Колись писав, що не всі мають взяти в руки зброю та бігти в окопи. Але мушу визнати, я помилявся. Це була індульгенція для “я задонатив на ЗСУ і можу спокійно чілитися в барі”. Ні шановні, це так не працює. Якщо ви в тилу, то або працюєте на всю для перемоги, або у військомат. Іншого не дано.
Хто виїхав за кордон через різні схеми, прохання – лишайтеся там. Там вам буде безпечніше. Бо хтось з нас таки виживе. Але повикидайте свої вишиванки та прапори. І бажано було б, аби ви ще громадянство змінили. Ще повертається язик називати себе українцем?
Окремо хочу звернутись до “волонтерів”, любителів пофоткатися БІЛЯ війни, потестити джипи на п’янках в Карпатах . Можу запропонувати вам помінятися. Ні, не зі мною. Є безліч тих, хто дійсно потребує відпочинку. Я чітко розумію, що не всі заробляють мільйони та сплачують податки. Ми це розуміємо. Але хто зрозуміє нас?
Втомлені фізично і морально, поранення, контузії, травми, загострення хвороб різної ступені складності, – це майже в кожного. Чи довго організм витримає такі нагрузки? Сумніваюсь. Техніка, і та не витримує, що вже говорити про людей.
При цьому десятки, сотні тисяч чоловіків в тилу, ніяк не можуть прокинутись, подивитись правді в очі, і усвідомити головне – війна триває. Люди гинуть. Нас стає дедалі менше.
Ви скажете – ми ж допомагаємо, десь колись донатим, вчимо дівчат розбирати і збирати автомати, час від часу в якості водія їдемо за кордон за авто для ЗСУ. Ми вам звісно вдячні, але чому ви настільки впевнені, що тільки ви це можете робити? Незамінні? То зрозумійте одну просту річ – ми вміємо і можемо робити те саме! А можливо, дехто з нас, ще й більше.
Незамінні – то це, наразі, як раз ми, ті хто тримає зброю. Мабуть щоб отакі , як ви, безпечно пили свою ранкову каву, тримаючи свій тлфнчик, з якого “-30грн на каву для ЗСУ”, і на цілий день совість чиста? Чи може то все таки більше справа для наших дівчат і жінок?
Нам потрібен відпочинок, ротація, хочаб на 3-4 місяці. Нам потрібно привести своє здоров’я в порядок. Нам потрібно, врешті решт, побути з родиною.
Нам потрібен хочаб деякий час на реабілітацію, бо навряд чи хто з нас вже залишиться вдома надовго, поки йде війна..
А що ви будете розповідати своїм дітям після перемоги? Та й хіба ви маєте право запитувати – то коли вже там вона, якщо й досі не знайшли в собі сили усвідомити того факту, що таки потрібно взяти зброю в руки, щоб хоч на деякий час поміняти тих, хто вже вщент виснажений.
Згоден, легко, сидячи в безпеці, кидатись фразою “Віримо в ЗСУ!” Перемога буде за нами в любому випадку, рано чи пізно. Тільки тому, мабуть, більшість з вас ще не сягнула безпечних межів кордону, або й за них.
А чи не соромно вам зараз дивитись в очі тим, у кого чоловіки, сини, батьки наразі на війні? Питання чисто риторичне, бо знаю що не соромно.
Прокидайтеся вже від того летаргічного рожевого сну, перемога сама себе не здобуде. Бо з такими вами, той сон має всі шанси стати вічним.
Невже саме мені потрібно вам нагадувати, що ви таки чоловіки і маєте нести відповідальність за безпеку своєї родини, та за безпеку країни вцілому?
peredplata
