Ми вже більше 30 років ведемо непримиренну війну з бісівським більшовицькими ідеологічними символами. Ще недавно у кожному селі чи місті бовваніли пам’ятники кровопивцю Леніну (перед ним до «культу особи» ще й вурдалаку Сталіну). Далі були Горький, Маркс, Енгельс, Дзержинський, Жуков, Кіров – і нема їм кінця-краю.
Далі були пам’ятники героям громадянської війни: Котовському, Щорсу, Фрунзе…
А найбільше ідеологічне навантаження несли пам’ятники героям і зброї ВВВ (так називали ІІ світову війну, – ред.). У містах і селах стояли відомі і невідомі воїни, танки, зенітки, самоходки, полуторки… Біля обелісків приймали у піонери, стояло місцеве начальство і партійні діячі під час мітингів і демонстрацій.
Все закінчилося 24 серпня 1991 року. Так ми думали. Але не так воно було. Україна відновила незалежність, хотіла позбутися минулого мракобісся. Але ці ідоли, ніби пудові гирі на ногах, не дозволяли рухатися українцям до цивілізації.
Довкола них гуртувалися тупі, брехливі та підлі люди, які ненавиділи нашу Україну і тягнули її знову у прірву більшовизму. Нація боролась, терпіла, не здавалась.
Так тривало роками. Аж прийшов путін – і все зникло майже у лічені дні.
Падіння Леніна
У Чернівцях на Центральній площі Леніна зняли 6 вересня 1991 року. Тодішня перша демократична міська рада спромоглася прийняти рішення про демонтаж пам’ятника.
Більшовики не здавалися. Вони організували якийсь комітет захисту свого вождя. Його очолив тоді композитор Кушніренко.
Раніше, у 1827 році на кошти чернівчанина Лазаря Михаловича на площі Ринок було встановлено скульптурну композицію Пієта. Простояла вона більше 90 років і була своєрідним символом Чернівців.
У 1918 році румуни зняли Пієту і на її місце поставили монумент слави свого воїнства. З фронту там був солдат в амуніції з прапором і гвинтівкою. Його вітала дівчина в румунських національних одностроях як символ «визволеної» Буковини. Позаду був бик, що топче двоголового орла (австрійський, російський).
У 1940 році цей пам’ятник «Унірії» був потрощений кувалдами.
Видатний український письменник, журналіст газети «Час» Василь Кожелянко у романі «Срібний павук» описав кумедну історію з «Унірією». Українські студенти одного разу позбиткувалися над биком. Вони підмовили якогось дядька з села, аби він привіз сіна та коров’ячих гімняків. Тож сіно скинули перед мордою бика, а гімняки – під хвостом. Сміялися усі Чернівці.
Коли прийшли другі москалі у 1940 році, то на місці «Унірії» поставили п’ятикутну зірку. Всередині її була електролампочка. І вечорами зірка світилася.
На початку війни був бюст Гітлера.
У 1951 році – пам’ятник Леніну. Так і стояв Ленін чотири десятиліття, вказуючи рукою на будівлю банку.
Багато людей зібралося 6 вересня 1991 року. Бігали довкола члени комітету «захисту». Але боялися не те, щоб діяти, перешкоджати, навіть пікнути не могли. Тільки один комсомолець, розмащуючи по пиці шмарклі, крадькома підбіг до постаменту вже без вождя і кинув під нього квіти. Цього комсомольця засвистали, затюкали… І він втік.
Леніна кудись вивезли.
Незадовго до подій у Чернівцях подібний пам’ятник зняли у Коломиї.
Коли розбирали постамент, люди жахнулися. З’ясувалось, що всі роки більшовизму цей кривавий вождь стояв на могильних плитах з єврейського кладовища.
…Пам’ятаємо, як у селах Бессарабії трималися за Леніна. Пам’ятники «вождя» доглянуті, квіти свіжі, комітети захисту активні. Ми тоді активно впроваджували «Рух» по всій Україні. Тож одного разу з професорами Сандуляком, Панчуком, Кияком та заступником голови крайового «Руху» Жоріним ми їздили в осередки Сокирянського та Кельменецького районів.
Якось, проїжджаючи повз пам’ятник Леніну, я помітив, що профіль «вождя» дуже схожий на профіль професора Кияка.
- Хочете, аби ці пам’ятники зняли?, – питаю у професорів.
- Звичайно, – кажуть. – Але спробуй переконати цих селян, яких годують роками ідеологією більшовизму.
- А ви замість «В. І. Ленін» на усіх пам’ятниках напишіть «Т.Р. Кияк». Самі комуністи будуть знімати ці пам’ятники. Бо вони бояться і ненавидять Кияка.
Кажуть, що мої ідеї прижилися у селах. І люди таки писали замість «Ленін» – Кияк. І таким чином також позбувалися ідола.
…Ще одна історія з Садгори. За рік до зняття пам’ятника у Чернівцях молодий юнак вилив на голову «вождю» відро фекалій. Його впіймали і судили. І таки сидів він у тюрмі, тоді коли Леніна уже знімали скрізь.
Танк Нікітіна
Малим хлопцем я з мамою часто їздив до Чернівців. Тоді ще ходив трамвай посеред Головної вулиці. Але ми, сільські діти, любили ходити пішки і економити гроші. Коли виходили з приміщення вокзалу та піднімалися вгору теперішньою вулицею Гагаріна, люди жахалися від того, що їм прямо в лице дивилася мофа танка Нікітіна. Він так був поставлений на постамент, що його мофа спрямована прямо на залізничний вокзал.
Здавалося, ось-ось вистрілить і повбиває людей.
Тому цей пам’ятник треба було знімати. Але знову на заваді стояли різні недобиті фашисти-комуністи та дебільні регіонали. Хоча місцеві патріоти не раз збиткувалися з цього танка. Його обмальовували різними символами, барвами і написами на кшталт «На москву».
Люди посміювалися над цим, але влада танк не чіпала.
Газета «Час» не раз писала про те, що цей танк треба здати на металобрухт, аби не лякав людей. Не доходило.
Приходив Папієв зі своєю зграєю – Болтуновим, Туликом, кількома
ветеранами, відмивали і підфарбовували танк, фотографувалися перед ним І тішилися, що не дозволяють «бандерівцям» його знімати. Сьогодні болтунови, папієви, тулики перефарбувалися самі, бо нема вже танка. Але не вірте їм: вони були, є і будуть негідниками.
Через таких, як вони сьогодні росія вбиває українців, захоплює наші землі. Тож гоніть цих пройдисвітів скрізь, де бачите.
…А танк зняли. Міська влада прийняла рішення – і вивезли без жодних проблем.
Ніхто й не помітив, що танка тепер вже нема…
Петро КОБЕВКО
(Далі буде)
peredplata
