Українська нація окрім етнографічних груп лемків і бойків, охоплює ще й гуцулів. Гуцули Південної Буковини проживають компактно у 28 місцевостях, до яких додаємо ще 4, там де вони проживають поруч з румунами. На рівні 1995 року, загальне число неасимільованих гуцулів сягало цифру 16212 осіб.
Відоме румунське прислів’я “Кожна пташка через свою мову гине”, у даному контексті, можна легко перефразувати: кожна етнографічна група або національна меншина Румунії зникає водночас з втратою рідної мови; куди хочемо дійти?
У 1994 році судовим рішенням був заснований “Генеральний союз об’єднань гуцульської етнічності Румунії” (The General Union of the Associations of the Hutsul Ethnie from Romania). Пізніше представники цього союзу (скорочено: ГСОГЕР), спробували увійти до парламенту Румунії, щоб захищати свої інтереси; проте це їм не вдалося. В нинішній час, відновлюючи “гуцульську проблему”, ГСОГЕР вдалося видати ілюстровану газету “Гуцульський обрій”, перший номер якої надрукований 1 серпня 2001 року. Познайомившись зі змістом згаданої публікації, можемо, в основному, зробити висновок, що ідеологія, підтримана керівництвом ГСОГЕР, виражає досить ворожу позицію відносно українців. Таке ставлення змусило нас висловити свої думки щодо “гуцульської проблеми”, яка виникла в Румунії.
Однак слід побачити, чого прагнуть ці представники гуцулів, хоча, будьмо об’єктивні, нам не зрозуміло, чи вони дійсно користуються підтримкою більшості гуцульського населення нашої країни (бо гуцули-виборці не дуже звертали на них увагу, не голосували за їх кандидата), а чи не користуються вони прихованою підтримкою румунських властей, аби сприяли їхній політиці розбрату серед українців Румунії, видаючи себе за “представників” гуцулів?! Чого вони хочуть, можемо довідатися, прочитавши із щойно згаданого ілюстрованого листка: “Завдання ГСОГЕР – підняти на ноги традиційні кустарні майстерні і зацікавити людей у збереженні гуцульської говірки (тепер увага! А. Ш.) як словесної пам’ятки їхньої мови і говірок внутрікарпатського, зовнішньокарпатського і північнокарпатського ареалів”. Підкр. наше – А. Ш.
З їхніх цілей на найближчу перспективу запам’ятаймо й це:
– “… надавати допомогу і консультації майстерням по написанню писанок у селах Ізвір, Верхня Бродина; майстерням по малюванню ікон на дереві і виготовленню їх із соломи у селі Бені; майстерням з різьблення на кістках у селі Ізвір та на хуторі Салаш”;
– “розповсюджувати ілюстровану газету ГСОГЕР (на англійській мові) у гуцульських місцевостях еврокарпатських країн та (на мові есперанто) у «Internacia Komitato por Etnaj Liberecoj», хоча – якщо будемо об’єктивні – знову не зрозуміємо, чому ці представники гуцулів не хочуть розповсюджувати їхній листок “Гуцульський обрій” у наших таки селах, на їхній же рід-ній “гуцульській” мові ?!
Відповідь на це питання отримуємо відразу; ось що заявляє почесний голова цього союзу: “… ми вимагаємо, аби була припинена «панславістська» пропаганда, ніби «гуцули є українцями»”.
Отже, у цьому й полягає суть переслідуваної ними мети. Аналізуючи справу з цієї точки зору, відразу збагнемо, чому представники ГСОГЕР-у прагнуть співпрацювати лише з румунськими товариствами того ж профі-лю, також із закордонними, зате значно менше з українськими. У такому контексті те, що далі заявляє той же почесний голова, ніби “звичайне твердження, що «гуцули є українцями» нічого не означає, якщо воно не супроводжується науковою підтримкою”, викликає наш подив, адже добре відомий той факт, що під час наукового диспуту, (якщо треба і, якщо необхідно), слід запросити за стіл переговорів й протилежну сторону, отже, “колег із Союзу українців” тобто, більшість гуцулів, щоб і вони висловилися та захистили свої точки зору; чи не так?
Тепер настав момент відмітити цікавий аспект: в останні часи ці так звані “представники” гуцулів зняли з пишномовної назви свого Союзу термін, який – чогось – почав заважати комусь: “етнічність”; ось що заявляє, між іншими, почесний голова нового “Генерального Союзу гуцульських об’єднань Румунії”: “Ми не повинні піднімати рукавичку, кинуту колегами (гуцулами) від Союзу українців!” Як би не було, виглядає, що завадило комусь із румунських вищих сфер впливу опущене слово “етнічність” ?! Однак, чи не потрібно для цього нового гібриду ще одного судового рішення?
Невелика біда: у нашій країні в зв’язку з українською проблемою усе можливо. Таким чином, якщо приєднаємося до тезису, висловленого почесним головою ГСОГЕР-у, ніби “в основі свого етнічного походження гуцули мають дакійський і румунський фундамент” і, ніби “внаслідок прищепленню гуцулам «панславістської» теорії мається на увазі тільки примусова українізація гуцульської етнії”, то ми швидко збагнемо справжні наміри цих, так зв. представників гуцулів і яким етно-політичним шляхом вони хочуть нас повести. Такі наміри нас не дивують; ми вже відчуваємо на власній шкірі політику румунської влади внести розбрат між нами, звівши нанівець ту силу і міць, яка ледве ще жевріє, української меншини Румунії.
Не випадково, що маємо ще одного депутата, цього разу від рутенців у румунському парламенті; цілком можливо, що на наступних виборах матимемо і одного депутата від гуцулів у тому ж парламенті. Три представники у парламенті Румунії для української національної меншини ? На перший погляд було б чудово! Але, на наше нещастя, тільки один з цих трьох збуде захищати нас по-справжньому наші інтереси; останні два лише будуть нам шкодити.
У такім контексті, єдиним захисником інтересів українців Румунії (не беручи до уваги те, що румунські власті почали нас ділити на: українців, рутенців, гуцулів, хохлів, русинів, тощо), логічно, повинен бути лише представник від Союзу українців Румунії або, від Демократичного Союзу українців Румунії! Таким чином, збереження нашої меншини надалі, твердість, сила і престиж українців Румунії буде полягати в нашій єдності, а не в політиці розбрату і ворожнечі, як цього хочуть наші вороги! Для нас настають важкі дні і, перефразовуючи п. інж. Степана Ткачука, “ми знову станемо гідними і мудрими спадкоємцями нашого козацького роду, великими патріотами нашої української нації” тільки тоді, коли зможемо спільно подолати різні випробування – пастки, приготовлені нашими недругами.
Ми схильні думати, що ця новостворена ситуація полягає в тому, що ми надто улесливі, надто лояльні і, таким чином, існує думка, що по відношенні до українців Румунії, дозволено будь-що, навіть і продовження процесу румунізації, але за допомогою інших форм і засобів, більш прихованих, більш дійових.
Однак повернемося до теми нашої дискусії щодо розповсюдження виданої генштабом ГСОГЕР ілюстрованої газети “Гуцульський обрій”. Згідно сказаного раніше, вона буде друкуватися на англійській мові та есперанто для закордону а, для внутрішнього користування, тобто для гуцулів Румунії, – на румунській мові, а не на їхній говірці. Можливо це тому, що керівництво ГСОГЕР-у вважає, що румунська мова ближча до душі і манери мислення рядових гуцулів, ніж їх прадідівська мова, яку вони дбайливо зберігали стільки століть підряд.
Для підтвердження цього, на першій сторінці їхнього “листка” подана цитата з румунського поета-генія Міхая Емінеску: “Румуни розуміють їхню мову (тобто гуцульську; А. Ш.), однак не можуть на ній розмовляти, а вони, гуцули, розуміють румунську. І дуже дивно бачити місцевого румунського селянина, коли той дуже уважно слухає те, що йому говорить його гість, коли спускається з гір на рівнину, і як цей гість, який, можливо, прийшов з Татри або хтозна-звідки, розуміє румунську мову”.
Звичайно, ми не пробуємо заперечити Лучаферу румунської поезії. Без сумніву, крім володіння поетичним і філософським талантом, румунський національний поет – можливо – був ще й великим істориком, етнографом і мовознавцем. Ми залишаємося сповненими хвилюючими від цього емоціями; інші слова тут були б зайві. Однак відійдемо від цих філософічних фантазувань і приземлимося до реальності: як заявляли напочатку статті, українська нація, крім своєї, основної маси, має ще й три гілки, а саме: лемків, бойків та гуцулів.
Ці три етнографічні групи мають свою специфіку, проживають і до сьогоднішнього дня в лісистих зонах Північних Карпат, починаючи від річки Сян (правої притоки Вісли – Польща); тут живуть лемки. Спускаючись уздовж Карпат у південно-східному напрямку, опинимося, нарешті, в крайніх пунктах, а саме, у селах Джеменя і Остра (Сучавський повіт, Румунія), де проживають гуцули, але в даному випадку вже румунізовані…
Примітка: зауважимо, що в 50-х роках у колишній Сучавській області українська мова вивчалася у 68 місцевостях, серед яких також і в більшості заселених гуцулами; крім двох: Джеменя і Остра.
Ставимо керівництву ГСОГЕР-у логічне і природне запитання: якби в школах цих місцевостей вивчалася українська мова, а в їхніх церквах служба Божа відправлялася на рідній “гуцульській мові”, чи могли б ми говорити сьогодні про завершення процесу румунізації в даних місцевостях ? Ось як, якими засобами і з ким були “зацікавлені” гуцули з Остри і Джеміні “берегти” їхню гуцульську говірку, як “усну пам’ятку”!
Однак, повернувшись знову до раніше сказаного: спільний знаменник для цих етнографічних груп поруч з основною масою, в даному випадку, українською нацією, становить рідна мова, антропологічні риси, спільна історія, спільна антропонімія як і ономастика, звичаї і народні традиції. Певна річ, кожна етнографічна група має й ряд особливостей, якими вона відрізняється серед інших, проте, незважаючи на це, проблема в цілому залишається незмінною. Тому що і в Румунії знаходимо такі самі етнографічні групи, як моци із Західних Карпат, ошени в горах Оаша, мараморошці з Мараморощини та ін. зі своєю специфікою в порівнянні із значною масою румунів.
Ось лише один короткий пасаж з “Історії Буковини” Іона Ністора, там де румунський науковець непрямо визнає, що гуцули є тими ж самими з українцями; цей уривок має на увазі розгортання робіт Генерального Конгресу Буковини від 28 лист. 1918 року; Чернівці: “З українських сіл вз’яли участь в Конгресі: Красовський Теодор, Лупул Васіле та Ілльящук Василь з Раранчі; Макаренко Дмитро, Макаренко Василь та Мардарі Тоадер з Топорівців; Поклітар Іоан, Рєйляну Ніколає та Цопа Александру з Малого Кучурова; Масикевич Іоан, Мінтич Іоніка та Цінта Ґеорґі з Іванківців; Н. Хомащук з Путилова”. Як відомо, остання місцевість Путилів – у переважній більшості – заселена лише гуцулами !
Лемки – в основному – стикаються з поляками; гуцули – переважно – з румунами. З цих причин, здається, що в зв’язку з такою обставиною в українських сусідів з’явився нестримний апетит притягувати ці етнографічні групи під їхні “заступницькі” крила:
– лемків, під захист польського орла,
– гуцулів, відповідно, під обійми румунського.
Для нас ці аспекти зрозумілі: історія нашої української нації, не раз про це засвідчила; не раз про це довела. І, щоб не товкти воду в ступі, зупинимося, скільки буде потрібно, на переломному, 1918 році, коли, як відомо, багато європейських націй здобули свою незалежність, крім однієї – української. Пригадаймо, як українці Галичини, починаючи з 1 листопада 1918 року, билися не на життя, а на смерть з польським окупантом, коли 23 травня 1919 року Румунія в ультимативній ноті уряду Західноукраїнської Республіки зажадала віддати їй Покуття по лінії: Дністер – Нижнів – Ворохта, тобто весь край, заселений гуцулами.
Може, такому рішенню посприяв той факт, що “гуцули дако-румунського походження” ??..
Оскільки українці не прийняли цих територіальних вимог, наступного дня, 24 травня 1919 року, румунські частини під командою генерала Задіка увійшли в зону місцевостей Снятин-Кути, напавши з тилу на зовсім не підготовлену українську армію. Підкреслюємо, що не існувало жодної “загрози нападу українських більшовицьких сил під керівництвом Хр. Раковського” так як намагаються переконати нас румунські науковці; якраз саме таку причину висувається тепер для виправдання “миролюбного” характеру цієї збройної агресії. Таким способом, через короткий час, коли спільний суперник був переможений, польський орел зустрівся з румунським на Черемоші та Дністрі. Якою ціною? Втратою самостійності українцями, в тому числі й гуцулами.
Що послідкувало за цим, добре відомо; наші діди і батьки ще не забули:
”Говоріть тільки по-румунськи !”,
удари буком по долонях малих дітей у школі, аби більше не розмовляли рідною “гуцульською” мовою, тобто українською,
зневажливе приниження юнаків застосовуванням покарання “жабка” – стрибати рачки, як жабки, коли румунські власті захоплювали юнаків зненацька, співаючи пісень або колядуючи на своїй рідні мові, “гуцульській” або українській,
тиск на жителів українського походження, особливо інтелігенцію, змінювати свої прізвища, приймаючи румунські.
Примітка: не треба забувати, що всі ці “благодіяння” відбувалися у міжвоєнний період, коли закони нової і демократичної Конституції Румунії від 28 березня 1923 року діяли сповна; також тоді, коли українська мова (або як подобається деяким називати її рутенська) була цілковито заборонена в селах, заселених русино-гуцулами.
Досить тривалий час опиралися наші гуцули; маємо на увазі більшість звичайних людей, отих чудових, працьовитих, чесних і розумних людей, а не кількох заблудлих, засліплених – очевидно – блиском кинутих їм срібляків. Про вивчення “нерідної”, української мови свідчить продовження викладання, як навчального предмету, цієї “чужої” мови у школах їхніх сіл, навіть і в період диктатури Чаушеску, коли її вивчення не було перерване. Наприклад, у селах як: Ізвір (Izvoarele Sucevei), Нижній Бродині (Brodina de Jos), Шипіт (Nisipitu), та ін.; не було перерване, бо гуцули вчинили опір! Тому, що більшість гуцулів хотіли і хочуть, щоб їхня “гуцульська” говірка збереглася не тільки як “усна пам’ять”, а й писана ! І вони знають дуже добре чому.
Отже, “політика панславізму, яка велася від початку ХІХ ст. і до цього часу щодо гуцульської етнічності, і яка винищує цю етнічність і тепер” та “через продовжування цієї теорії, яка має на увазі лише штучну українізацію гуцульської етнічності, де б вона не знаходилася”, як заявляє почесний голова ГСОГЕР-у Васіле Маковей, ми вважаємо, що це є безглузда нісенітниця, розповсюджена особою, зовсім не зацікавленою істинними справами більшості гуцулів Румунії. Те, що сталося з селами Остра і Джеменя, переконливе свідчення в цьому смислі; більше нам нічого дискутувати.
Міркуючи й далі в цьому напрямку, ми не можемо залишатися пасивними стосовно того, що відбувається тепер в Румунії в зв’язку з так званою “гуцульською проблемою”. Той факт, що керівництво ГСОГЕР, яке імовірно вважає себе виразником інтересів більшості гуцулів почало захоплюватися у найвищій мірі етнічністю гуцулів, заявляючи голосно і повсюдно “з гідністю і прямотою” – користуємося їхніми словами – що гуцули майже нічого не мають спільного з українською нацією, а, навпаки – ні більше, ні менше – тісно зв’язані з румунами, бо вони нібито “походять від вільних даків, а також від слов’янізованих румунів”, нас українців Румунії не може і не повинно залишити пасивними!
Не можемо і не повинні залишитися пасивними з простої причини: в так званій, створеній штучно, “гуцульській проблемі”, політикові нічого шукати!
Не намагаємося заперечувати, через брак площі, розповсюджувану ними теорію, ніби антропологічні риси гуцулів більш наближені до рис руму-нів, аніж до українців. Однак запитуємо себе: чи можемо ставити знак ідентичності між антропологічними рисами молдаванів та олтенців, або моців із Західних Карпат? Невже, чи ще потрібна відповідь на подібне запитання?
Не пробуємо, через брак площі, заперечити й ту думку, висунуту також ними, що гуцульський національний одяг більше схожий на румунський, аніж на український. Тоді, чому в 1905 році з нагоди відвідання Буковини, видатний румунський історик Ніколає Йорґа записав про гуцулів з місцевості Руси Молдавиці (Ruşii Moldoviţei), а не “Гуцули Молдавиці”, наступні рядки: “Проходять іноді й гуцули в червоних шапках, в червоних штанах, наче якісь цісарські гусари. Химерний цей народ, який заселяє всі гори на заході Буковини! Може, були колись румунськими пастухами і звалися гу-цами, як і інших з Ардялу яких здавна називали моцами ? Чи, може, завдя-ки назві «гуці» чужинці назвали їх «гуцулами», бо саме так називаються вони тепер? Може їх змінили слов’яни – однак які слов’яни, запитуємо се-бе, звідки, коли і як ? Може слов’яни змінили їхню мову, од якої залишилися тільки окремі слова, як «бринза», «кофа» та ін., які вони вживають у їхній теперішній говірці ? Або, може, вони завжди були слов’янами, які присвоїли разом з чималою кількістю румунських слів і прізвисько дане їм румунами, що прийшли до них ? Певним є те, що вони безпробудні п’яниці, незрівнянні розпусники, що захоплюються червоним лахміттям”.
Наведена нами цитата належить видатному румунському історикові Ніколає Йорґа; ми її не коментуємо. Проте, на перший погляд, не можемо не звернути увагу на оригінальний гуцульський одяг у порівнянні з румунським, оте “червоне лахміття” і не тільки цю незвичайну ознаку, яку відразу спостеріг корифей румунської історії під час свого короткого візиту на початку ХХ ст. на Буковину, коли вона перебувала під австрійською адміністрацією. Не опустимо і той факт, що уявний етнічний кордон між цими двома народами – румунським та українським, або скоріше, руським, як нас називали румуни – проходив по лінії: Ruşii pe Boul (нині Paltin), Ruşii Moldoviţei (нині Moldoviţa), Ciumîrna. Всі ці три місцевості були і є заселені гуцулами, етнографічною гілкою руських-українців, а не інакше “з чубом”, як на-магаються переконати керівники ГСОГЕР-у, за будь-яку ціну “науково” засвідчити.
Остання, за нами, досить важлива подробиця: румуни називають гуцулів “гуцанами”; цей факт спонукує нас припускати, що спочатку гуцули не перебували в прямому контакті з румунами!
В такому контексті, цей контакт міг відбутися пізніше, але досить глибше тоді, коли в гірських зонах Північних Карпат появилися волоські пастухи, які нам нагадують оту несказанно гарну і сумну баладу “Міоріцу”, яка – на жаль – не відома гуцулам!
Що стосується деяких специфічних гуцульських антропонімів, на зразок, як: Волошенюк, Волощук, Валах, Балагура, Уца, Гуцул, Копчук, Торак, Туринський, Берла, які подані на першій сторінці їхнього “Листка”, голова ГСОГЕР-у професор Ніколає Маковей дає нам зрозуміти, що “пам’ять про них, у їхніх прізвищах, зберегли давні народності” від яких походять гуцули; невже так воно є ? Зупинимося лише на перших трьох, які – безперечно – нагадують нам про волохів, тобто румунів: влахи – волохи (терміни, використовувані українцями, так і гуцулами; перший виник перед появою мовного феномену повноголосся, другий – після).
Насправді у цих випадках наведені антропоніми нам ніяк не нагадують оті “дакські, а також румунські джерела”, внаслідок яким появилася етнографічна група гуцулів. Навпаки, тут маємо справу з особами румунського походження, які встановили контакт з гуцульською спільнотою. А гуцули, в свою чергу, цих румунів (влахів-волохів) сприйняли, як чужинців, які спочатку, безперечно, відрізнялися від них. Розгляньмо – за аналогією – антропоніми типу: Rusu (Русин›), Muscalu (Москаль), Cazacu (Козак), Leahu (Лях), Grecu (Грек), Sîrbu (Сербин), Bulgaru (Болгарин), Тurcu (Турок), Tătaru (Татарин) та ін. представників різних національностей, які з часом загубилися серед румунської маси.
Що стосується гуцульської антропонімії вважаємо, що було б доцільно подати й погляди одної нейтральної особи; маємо на увазі Р. Ф. Кайндля. Ось один короткий уривок: “Між гуцульськими прізвищами можна знайти румунські, угорські, польські, вірменські і навіть німецькі; проте вони виступають лише в дуже незначній кількості і походять, може за винятком румунських, очевидно, він поодиноких переселенців. Велика кількість імен співзвучна з русинськими, отже – слов’янська”.
Ми не претендуємо, що вичерпали “гуцульську проблему”, яка штучно виникла в Румунії, цими кількома прикладами, викладеними досить коротко. Про гуцулів написані цілі томи; і, найкраще буде, якщо залишимо їх в спокої, дамо їм можливість продовжувати свій життєвий шлях, проте, додамо, щоб і вони якнайшвидше зажили на тому рівні, як і решта населення Румунії. Вони бідують, а мріють про краще життя. Як-не-як, а життєві умови гуцулів дуже важкі, виною цьому є гірський рельєф і несприятливий клімат, до яких додамо й інше:
– відсутність спеціалізованої медичної допомоги;
– відсутність засобів швидкого зв’язку; маємо на увазі телефонізацію цих місцевостей;
– нерегулярне постачання продовольчими і промисловими товарами, медикаментами першої необхідності;
– ремонт і модернізація доріг, вже не згадуючи про асфальтові дороги, майже відсутні в зоні;
– відсутність робочих місць;
– розв’язати до кінця справу повернення полонин і лісів колишнім власникам;
– забезпечення шкіл дидактичними матеріалами першої необхідності та ін.
Водночас вважаємо, що гуцулам Південної Буковини, в першу чергу, має бути виправлена велика несправедливість: для їхньої зони має бути запроваджений режим “несприятливої зони”, як це було встановлено для моців-румунів у Західних Карпатах.
Не будьмо наївні: відтворення колишнього Радівецького повіту – той, кому відоме його місце розташування, відразу зрозуміє – “гуцульська проблема” не буде розв’язана; ми ізолюємо гуцулів-українців від рутенців-українців Південної Буковини; більш нічого…
Адріан ШИЙЧУК
Джерело Віче Борислава
УКРАЇНА В РУМУНСЬКИХ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ КОНЦЕПЦІЯХ
Румунія проти України: сценарії збройного конфлікту
Процес \”Румунія проти України\”
peredplata
QqmLx6 Say, you got a nice blog post.Really thank you! Great.