Слідом за президентськими завершилися і парламентські вибори в Україні. У новому складі Верховної Ради переважну більшість власних депутатів матиме партія “Слуга народу”, яка разом з близькими до неї політичними силами отримує можливість приймати ті закони, які цілковито влаштовують її керівництво і проросійських спонсорів. Лише в часи УССР правляча партія мала такий слухняний парламент. Невже після 28 років будівництва незалежної держави ми повертаємося на вихідні позиції? Ні, не все так трагічно, як нині здається багатьом.
Порочне коло
“Помаранчева революція” 2004 року струсонула не лише всією Україною, вона мала чималий резонанс і за рубежем. Багато тоді говорилося і писалося про боротьбу українських громадян за європейські ідеали свободи і демократії, верховенство закону і боротьбу проти олігархії й корупції. З тих гарних слів вже навіть починав вимальовуватися ідеальний образ нової Української держави – такої, про яку мріяли борці за волю України.
Втім, нічого ідеального у цьому світі не існує. Після обрання Ющенка президентом свободи в Україні стало більше, і українська мова взялася відвойовувати позиції у російської. У наступ спробували перейти й українські історики, намагаючись зруйнувати імперські схеми у свідомості суспільства, що запроваджувалися впродовж тривалого часу антиукраїнською владою. Проте окремі позитивні зміни зовсім не відповідали тим величезним сподіванням, які покладали на “Помаранчеву революцію” українські громадяни. На зміну ейфорії приходило масове розчарування.
Нині ми позбавляємося багатьох ілюзій і намагаємося оцінювати сучасне й минуле без рожевих окулярів, а такими, як вони є насправді. І тут слід констатувати: на “помаранчевий” Майдан багатьох українців вивели не високі ідеали, а звичайне бажання добитися більш заможного життя, ніж вони на той час мали. Ще на початку 90-х рр., голосуючи за незалежність України, вони сподівалися невдовзі зажити так, “як живуть французи”, бо Україна за своїм потенціалом дуже нагадує Францію. Натомість отримали зовсім інше: купка наближених до влади олігархів фантастично збагатилася за рахунок “прихватизації”, а більшість отримала падіння рівня свого життя, чимало людей опинилося у справжній скруті. Лише згодом економіка почала працювали – і жити стало легше. Проте до французького рівня наблизитися та і не вдалося. Відтак на Майдані повірили Ющенкові, який обіцяв створення нових робочих місць з гідною оплатою праці, швидкий розвиток дрібного і середнього бізнесу і багато чого іншого. На жаль, більшість обіцянок так і не була виконана, тому реакція суспільства не забарилася.
Чергові президентські вибори принесли лідеру “Помаранчевої революції” повну поразку. Більшість українських виборців проголосувала за “проффесора” Януковича – людину з кримінальним минулим і надзвичайно розвиненим хапальним інстинктом. Отримавши владу, він через слухняний парламент почав протягувати антидемократичні закони, а його оточення, навіть не особливо криючись, приступило до розграбування України. Щоб пом’якшити соціальну напругу, Янукович для широкої публіки просторікував про свій “європейський вибір”, для підтвердження якого у Києві готувався документ про асоціацію України з ЄС. Навіть було призначено конкретну дату підписання цього важливого документу. Проте в останній момент під тиском Кремля “проффесор” відмовився підписувати готовий документ, що спричинило могутній соціальний вибух. “Революція Гідності” розпочалася якраз з вимоги негайно вступити в асоціацію з ЄС.
Падіння Януковича, формування нової влади, агресія Росії – ці події ще свіжі у пам’яті багатьох громадян України. Якщо “Помаранчева революція” була безкровною, то “Революція Гідності” вже супроводжувалася кровопролиттям на Майдані, а потім і війною, що розв’язала Росія проти європейського вибору українського народу. Нова революція проходила під вже звичними гаслами “боротьби за європейські цінності”, які (здавалось би) користуються великою популярністю в українському суспільстві. Проте, позбавляючись ілюзій, мусимо визнати, що насправді йшлося не стільки про ідейні цінності, скільки про матеріальні інтереси. Занадто великим лишався розрив між рівнем споживання мешканців найрозвинутіших країн Заходу і нашою Україною, що перетворювалася на найбіднішу країну Європи. А споживати хотілося значно більше – саме це рекламують у сучасному світі ЗМІ, контрольовані великим капіталом.
І у 2004, і у 2014 роках українці опинялися у схожих ситуаціях. Вони хотіли значного підвищення рівня свого життя і йшли за тими, хто обіцяв їм таке покращення. Результат знову виявився сумним: українцям так і не вдалося досягти такого рівня споживання, як у сусідній Польщі, не згадуючи вже про колись омріяний французький. З’ясувалося, що країна ходить по зачарованому порочному колу, і ніяк вибратися з нього не може. Доки багатства України перебуватимуть в руках декількох олігархічних кланів, переважна більшість населення приречена на бідність. Ненависть до олігархів надзвичайно розповсюджена у суспільстві, але далі розмов про боротбу з цим явищем справа не рухається. Коли Захід почав наступати на таких українських олігархів, як Фірташ і Коломойський, олігархат спільними зусиллями зробив усе, щоб скинути прозахідну владу в Україні, причому, зробив це під гаслами “боротьби з олігархом Порошенком”. До влади прийшли сили, орієнтовані на Москву.
Найгірший варіант
За подіями в Україні уважно слідкують в інших державах. Аналітики відзначають, що останнім часом все більше в Україні нагадує путінську Росію і лукашенківську Білорусь. Ті ж розмови про “подолання корупції” та “боротьбу з прозахідними олігархами”, а на цьому фоні відбувається концентрація влади в руках правлячого клану. Особливістю новітніх українців-“борців” є те, що вони обіцяють конфіскувати власність незаконно збагачених чиновників і “передати награбоване владними злочинцями українському народу”. Щось на зразок ленінської “експропріації експропріаторів”, а ще точніше – фрази Шарікова “Відібрати і поділити порівну”. Для такого явища вже готовий термін – “необільшовизм”. Ідея відбирати і ділити популярна у певних колах суспільства, де розповсюджено бажання збагатитися за рахунок якогось дива, а не важкої і сумлінної праці.
Ті, хто сподівається на свою частку конфіскованого майна корупціонерів, підсвідомо бояться, що можуть бути позбавлені чужих багатств, на які вже встигли розкрити рота. Тому і прагнуть найсуворішого покарання для колишніх можновладців, звинувачених у розкраданні держави. Найбільше би їм хотілося відновлення смертної кари, а на крайній випадок – пожиттєвого ув’язнення тих, у кого відбиратимуть і ділитимуть власність. Але нинішня влада не може піти на відновлення смертної кари, щоб уникнути західних санкцій, неминучих при такому кроці назад. Те, що власність відбиратимуть і ділитимуть, сумніву не викликає. Сумнівно лише те, чи з конфіскованого хоч щось принесе користь рядовим громадянам. Адже апетити “нових облич” аж ніяк не менші, ніж старих, а бажання задовільнити їх якнайшвидше – ще більші. Цим вони і займуться під гаслом “боротьби з корупцією”.
З коридорів нової влади пролунала ідея заборонити всім політикам і чиновникам, що були при владі з 2014 до 2019 рр., займати будь-які посади в органах влади різного рівня. Причому, до переліку таких “люстрованих” пропонують включити навіть депутатів, обраних народом після “Революції Гідності”. Що на практиці може принести реалізація такої ідеї?
Нічого доброго. Навпаки, замість спеціалістів на важливих посадах опиняться дилетанти, які наламають чимало дров. Ще й новітні чиновники відчуватимуть тривогу за свою долю, маючи перед очима те, що сталося з їхніми попередниками. Розумітимуть, що після чергових виборів і самі зможуть опинитися біля розбитого корита, незалежно від свого рівня кваліфікації й всього позитивного, що встигли зробити на посаді. А колишні чиновники, позбавлені всього, будуть готові боротися проти влади, яка обійшлася з ними так несправедливо.
Можна спрогнозувати варіант розвитку подій, дуже небезпечний для самої Укрїни та її народу. Швидкого зростання життєвого рівня українців, на який розраховували виборці у 2019 р., не відбудеться. Відтак за старою звичкою народ почне ремствувати проти влади, а потім і вдасться до відповідних дій. Вони не будуть стихійними: є багато людей з великими організаційними здібностями і управлінським досвідом, викинутих на узбіччя життя нинішніми “новими обличчями”. Масштаби таких соціальних потрясінь навіть важко собі уявити.
Саме такий розвиток подій є бажаним для Кремля. Він дає привід для безпосереднього введення російських військ на всю територію України – “щоб навести порядок”. Навряд чи США не реагуватиме на таку акцію, а НАТО все-таки має більшу силу, ніж російська армія. Перетворення України на широкомасштабну арену бойових дій є найгіршим з можливих варіантів розвитку подій. Югославські війни 90-х на цьому фоні виглядатимуть простою розминкою перед справжнім боєм. Чи можна цього уникнути? Можна.
У новому складі парламенту є опозиція, яка намагатиметься стримувати владу від непродуманих і небезпечних дій. Зародки громадянського суспільства також мають сказати своє слово, не дозволяючи владі насолоджуватись вседозволеністю. Чергове розчарування виборців повинно примусити їх частіше задумуватися над тим, кого обирати у владу і з якою метою. Суспільство мусить дорослішати, інакше воно приречене на загибель. У Кремлі сидять ті, хто намагається до решти асимілювати українців, перетворивши їх на росіян, щоб уникнути демографічної катастрофи свого народу, котрий вимирає. Якщо хочемо зберегтися, мусимо міняти свою поведінку, інакше велика біда –неминуча.
peredplata
