„Жіноча логіка” в черкаському варіанті
14-й фестиваль „Золоті оплески Буковини” набирає обертів. Відкрили його черкащани, які, напевне, з урахуванням буковинського походження драматурга Анатолія Крима привезли виставу „Жіноча логіка”, режисера з.а. України Людмила Колосович. Кому б іще розповідати про жіночу логіку, як не жінці…
Коли опустилась завіса, подумалося, що сучасну драматургію таки нелегко ставити. Адже на кону – наш час. А його кожен сприймає по-своєму. І зовсім не славнозвісна й несподівана жіноча логіка тут все вирішує. Радше, світогляд кожної людини. Як і в інших питаннях, у коханні все індивідуально. Комусь потрібні від нього гроші, комусь – душевне тепло, взаєморозуміння.
От і в історії Анатолія Крима, яка не тільки про незбагненну суть жінки, а й про дещо більш прозаїчні реалії нашого життя. Катаклізми в економіці спричиняють драму в житті людському. Хтось втратив роботу і спився, як один з персонажів Стас, хтось втратив свою половинку і ніяк не знайде, хоча прагне всім серцем, як романтична й вразлива бібліотекарка Надія. Хтось влився в активну діяльність, як провидиця Марго.
Навколо неї все й відбувається, адже саме до екстрасенса як останньої інстанції звертається Надія, сподівається створити сім’ю з допомогою надприродніх сил. Тут же намагається вилікувати свого предка від алкоголізму 15-річна тінейджерка Люська, котра на вулиці вправляється в музиці і тим заробляє на життя.
Начебто сучасно, актуально. Але до кінця першої дії чомусь не сталося нічого такого, що б заворожило, прикувало увагу. Млявий перебіг подій, окремі банальні мізансцени. Не врятувала й виразна та багатофункціональна сценографія Сергія Ридванецького, жива музика та виконання Стасом (актор Олег Телятник) романсу “Теплий дощ” просто у глядній залі.
Акторський жіночий ансамбль – н. а. України Тетяна Крижанівська, акторки Олена Ластівка та Анастасія Бринько були органічними, вправними й переконливими. І на їхньому фоні чоловічий гурт здавався слабшим. Я не переконана, що такий Стас, як був у виставі, здатен сподобатися романтичній освіченій жінці навіть з поправкою на жіночу логіку. Та й бізнесмен Віктор далеко не втік. Отож тут би не заважило включити на максимум акторську майстерність і харизму.
Щоправда, звертали на себе увагу три комічні охоронці-музиканти, котрі намагалися без слів відгадати й виконати забаганки хазяїна, втілюючи її в музичні ілюстрації того, що відбувалось чи то в Парижі, чи на заможному цвинтарному мікрорайоні.
А головне, чого не вистачало, як, втім, і зазвичай сьогодні у театрі, – це професіонального сценічного мовлення і володіння голосом. Можливо, не спрацювали як слід звукорежисери…
На другий день фестивалю штукарив чернівецький Скапен. Цю виставу не буду деталізувати, оскільки про неї вже писала. Примітно, що глядачів було багато, незважаючи на те, що чимало чернівчан її вже побачили. І це тішить.
Івано-франківська „Гуцулка Ксеня”
Цього року сенсацією третього дня фестивального свята став Івано-Франківський театр. На запрошення нашого директора Юрія Марчака колектив привіз масштабну прем’єру кінця 2018 року „Гуцулка Ксеня” на музику та лібрето Ярослава Барнича. Написана 1938 року як оперета, після еміграції Барнича до Західної Німеччини та США п’єса тривалий час була забороненою, як і саме ім’я Ярослава Барнича.
Сьогодні він повертається в Україну. Охоче ставлять оперети Я. Барнича в наших театрах. Класичні варіанти „Шаріки” йдуть у Львові та Івано-Франківську. І ось тепер н.а. України художній керівник Івано-Франківського театру н.а. України Ростислав Держипільський створив сучасну версію „Гуцулки Ксені”. За словами пана Ростислава, виношував задум років зо два. До 80 – річчя театру та на знак пам’яті про Я. Барнича, який 1939 року був першим диригентом оркестру Станиславівського театру, івано-франківці приурочили свою роботу.
Тригодинна вистава була не обтяжливою. Звичайно, якщо прискіпливо аналізувати побачене, можна знайти чимало ганжів, недопрацювань, а, може, й прорахунків. Проте така масштабна робота заслуговує на повагу. В неї вкладено багато праці, а ще – душі і серця. І це відчувається. І в грі акторів, серед яких важко когось виділити. І в пластиці, і в музиці.
Насамперед, хочу відзначити акторський ансамбль. Тут кожному випало продемонструвати власні синкретичні здібності. Під керівництвом молодого креативного хореографа Дмитра Леки актори навчилися танцю та пластики, що більш-менш успішно демонстрували. Також актори непогано виконували вокальні партії, причому, навіть у карколомних позах. Танго–лейтмотив вистави „Гуцулка Ксеня” прозвучало в різних інтерпретаціях, інші пісні та музика – в цікавому аранжуванні диригента оркестру Богдана Ткачука. До речі, оркестр теж був дійовою особою вистави. До „Боді” раз за разом зверталися по допомогу.
Відкриттям стала виконавиця головної ролі Ксені – Валерія Мочарська, яка окрім акторського хисту має неабиякі вокальні дані. Особливо вразило виконання тибетської мантри на початку вистави. За словами Валерії, ця мантра – про зв’язок Людини із Землею, зі Світом, а, отже, нерозривний сакральний зв’язок з землею, на якій народився.
Особливого настрою виставі додавали сценічні костюми, зокрема спеціально виготовлені вовняні гуцульські гуні від майстрині Руслани Гончарук.
Цікавою знахідкою режисера були лазерні ефекти від фірми Show Service, які виразно відтворювали то гірські хребти, то стрімкі потоки, то сизі хмари, які чіпляються за вершини. Завдяки спецефектам сценічне вирішення Р. Держипільського – доволі лаконічне. Рухомі конструкції – це і столи, і брили, і валуни.
Вдало у виставу вмонтовані сучасні реалії, як от розповідь Івана Синиці про необхідність допомагати театрові, „одкровення” артистки зі Станіславова Зюзі та інші.
Прикро, що при такій масштабній роботі чомусь не змогли уникнути дешевих сумнівних сцен, як от з револьвером. Вони нічого доброго виставі не додали, бо лишень нашкодили.
До об’єктивних прорахунків я б віднесла недосконале використання підсилювальної апаратури, особистих мікрофонів, які при такій пластичній активності без досвіду використання та за умови незручного кріплення перетворюються з допоміжних засобів на додаткові подразники.
А загалом „Гуцулка Ксеня” створена таким чином, що там живе благодатне і безмежне поле для удосконалення.
„Ваш вихід, пані Ольго!”
Несподіваний сюрприз отримали глядачі четвертого фестивального дня – музичну комедію Херсонського театру ім. М. Куліша «Зірка кохання» за мотивами п’єси російського драматурга Олександра Галіна «Сирена і Вікторія».
Від оригіналу п’єси залишилось не так багато – фабула, імена частини персонажів, характери, частина діалогів. А завдяки інсценізації режисера –заслуженого діяча мистецтв України Сергія Павлюка ця історія перетворилась на своєрідний бенефіс чи моновиставу народної артистки України Олени Галл-Савальської.
Пані Олена родом з Чернівців. ЇЇ мама, заслужена артистка України Валентина Галл-Савальська працювала в Чернівецькому театрі. Акторський шлях обрала й донька Олена та вже стала народною артисткою України. На чернівецький кін вийшла вперше в житті, після 46-річної розлуки з містом свого дитинства.
Сюжет вистави доволі простий. Це історія двох самотніх жінок, подруг мимиволі, одна з яких, власниця престижного ресторану, Сірена, вирішила влаштувати долю іншої, вчительки англійської, Вікторії, познайомивши її з мужчиною з газети оголошень Костянтином. Але він виявився не тим, за кого його вважали, а простим перукарем фокстер’єрів. Врешті після його візиту сталася романтична історія з хеппі-ендом.
Слід відзначити, що за умови простенького сюжету а ля Безіменна зірка, виставі вперше за ці дні увагу до себе прикувала актриса – Олена Галл-Савальська.
Впродовж двох годин ми слідкували за харизматичною вольовою і настирною Сіреною – н. а. України Олена Галл-Свавальська, яка завдяки музичній освіті грає на фортепіано і гарно співає. Хоча й до інших акторів претензій немає – вони були досить професійними. Також наживо співали Вікторія ( арт.Євгенія Кірсанова), Костянтин (з.а. України Руслан Вишнивецький) та Матільда (арт. Наталія Вишневська).
З огляду на вище сказане, прикро, що впродовж всієї вистави звучало занадто багато русизмів і в п’єсі, і у текстах пісень Іоанни Мареш-Левицької.
Попереду ще Львівський театр – 24 жовтня, у п’ятницю – театр „Одеон” з Бухареста, далі – Коломийський, Хмельницький, Закарпатський з Хуста, театр з Ясси в Румунії та Київський національний театр ім. І. Франка.
Тож слідкуйте за афішею та зустрічайте веселі вистави.
«Боїнг-Боїнг»… з Маріуполя
П’ятий день фестивалю був присвячений Донецькому театру (м. Маріуполь), який уперше на «Золотих оплесках». Було цікаво зустрітись з цим колективом, який з 2014 року працює в екстремальних умовах. На їхньому сайті тих часів — крик душі, адже тоді багато акторів пішло з театру. Для творчого колективу це стрес. У 2016 році театр російської драми став Донецьким академічним обласним драматичним театром м. Маріуполя. Тепер грають на двох мовах.
Щодо цієї обставини, варто нагадати, що, здається торік хтось із членів професійного журі зауважив: грати двома мовами – це невдячна справа. Не розвивається й не удосконалюється жодна. Це було дуже помітно у „Боїнгу” Маріуполя. Русизмів і кальок забагато.
Марк Камолетті, котрий написав 18 драматичних комедій, з п’єсою „Боїнг-Боїнг” потрапив до книги рекордів Гіннеса як драматург, комедії якого поставлені у найбільшій кількості країн світу. Його вважають взірцевим творцем комедії ситуацій. У версії маріупольців цієї істрометності часом не вистачало, а часом було й занадто. Зате не бракувало карколомних відвертого змісту сцен, роздягнених до мінімуму стюардес, що тішило якусь частину глядачів.
Смішна комедія – не дорівнює вульгарній. Я знайшла відео вистави «Боїнг…» одного театру, в якій героїні не зіграли жодної вульгарної сцени. І нудною постановка не була. Можливо, таким чином маріупольці трохи відволікаються від дійсності?
Прискіпливий аналіз вистави – то справа журі. Мені як глядачеві „Боїнг-Боїнг” чітко просигналізував про стан театру. Далеко не свіжі аксесуари –еактуси й пальма), „фанерна” музика. Та й пластика, запис вокалу бажають бути більш фаховими. Видається мені, що на часі – необхідність допомагати цьому колективу всім миром. Там є потенціал, бажання працювати, в колективі – талановиті артисти. І вони не винні, що нині курортне місто Маріуполь – прифронтове. І що там буває не до театру.
Щодо нинішньої влади, то є великий сумнів у тому, що Зе-команда зацікавлена у розвитку українських театрів і взагалі української культури. Міністерство профільне стало непотрібне. Їм.
А сьогодні обирати на фестивалі кращих серед непорівнюваних театрів – некоректно. Чи в рівних умовах працюють, скажімо, київські театри і той же маріупольський?
Тетяна Кратко
peredplata
