Громадськість Чернівців обговорює подальшу долю пам’ятника на Соборній площі Чернівців. Чимало чернівчан вимагає його знесення, аргументуючи тим, що червоноармієць з автоматом і чужим прапором асоціюється нині з російськими солдатами – вбивцями мирних людей, гвалтівниками і грабіжниками. Противники руйнації цього символа стверджують, що монумент встановлено на честь радянських солдатів, що загинули в боях з гітлерівцями. Проте солдатських могил на цьому місці немає, натомість на самому пам’ятнику написано, що він присвячений перемозі Червоної армії у війні й проставлено дати – 1941-1945 роки. Те, що це символ перемоги, а не загибелі воїнів, свідчить і перелік військових частин і з’єднань, котрі у 1944 році громили гітлерівців та їхніх союзників на території Чернівецької області. Натомість не згадані інші частини, які у 1941 році понесли тут значні втрати при відступі перед переважаючими силами противника.
Місце, де споруджено монумент, є дуже символічним. У часи Австро-Угорщини тут стояв пам’ятник, який підкреслював належність міста і краю до імперії Габсбургів. При переході краю під владу Бухареста його було знесено. Натомість заплановано спорудження пам”ятника Невідомому солдату, але румунська влада не встигла реалізувати свій задум. Прийшли нові хазяї, які також прагнули увічнити своє панування. Почалося спорудження помпезного монументу, при будівництві якого використовувалась праця німецьких військовополонених. Цій споруді надавали сакрального значення: фігура солдата-переможця ніби освячувала компартійне начальство, що розташовувалося на трибуні під нею під час великих свят. А вожді й вождики махали ручками натовпам посполитого люду, який йшов і йшов під трибуною і по команді кричав “Ура!” після кожного гасла, що лунало згори.
Площа, яка до 1918 року називалася Австрійською, при новій владі стала Совєтською. Поруч розташовувався обком партії, неподалік – великий сірий будинок обласного управління держбезпеки. Влада розміщувалася капітально, зі смаком – вона збиралася бути вічною. Для простого люду розповсюджували казки про неминучість “світлого майбутнього всього людства – комунізму”, а для мобілізації населення на випадок війни – безліч історій про “героїчні подвиги радянських людей під час Великої Вітчизняної війни”, де істина часто губилася серед пропагандистських вигадок. Покалічені й знесилені учасники війни, які дуже не любили згадувати всі жахи, через які вимушені були проходити, поступово вмирали, а новим поколінням через зливу брехливих книжок і кінофільмів впаривали романтизований образ війни. Молоденькі дурники, що пороху не нюхали, радісно співали: “Єслі надо, повторім!”
Формувався вкрай небезпечний культ “побєдобєсія”, в якому війна виглядала чимось привабливим, бажаним і романтичним. Повного завершення цей культ досяг у сучасній путінській Росії, де він перетворився у сурогат офіційної ідеології, набувши псевдо-релігійного забарвлення. Отруєні цим культом, молоденькі мами наряджають своїх діточок у гімнастерки і пілотки, дають їм в руки іграшкову зброю і з гордістю фотографують “”майбутніх захисників вітчизни”. А найдурніші пишуть на візочках з власними дітьми “Груз 200” (!). До такого ідіотизму не додумувалися навіть у гітлерівській Німеччині у період масового захоплення “геніальністю фюрера”.
Нинішній російський фюрер виявився ще страшнішим за того німецького. Його “побєдобєсіє” базується на твердженнях про те, що “росіяни завжди є народом-переможцем”, що вони мають право “карати” всіх, кого їхній фюрер оголосить “ворогами”, і що “війна все спише”. Яких жахливих потвор виховали за допомогою “побєдосєсія”, світ вже побачив на прикладі міст України, захоплених російськими “денацифікаторами”. А починався цей культ із спорудження помпезних монументів повсюдно, де ступила нога “радянського визволителя”. Недарма у постсоціалістичних державах Східної Європи, які вирвалися із “соціалістичного табору”, подібні монументи демонтують. Як правило, їх ставили на центральних площах міст, а нині переміщують у спеціальні “музеї тоталітаризму”. У той же час кладовища, де поховані загиблі червоноармійці, доглянуті й нерідко виглядають значно краще, ніж у деяких російських містах.
Недавно мій друг, білоруський історик, відвідав солдатське кладовище у Варшаві, де поховані однополчани його діда. Там він побачив старшокласників, які приводили в порядок могили червоноармійців. Він спитав: “Ви що, любите росіян?”. – “Ні”, – відповіли польські харцери. – “Але тут лежать загиблі, і вони заслуговують на нашу пам”ять. Поляки з мертвими не воюють!”. У Польщі вже знайдено відповідь на питання, які зараз повстали перед українцями. Символам тоталітаризму і “побєдобєсія” не місце на центральних площах європейських міст – для них потрібні спеціальні музеї. А могили загиблих воїнів повинні бути доглянутими, і нащадки мають пам’ятати своїх дідів і прадідів, незалежно від політичної кон’юнктури. У буковинських родин непроста історія: батько міг служити в Червоній армії, дід – в Румунській королівській, а прадід – в цісарсько-королівській армії Австро-Угорщини. Нашої пам’яті й поваги заслуговують всі вони, тоді й їхні нащадки – воїни ЗСУ – займуть гідне місце в історії свого роду, свого рідного краю. А Соборну площу Чернівців прикрасить монумент Свободи, яку здобуло і відстояло наше нинішнє покоління.
Ігор Буркут, політолог
peredplata
