Ми їдемо до Йвана.
Він чекає На пагорбі високому на нас.
Холодне сонце губи обпікає,
Ми їдем й веземо, неначе парастас,
Свої гріхи, що кубляться гаддям
І жалять у серця вже затверділі.
Ми дивимось, як в очі породіллі,
Іванові, бо він тепер – суддя.
Немов лелека, що відбивсь од стаї,
Сидить на пагорбі і пару вигляда,
Думки собі волічкою сотає,
Волічка ще, як вовна, молода…
Приїхали? Сідайте, небораки,
Довкіл струхлявілого, видите, хреста,
Покликав я вас, бачте, не спроста:
Чи не пора нам, братчики, до клаки?
У вени кров застояна вроста
І так спросоння сонно засинає,
Що хочеться завити уночі,
І рік за роком сон цей не минає.
Чи не сичать удосвіта сичі
При світлі тьмяному, неначе при свічі?
Нічого вже не видно і не чутно,
Позасинали. Молитесь? Кому?
Ви несите покаянь цілу путню,
Покірність залишаючи німу
На кожнім кроці. Хто ви і чиї ви діти?
Чи вас Наш Тато ще не запитав?
Затерли Святослава гойні міти,
Позачиняли на замки вуста.
Мій Птах над вами досі ще витає,
Ознаки чорні губить, та дарма,
З небес простуджених знекровлено питає:
– Чи вам не сниться, хлопці,
Колима І різні «лаги», і дроти колючі,
І тіні тих, кого вам не забуть,
Та ж ви – сини, а не байстрята сучі,
Котрі в ярмі вдоволено сопуть…
Та годі вже, поханилися трішки
І хамові хам руку подає,
Напнулися на вас, мов нерви, віжки,
Батіг завзяття, браття, додає.
І нумо звідси на чотири боки
Туди, де вже немає Чорторий,
А тільки тиша і мертвенний спокій,
Затямте лиш: до часу, до пори!
…Ми від Івана їдемо, як гицлі,
Позичивши в Сірка собі очей,
Ми ще живі, але добряче скислі
І під серцями щось вогнем пече.
Лелека йде, у небо не злітає,
О, як багато в нього роботів,
Ми боїмось, а що як він спитає:
Чому ваш час дощем відлопотів
І відлетів, і більше не поверне,
І тільки слід – од саней і коліс,
Ще й поросте кривавим глодом-терням,
Аж зарегоче божевільний біс.
Та Птах мовчить, німує, але світ
Біліє ще в надії на Івана
І кровоточить п\’ятсотлітня рана,
І крушиться-скресає в скронях лід.
15 червня 2011 року,
м. Чернівці (перед поїздкою в Чорторию до Івана
Миколайчука у день 70-річчя).
Мирослав Лазарук