Я між спогадами і мріями,
не картаю себе за допущені
помилки.
Не мрію, бо цим зичу від себе
теперішнього на користь
майбутнього,
Яке не відоме чи настане
( Андрій Калинка.).
Наша українська Історія, яка має здатність повертатися в наше мислення та бачення. Повертається історія. А у ній – люди. Люди, котрі розуміли і котрі навіть не усвідомлювали, що саме вони і творять те, що називаємо історією. Вона їх забрала. І вона їх мусить вернути.
Так звісно, особам, які відбули покарання у вигляді позбавлення волі або примусового поміщення у лікувальні заклади і реабілітовані відповідно до Закону « Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», де повинна виплачуватися грошова компенсація за кожний місяць позбавлення волі. При цьому реабілітованій особі повинно одноразово виплачуватися не обхідні кошти, а решта належної суми – протягом наступних років рівними частинами. Вже ці питання розглядаються в судах. Реабілітованими громадянами повертається вилучені у них і залишене ними у зв’язку з репресіями майно. У разі смерті реабілітованого, майно повертається його спадкоємцям.
Вилучені будівлі та інше майно по можливості ( якщо будинок не занятий, а майно збереглося) повинно повернутися натурою. При відсутності такої можливості заявнику повинні відшкодувати вартість будівель та майна. Не підлягають поверненню компенсації) будівлі та інше майно, що було націоналізовано (муніціалізовано) на підставі відповідних нормативних актів.
Не слухаю радіо, не читаю газет, не дивлюся наше телебачення. Не хочу більше політики. Дайте спокою!… Такі слова вже не в новину. А інший нарікне, що за політикою господарку забули, – як і перший, казатиме істину. Але буде ще, і третій (в мить отцю прислухаюсь до нього), котрий промінчиком слова проріже стулені рокамu напівзабуття уста, і, мов прокинувшись з божевільного запаморочення, запрагне правди!. Правди, і тільки її, як найсправедливішого гасла для нашого сьогодення. Щоб знали всі, як вмирає заживо душа, болить, в’яне серце, що розривається нестерпнo пронизливим криком крізь давнє і пережите, як народжуються дороги, що кличуть вперед… Задля історії вчорашньої і задля справедливості майбутньої – правди! Стаю перед словом оцим на сповідь….
Ще не вся твоя, мій народе, вилита в пісні туга:
били, вбивали, на чужину в товарняках гнали, як худобу….
Так, серед тисяч і тисяч ( та що тут цифри) таких же скривджених, плаче
дитинним затаєним болем і я « Забрали всю мою сім’ю ».
Маленька пилинка, у ще не написаній в моїй книзі всіх доль людських,
трагедій, що стали долею всього українського люду моя сім’я. Що тепер мої
сльози? Ось тут напишіть, у котрому це році, а тут – прізвище свідків….
Отже Бойко Галина Василівна, яка є головою Громадська організація « Чернівецького обласного товариства політв’язнів та репресованих», яке знаходиться по вулиці Головній, будинок № 11, що проводить свій прийом з політв’язнями та репресованими. В призначені дні фойє офісу, де на першому поверсі де буває переповнено людьми, які зазнали спец поселення та політвязні. Старенькі, кволі, з паличками і без них, сивочолі, молодші і зовсім молоді дочікують під дверима. Попробуйте – прошу (дивлюся на скорчені пальці рук, що опираються на палицю, хворі ноги, що ледве відмірюють із шурхотом такі важкі сантиметри) в багатьох реабілітованих, що дожили до цього часу. Старечі очі виливають до дня вицвілу в них синь неба. Знають, що їх усіх – без обідньої перерви, до пізньої ночі вислухає, допоможе, якщо це в її силах, не пожаліє ласкавого слова, доброти і безкорисливості. Ідуть, щоб довіритись цій жінці, котра взяла на себе величезний душевний тягар: через гони літ допомогти повернути людям кому чесне ім’я, кому незаконно відняте майно….І здається, їм не буде кінця, заявам, свідченням, довідкам….
Голові Громадської організації
« Чернівецьке обласне товариство політв’язнів та репресованих»,
Бойко Галині Василівні
від Калинки А.К., реабілітованого
« Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні».
Заява
Моя вся сім’я була виселена в 1950 році, за те що мій дід Андрій був в ОУН. Який у 1936 році поїхав в Канаду на заробітки. Приїхав. І за зароблені гроші купив 8 моргів своїм дітям землю по два кожному. В 1946 році його засудив воєнний трибунал і НКВД забрало на 10 років в табори смерті, що знаходилися в Сибіру. Допоможіть нам повернути його добре ім’я та фамілію знатного господаря. До цих пір не знаю де НКВД Московщини взяла його українську душу хлібороба. У нас не має нічого ні папірчика та де його вбили та похоронили під якою ялинкою, чи березою. Тільки в архіві знаходиться його діло. В ділі тільки три свідки на листку. Про це може, ще живучі в селі старші односельці посвідчитися.
Просто сьогодні канцелярська папка стає схожою на схованку людського розпачу і водночас – надії… Цим почутим і пережитим в одну із п’ятниць, коли в кабінеті Галини Василівни, я провів свій робочий день де лягають на папір мої вище рядки…..
Народе мій, невже судилась тобі неволя, сльози, кров та етапи
тільки для того, щоб пізнавсь, що ти великий і сильний!…
Вже старечі очі виливають до дня вицвілу в них синь неба.
О, хіба ж, я годен Вам буковинці розказати що пережив!
З 1999 року – я є реабілітований отримав з початку довідку, а в 2021 році
посвідчення реабілітованого. Отримав, аж через 30 років. Як і в більшості – мій
дід, який був в ОУН, і за це вся сім’я була вивезена в Сибірську тайгу. До цих пір родина не знає під котрою березою в нього москалі взяли його хліборобську душу. А правда де! Все ж бо задля неї. Адже є межа серед тих, у кого душа чистим скельцем…
Розказати, як сім’ю брали в Сибір!. Що ж тоді були варті слова сім’ї моєї,
що не винні, ні не винні ми ні в чім. Хто їх чув. Везли в товарняку, кидали, як собакам, змерзлі картоплини, а щоб з апетитом їли – били з верху по плечах… (з розповіді моїх батьків). А вже чого зазнав люд в таборах і на висланні що пережив там, і я!. Ні серце моє тріскає з жалю за свій український народ…. З спогадів мого батька Казимира, як його батька Андрія Калинку, коли йшов в колоні рукою били, ступив крок вбік – пришили ще б спробу втечі….
Ой сніги, мертві сніги Сибіру! Чом ви ще білі, а не червоні! Чи може, то ви стоїте такими, як ті тіла, що замерзли – сховались навіки під холодними горбками льоду з табірним номером, і не мали навіть тої останньої до себе шани – ями серед замерзлої груди
землі і хреста. Чи може земля, і ти тоді була ворогом своєму народові, не дала смертного притулку не щасним скелетам!
Український народ, що став ворогом самий собі. Це ти – український народе! І якщо сльози, горе і зітхання, зойк і відчай можна вмістити в одне слово, пам’ятаючи за те, що на справді – правда, це слово буде Україна! Нам сьогодні вже не потрібні емоції, не потрібні імена « ворогів». Їх вписано в історію. А де ж твоя уся історія, Україно! Нене вітчизно! Ще ж бо не оплакані твоїм щирим серцем матері Марії всі закатовані, марно пущені блудом, за ніщо згноєні діти, що в ці страшні роки людоморів знали облудливу покірність. І звідки сил твоїх ця бралася безмірність…
Я, є реабілітований 23 роки проживаю в місті Чернівцях. Історія справи мого діда Андрія Михайловича Калинки:спец виселені мої батьки мама Наталка та батько Казимир,бабуся Параска та два дядьки Василь та Любчик ( Їх всіх вже не має. Відійшли у вічність. Вічна їм пам’ять). Видно на фотографії.
Згадував батько Казимир, що «Прийшли вночі, озброєні троє енкаведистів
« Збирайтеся, підписуйте папір» Найменшому синові (дядькові Василю) було 12 років. За що, куди? Ці без повідні зойки – страшна кара в глуху ніч сталінщини… Просились, щоб взяти із собою хоча б хліба, і ще якісь сухарів та картоплі. У відповідь: сміх! Злі удари – підганяння. Посадили на віз. Хтось із сусідів кинув зверху хлібину. Але й ту з’їсти не довелося, забрали…. Картоплю дозволили, яка спасла всю сім’ю, якою сирою їли із сухарями. А везли три неділі. Дорога вела, як сказали в сибірську страшну тайгу.
Я не можу подумати і не можу придумати, щось огидніше та страшніше від того, що вже не може зберегти людську гідність і подобу, – це не буде гіршим від тої камери, куди кидали навалом старе й крихітне, чоловіків і жінок.
Де ліжком – доброобтискуваті з усіх боків іншими тілами сантиметри вогкої
кам’яної долівки. І поруч те, що привселюдно ображає, і найогрубілішу душу,
«параша» в кутку біля дверей…. Ні промінчиком світла, ні подиху свіжого
повітря. А далі – ті ж, несходимі сибіри, і кровожадні комарі на виснажені тільця, щоденна робота на лісоповалах….
З спогадів мого батька Казимира про його батька Андрія Михайловича, якого засудив воєнний трибунал 7.08. 1946 року строком на 10 років. І помер в 1955 році в містах позбавлення волі.
Мій дід Андрій Михайлович народжений у 1890 році, який боровся за правду, а вони за кривду. Він все розказував, що ми переможемо цих ненависних нелюдів. Інші його земляки говорили, що ми такого страшного ворога не переможемо. Андрій Калинка говорив, що ми переможемо за святу справу нашої самостійної України. І якщо не буде самостійною, то, і мені жити не треба… Тому ця страшна фраза, як блискавка, облетіла всю родину. Не раз дід ставав на колінах вечором, і шепотів молитву перед іконою Богоматері: Україно, мати Героїв, зійди до серця мого шумом карпатських ручаїв, боями славного князя Святослава, радісним гомоном Софійських дзвонів. Із біллю говорив « Україно нехай у тобі відроджується, славою Твоєю опромінюся, бо Ти – усе життя моє. Ти у мене моє щастя…». О так повинен кожен українець боліти за свою Україну.
Коли його забирали НКВД всю родину обняв і поцілував всіх родичів, перехрестився, взяв кромку в березні трошки обмерзлої землі із свого подвір’я в хустинку та зав’язав в уголочку своєї хустини. Чекали батька всією родиною. Не одну зиму, весну, осінь. А чоловіка, батька й немає. Аж через 10 років прийшов лист від не знайомого де одним реченням було написано вашого чоловіка вбили НКВД. Моліться за нього. Він у вас був героєм, і для України .Я дуже радуюсь своїм дідом, який віддав своє життя за нашу Україну.
Який був в сибірських таборах смерті. Де його земляк був звільнений і розказав, як вони з Андрієм Михайловичем були в таборі. Звідки ніхто не виходить живим. Не забуду до скону запаху карболки в пивницях, де ми перебирали картоплю, – розгребли горбки землі – трупи… Виливаєш помиї в забірні ями – трупи… Всюди трупи. Так українців мордували поцепаки «московіти». Привиди із табірними номерами на чолі, на коліні та на плечах – це люди, – всі на одне обличчя, всі однієї долі… Дух безвихідності, неминущої смерті, очікування нічних викликів на допит, наклепи і підкуповування, все це літало над нами, як фатум. Але допомагали слова, що хтось мужній, (мабуть, заплатив життям за них, вишкрябав на стінах карцеру: Смерть катам. Слава Україні!
І на кінець. Найзаповітніша мрія кожного народу – любити свою землю, боронити її волю своїм тілом та серцем. Одвічно це було високим почуттям, що ставилось за честь такому народові, що було його гордістю. Але ж патріотизм не можливий без любові та вірності до своєї землі. Чому ж заговори про це народ український, як «обертається» цей патріотизм націоналізмом! І вороже, дратуюче звучить комусь слава, що співають славу своїй Україні. Але чим бо ворожіша « Слава Україні» від колишньої « Слава КПРС»!
Ні, що не вся туга вилита тобою у пісні, мій народе: Били, вбивали, на
чужину гнали « Та віриться не задарма етапами шукав собі до щастя ти дорогу,
бо є на мій для тебе волі пісня…
Народе наш український, який ти від ярма звільнився. Ті що були на Сибірі, що понесли тяжкі муки за христову віру та Україну. Нехай наша Україна носить і всіх нас з висиляє!.
Андрій КАЛИНКА
реабілітований
« Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні»,
член ГО « Політичних репресованих та
реабілітованих у місті Чернівці».
peredplata
