А їх там на небесах, як того листу у лісах по пізній осені, коли десь за його горизонтом проплила вервечка перелітного птаства. Яке неодмінно повернеться, а вони, наші колеги по перу-вже ніколи.
Для чого і для кого ця печаль сердечна? В одному населеному пункті краю (з певних етичних причин його не називаю) спробував відшукати гробівець дуже відомого у колишньому талановитого і, головне надзвичайно порядного на своєму короткому життєвому путі нашого колегу. Довго шукав тую могилку упокоєнного. Ось вона десь тут, або трохи убік,-втішав себе,- бо вже клав на неї чічку пам’яті. Та все марно. На всяк випадок запитав літню жіночку, що впорядковувала родинний гробівець, чи знала такого? «Ще й як, чоловіче добрий. А де саме його могилка-та десь тутечки серед оцих, як вони, запущених та недоглянутих, до яких вже нікому ходити, бо й родини упокоєнних давно вже вимерли.»
Та на всяк випадок запалив свічку на одному із таких гробівців, утішивши себе, що може саме та, яку шукав. І водночас подумав тієї митті, як дорого платимо в цьому скороплинному житті за безпам’ятство, забуваючи при цьому що й по кожному свого часу свій час проб’є. Для всіх без винятку.
Завжди, буваючи в гірській Путилі, принагідно згадую щирим словом нашого колегу по перу Степана Сопетика. Він був людиною з великої літери, бо все, про що писав Степан, йшло з глибини його небайдужої душі. Давно нема та й не буде Степана Олексійовича. Але в Путилі його добре пам’ятають і до гробівця не заростає стежина пам’яті горян.
Багато чого доброго, що запало в серце, пам’ятається з моїх зустрічей зі Степаном, з котрим побував практично в усіх куточках Буковинсько-Покутських Карпат. Був такий випадок. Я б сказав з ряду феноменальних. Десь у середині 80-их він мало що не посеред ночі зателефонував (був місяць липень), що на полонині Витчина випав… сніг. «Приїжджай уже і захопи з собою Василя Бабуха. З Василем, правда, чомусь не вийшло. І ми удвох з Степаном по суцільному бездоріжжю таки дісталися на тую Витчину. І про побачене, що вразило (повторюю то був місяць липень) ми рядком-другим повідали в своїх газетах. Хоча з приводу дехто закидав: «Та такого бути не може!»
Ади, сумую, вже й Василя Бабуха нема посеред нас, котрий за життя писав про подібні природні аномалії так, як про них міг уповісти тільки сам Бабух. Той Бабух, котрий над усе любив своє Вікно і жив думкою про нього. Щомиті і повсякчас.
Василь вже був тяжко хворий, на сходжені ніжки ледь ставав. Та все одно мав намір зі мною, як земляком, віднайти на давньому цвинтарі в Онуті (з турецької назва означає «кінець»), де на честь перемоги військ Петра Сагайдачного над турками поклали каплицю. Неоціненну з точки зору історії реліквію, яка із цієї сивої давнини простояла на онутському цвинтарку аж 60-тих. Чому не по сьогодні? А тому, любі, що вона всупереч людському розуму і в угоду тодішній ідеології була просто знищена. Ідеології, яку в ролі секретаря ЦК Компартії України з ідеологічної роботи заправляв не хто інший, а сам Леонід Кравчук, з рук котрого і пішла руйнація церков, каплиць, всього, що релігією зветься. У вирву тієї жахливої руйнації потрапила й каплиця в Онуті. Щоправда, з часом спохопилися, волаючи: «Що ж ми наробили?»
Ось саме те місце, де вона стояла в часи і віки й планували відвідати з Василем Бабухом. Не вдалося. Бо й він вже на небесах. Від Бога майстер пера, фотомитець, поет, на могилку якого кладе чічку пам’яті вся його дружна родина і вся журналістська рать. Бо Василя знали якщо не всі, то майже всі.
Давно, дуже давно нема на цім світі і редактора кількох газет Анатолія Страхоти, в котрого свого часу, я набував досвіду у нашій такій нелегкій журналістській професії. Довго шукав його могилку. Та спробуй, коли сьогоднішній цвинтар на цілі гони, тай поспитати було ні в кого. Посумував. Страхота був знаною людиною, а найбільше журналісти районок шанували свого шефа за порядність. А якщо вже й занадто вимагав, то задля блага журналістських колективів.
Згадуючи Анатолія Страхоту, припам’ятовую як ми з ти же Василем Бабухом, не раз і не два, гостюючи в Анатолія обов’язково бували разом на знаменитому Протятому Камінні. Знали про цю причудову місцину чимало. І то завдяки Страхоті, котрий писав зрідка, але про Протяте каміння – особливо, так, що душа терпла.
«Микола Смолінський? Це той, що писав такі радіорепортажі, які знала вся Україна, був одним з перших «заслуженим журналістом»? Та ж він також лежить у сирій землі у рідній Лукачівці на Кельменеччині?»
Так, це саме той, який завдяки від Бога дарованому йому таланту на голому місці писав так, що не вдавалося іншим. Як кажуть, з «нічого» міг видати на-гора такий матеріал, що й не снилося. При чому-з лету. Дуже вмовляв, ознайомившись з однією з моїх публікацій, аби я показав та детальніше розповів, як ховали вищий офіцерський склад, про що мені особисто повідав колишній голова Полянської сільради Віктор Мазур, а йому в свою чергу старожили лісового сільця. Розповідали, що позаду труни з убієнним в тій далекій Першій світовій війні гвардійці вели білого коня аж до самого місця вічного спочинку. Віктор Іванович показав мені той скорбний путівець, що вів до цвинтарка хутора Полянські Корнешти.
«Ваню,покажи мені теє місце» ,- вже дуже хворим попросив Микола.
«Ось поправишся – і в дорогу.»
Не сталося, Миколу також передчасно покликали Небеса.
Гибне на люд українське село. У тому числі і маленька кельменецька Лукачівка. Та допоки в ній залишиться бодай навіть однісінька родина, не заросте стежина пам’яті до гробівця по-справжноьму «Заслуженого журналіста» Миколи Смолінського.
P.S. А ще був такий один випадок, пов’язаний з першим фотокорреспондентом «Радянської Буковини» Картузовим (нажаль його імені не пам’ятаю). Особистість цікава і неординарна. Він визволяв Чернівці від німецько-румунських загарбників. Служив в кавалерійському полку. Заїхавши у центр міста на вулицю Панську (сучасна Кобилянська), він на своєму коні із шаблюкою заїхав у… ресторан. І нагайкою став періщити за столами аж дуже небідний люд. Вигукуючи : «Ми, собацюри,свою кров проливали, а ви тут пиячите?!» Лупив так, що публіка ледь через вікна ресторану виплигувала на тротуар.
Отаким був той Картузов. Бігме, я б свічку пам’яті на гробівці Картузова запалив. Але де тая могилка його…
Іван Агатій, заслужений журналіст України
peredplata
