінням вашим спасайте душі ваші. Коли вас кривдять, зневажають – терпіть. Можете побороти – боріться. Не можете побороти – терпіть. І Бог буде з цією людиною. Ось як Іов багатостраждальний втратив все своє багатство, втратив всіх дітей, втратив друзів, втратив здоров’я, валявся на смітнику і ще й мав проказу, а вважав себе щасливим.

– Де межа між терпінням і боротьбою? Тому що можна терпіти загарбання, а можна боротися. Можна терпіти чужу церкву, а можна боротися за свою. Де межа?

– Тому я і сказав, що терпіння – це не значить схилити голову перед злом. Проти зла треба боротися все життя. І головне – боротися проти зла в собі.

Наприклад, нас закликають до миру. Хочемо миру, Україна? Хочемо миру! Але ми не хочемо миру в неволі. Ми хочемо мати мир у своїй незалежній державі. А мир в неволі ми відкидаємо. І тому ми боремося. Боремося так, що навіть у гімні «Душу й тіло ми положимо за нашу свободу…» І тому боротися із загарбниками, які чинять зло, треба. Але мета – мир.

​– Зараз Україна переживає непрості часи в тому, що, окрім війни, Україна входить ще й у виборчий процес. А виборчий процес – це завжди бруд, це – наклепи, це завжди багато нехороших речей.

Як ви думаєте, як кандидати в президенти будуть використовувати церкву, чи будуть використовувати церкву? І що треба зробити, щоб люди розуміли, що не завжди політики чинять чесно? Що мають зробити в цьому сенсі святі отці?

– Я завжди говорив, що ми підтримуємо всіх, всі політичні партії, які підтримують українську державу. Ми підтримуємо. Хто кого хоче. А якщо хто проти української держави і хоче українську державу повернути в неволю російську, ми проти такої і партії, і не будемо таких підтримувати. Той, хто за Україну – ми з ними. А хто проти України – ми не з ними.

– Ми зустрічаємося перед Новим роком, перед Різдвом. Що ви побажали б українцям?

– Я побажав би усім українцям: любити Бога, не зраджувати його, виконувати його заповіді, любіть свою Батьківщину не на словах, а ділом, як роблять наші воїни, які віддають свої життя за державу, за нашу землю, за свободу! Цього я хотів би побажати.

І щоб Господь благословляв і підтримував цих людей, які хочуть миру, любові, добра і головне – вічного життя.