В ідеології російського імперства важливе місце належить слов”янофільству – “любові до слов”ян”. Саме до слов’янства росіяни зараховували себе, а після розділів Польщі у XVIII ст. тільки вони з усіх слов’янських народів зберегли власну державу. Інші знаходилися у складі чужих імперій, і царизм оголосив себе їхнім “визволителем”. Насправді ж йшлося про загарбання чужих земель, зростання Російської імперії й перетворення її на провідну світову державу.
Слов’янських народів багато, вони мають різну історію й знаходяться на різних стадіях розвитку. Лише їхні мови зберегли певну близькість, та й то далеко не кожен слов’янин зрозуміє іншого без перекладача. Чех словака зрозуміє, а словенця вже ні. Білорус з українцем можуть вільно спілкуватися рідними мовами, а босняка їм вже дуже непросто зрозуміти. Слов’янські народи сповідують різні релігії, мають культури, в яких нерідко більше відмінних рис, ніж подібних. Широкому загалу навіть невідомо, скільки у сучасному світі існує слов’янських народів – як правило, не спеціалістам відомі лише ті, котрі здобули і втримали власну державність.
Поляків знають всі, а що на території Польщі живуть кашуби з власною мовою і окремою етнічною самосвідомістю, знає не так вже й багато людей. Не багато наших співгромадян знає, що в в районі німецького міста Баумцена живуть сорби-лужичани, які мають дві мови – одна наближена до польської, друга – до чеської. А на Балканах взагалі така етнічна мозаїка, що розібратися у ній можуть лише фахівці. Про боснійських слов”ян-мусульман відомо більшості українців, але що у нас знають про помаків (слов’ян-мусульман Болгарії), торбешів (мусульман-македонців) чи санджакліїв – мусульман Чорногорії й південної Сербії? Про горанців Косова й самим мешканцям Балкан не так вже й багато відомо…
Росія довго подавала себе світові як “визволителька слов’ян з-під турецького і австрійського ярма”. Її перемогами у війнах з Османською імперією скористалися болгари і серби для відновлення своєї державності, але невдовзі відчули, що справжньої незалежності вони не здобули – Росія намагалася перетворити їх на своїх покірних слуг. Тому інтелектуальна і політична еліта Болгарії й Сербії почала шукати інших друзів. А любов до Росії зберігалася серед соціальних низів, неосвіченої консервативної маси.
У складі царської імперії також були слов”яни: українці, білоруси, поляки. Влада не визнавала українців і білорусів окремими народами, а до поляків ставилася з ледве скритою недовірою, що переходила у ненависть до “подлих полячішек”. Яке тут “слов’янське братство”! Офіційна політика базувалася на принципі: “Всі слов’янські ріки повинні злитися у велике російське море”. Іншими словами – царизм збирався денаціоналізувати і русифікувати всі слов’янські народи.
У своїх спробах відродити імперію Путін використав старі слов”янофільські ілюзії, які зберігалися серед певних категорій населення слов”янських країн. З цією метою за московські гроші створювалися громадські організації й політичні партії, у назвах яких було слово “слов’янський”. Діяли такі й в Чернівцях, їхні члени виходили на проросійські мітинги зі своїми прапорами. Спроби спілкуватися з цими “слов’янофілами” завершилися нічим: вони визнавали лише російську мову, інших і чути не хотіли, а з історії та етнографії слов’ян не мали навіть елементарних знань. Користувалися лише набором завчених штампів, який до реальності не має жодного відношення. Звичайний російський великодержавний шовінізм.
Нині Москва вже прямо продемонструвала всьому світові свою “любов до слов”ян”. Геноцид українців, жахливі злочини “визволителів російськомовного населення” поставили жирний хрест на всіх слов”янофільських ілюзіях, які століттями вбивалися у свідомість мільйонів людей. Світ побачив “російське море” крові невинних людей, закатованих московськими нелюдами, садистами і гвалтівниками. А на допомогу українцям прийшли всі, хто сповідує любов до свободи, цінності сучасної цивілізації. Для них має значення не середньовічна архаїка, якою оперують ідеологи російського імперіалізму, а звичайна людяність, гуманізм. Боротьба іде не між “слов’янами” і “англо-саксами”, а між людьми і нелюдами. Ідіотизм російських пропагандистів зашкалює: вони заявили, що українці відправляють в Німеччину “зразки слов’янської крові”, щоб ті створювали біологічну зброю, спрямовану проти “русскіх людей”.
Москва відчуває, що “особливий шлях Росії” завів її в глухий кут, виходу з якого нема. Імперія зла неухильно наближається до свого неминучого кінця. Але з собою до пекла вона прагне затягнути й інших, тому й постійно звинувачує у своїх власних гріхах інші народи. Втім, забрехалася вже настільки, що вірити їй за кордонами Росії можуть лише пришелепкуваті маразматики або вкрай наївні молокососи. Натомість у самих росіян настільки промиті мізки пропагандою, що агресію проти України підтримує 83 % опитаного соціологами населення РФ. Що ж, розплата за це не забариться. Гітлеру вірила переважна більшість німців, які під впливом геббельсівської пропаганди вважали себе “вищою расою”. Сучасні росіяни також себе вважають “вищими” за інші народи. Тому мусять повторити долю німців, яких денацифікували після поразки нацизму. Подібну процедуру пройдуть і росіяни після поразки рашизму, а буде вона для них дуже і дуже болісною. Жодні ілюзії їм не допоможуть.
Ігор Буркут, політолог
peredplata
