“Часто є плани, що так і не переростають у заколот, а тут, видається, ми побачили заколот, який не мав жодного плану, – пише у своїй статті американський історик Тімоті Снайдер, аналізуючи марш Пригожина на Москву та його несподіваний кінець. Професор Єльського університету робить кілька висновків і з перебігу, і з невдалого завершення бунту. Далі пряма мова Снайдера.
1. Путін не має підтримки.
Всі опитування щодо його популярності відбувалися в ситуації, коли його владу розглядали, як більш або менш неуникну, а сказати «він помиляється» було дуже ризиковано. Проте, щойно «Ваґнер» захопив Ростов-на-Дону, поставивши цю владу під питання, видається, що це нікого не схвилювало. У відповідь на бунт Пріґожина, деякі з росіян пройнялись ейфорією, але більшість – залишилися перебувати в апатії. І ми взагалі не побачили, щоб хоч у якомусь російському місті хтось спонтанно висловлював свою підтримку Путіну чи вдавався до будь-яких ризикованих дій на користь режиму. А ейфорія для мене особисто засвідчує, що окремі росіяни цілком готові, щоб їх експлуатував будь-який інший режим. Тим часом, апатія означає, що більшість російських громадян станом на зараз готові, що ними буде керувати той гангстер, у якого більше стволів, й вони просто займатимуться своїм щоденними справами, ким би той гангстер не був.
2. Пріґожин став загрозою для Путіна, бо він робить те саме, що й Путін, чим підважує його легітимність.
І російська держава, і приґожинська приватна компанія «Ваґнер» є репресивними інституціями, що покладаються на силу зброї. Режим Путіна існує, а Москва та Петербург є відносно багатими містами, бо система може експлуатувати значні вуглеводневі ресурси колонізованого Сибіру. Багатства сконцентровані в руках горстки осіб, а перед населенням постійно демонструють спектакль чергової безглуздої війни – в Україні, Сирії, знову в Україні – щоб відволікти від справжнього стану срав та переконати, що існує зовнішній ворог й саме з його вини вони живуть так, як живуть (підказочка: насправді, такого ворога немає). «Ваґнер» був у певному сенсі інтенсивним виявом російської державної системи й робив для неї найбруднішу роботу, не лише в Сирії та Україні, але також і в Африці. Його фінансувала держава, проте справжні гроші йшли цій ПВК від власноруч контрольованого видобутку корисних копалин у африканських країнах.
Проте, на відміну від інших починань, війна в Україні стала для «Ваґнера» вкрай невигідною пропозицією.
Пріґожин використав розпачливе прагнення російської пропаганди до перемоги, щоб заробити собі авторитет під час штурму Бахмута. Це невелике місто було повністю знищено, доки «ваґнерівці» захопили його, поклавши при цьому десятки тисяч життів. Проте оскільки це був єдиний за 2023 рік здобуток російського наступу, навіть з його жахливими втратами та стратегічною безглуздістю, путінські медіа роздули його, наче то було взяття Сталінґрада чи Берліна. Пріґожину вдалося присвоїти собі фальшиву славу переможця, хоча він надалі й відвів підрозділи «Ваґнера» з України. Водночас він не припиняв критикувати військове командування Росії, причому робив це вульгарно та жорстко, не даючи, таким чином, можливості дістати свої бонуси від кривавого спектаклю вторгнення ні російській державі, ні особисто Путіну. Тобто, у підсумку, «ваґнер» змусив путінський режим працювати на себе.
3. Пріґожин розповів правду про війну в Україні.
Той його виступ — не більше ніж самопіар: Пріґожин — зухвалий і майстерний брехун та пропагандист. Але висловлена за кілька днів до походу на Москву позиція, що містила правдиві тези, неабияк йому допомогла. Пріґожин хотів зайняти особливу нішу в російській громадській думці: стати людиною, яка вірно боролася за Росію і здобула єдину помітну перемогу 2023-го, а тепер критикує некомпетентність режиму й безглуздість війни. На мою думку, словам Пріґожина про мотиви Путіна розпочати війну приділили недостатньо уваги: він сказав, що не було ніякої спроби зупинити розширення НАТО чи агресію України — було просто бажання домінувати над Україною, замінити її владу лояльним до Москви політиком (Медведчуком), а потім захопити її ресурси й задовольнити російські еліти. Знаючи, як функціонує російська політична система, можна сказати, що це дуже ймовірний сценарій. А те, що вішав на вуха людям Путін, насправді не відповідає реаліям політичної системи.
4. Росія зараз значно менш стабільна, ніж була до вторгнення в Україну.
Це доволі очевидний висновок, до якого дійшов не тільки я, відмотуючи події назад аж до першого вторгнення в Україну 2014 року. Власне, ніколи не було підстав вважати, що Путін тоді або пізніше дбав про національні інтереси Росії. Бо якби дбав, то ніколи не починав би війну, що вкинула РФ у залежність від Китаю — єдиної держави, яка становила реальну загрозу російським кордонам.
Будь-якому реалісту в Москві було ясно, що Росія має шукати баланс між Китаєм і Заходом, а не вести ворожу до Заходу політику.
Натомість Путіна хвилювало те, що Україна може послужити зразком. На відміну від росіян, українці можуть по-справжньому голосувати і мають свободу слова та зібрання. Це було загрозою не для Росії, а особисто для Путіна та його влади. Тому він вирішив поставити в Україні спектакль, що відвернув би увагу від страшної корумпованості його власного режиму. Підсилити свою репутацію лідера, здатного зібрати «русскіє зємлі». Тут, як бачимо, абсолютно не йдеться про безпеку російської держави і добробут російського народу. Але Путін зразка 2022 року (більше, ніж путін зразка 2014-го), здається, повірив у власну пропаганду й переоцінив міць Росії, натомість применшив вагу української держави й українського громадянського суспільства — ця помилка вказує на брак реалістичного погляду.
Відповідно, друге вторгнення зазнало поразки, а це означає (я про це писав ще у лютому 2022 року), що зросла ймовірність появи бунтівника. Саме таким бунтівником став Пріґожин. Він скористався нагодою — вона видавалася дуже абстрактною, поки головний «музикант» не повів своє військо на Москву, не збив шість російських вертольотів і один літак — а тоді зупинився, так і не зустрівши нормального опору. Без сумніву, у «ваґнєрівців» є багато переваг: росіяни сприймають їх як «рускіх», а ще «Ваґнєр» знає, як влаштовано місцеву інфраструктуру. Марш Пріґожина продемонстрував, що навіть невелике військо може легко дійти до Москви. Це стало можливим тільки після вторгнення в Україну, адже всі російські найкращі підрозділи було спрямовано на фронт, а там знищено.
5. Коли його заганяють у кут, Путін рятує себе.
Нас на Заході турбують почуття Путіна. На що він здатен, якщо відчуватиме загрозу? Чи може він скоїти проти нас щось страшне? Путін заохочує такий формат мислення постійним блюзнірством про «ескалацію» тощо. В суботу Путін видав чергову промову, сповнену погроз, цього разу скеровану проти Пріґожина та ПВК «Ваґнер». А потім сів на літак і чкурнув до іншого міста. А потім уклав угоду із Пріґожиним. А потім усі справи проти Пріґожина було закрито. А потім пропагандисти Путіна пояснили, що нічого «аж такого» не сталося.
Тож поки Путін при владі, він чинитиме саме так. Він погрожуватиме та сподіватиметься, що погрози вплинуть на поведінку його ворогів.
А якщо погрози не спрацюють, він змінить наратив. Його режим ґрунтується на пропаганді й по суті той спектакль, який розігрує його армія, теж має пропагандистські цілі. Навіть коли цей спектакль – такий принизливий, що годі й уявити (як-от у суботу, коли російські повстанці йшли маршем на Москву, а Путін втік), його реакцією буде спроба змінити тему.
Варто зазначити, що в суботу загроза йому особисто та його режиму була реальною. І ризик, і масштаб приниження були незрівнянно більші, ніж будь-що, що могло б статися в Україні. Порівняно із пануванням у Росії, панування в Україні не має значення. Після того, що ми щойно побачили, ніхто вже не має права казати, що Путіна в Україні можуть загнати у кут – і тоді він прийме якесь жахливе рішення. Його неможливо загнати в кут в Україні. Загнати в кут його можна лише в Росії. І тепер ми знаємо, як він чинить, коли це стається: записує промову і тікає.
(А ще, найімовірніше, виписує чек. Хвилинка спекуляцій. Ніхто поки не знає, у чому полягала угода між Путіним та Пріґожиним. У Росії подейкують, ніби Сергія Шойґу – головну ціль Пріґожина – змусять піти у відставку після звинувачень у корупції чи чогось типу того. Повідомляють, що Пріґожину дали підстави для занепокоєння про життя членів його родини, а також родин інших ватажків ПВК «Ваґнер». Але я особисто гадаю, що однією зі складових були гроші. 1 липня «Ваґнер» мав припинити існування як окрема одиниця, принаймні формально. Вони, як і всі інші приватні армії, мали підкоритися міністерству оборони, тобто Шойґу. Цим, гадаю, можна пояснити, чому бунт виник саме в цей момент. Якби «Ваґнер» припинив свою діяльність у попередньому форматі, Пріґожин втратив би купу грошей. Є підстави припустити, що він рушив на Москву тоді, коли в нього ще була вогнева міць для створення одного останнього акту відплати. Тут можна використати метафору мафіозного клану, не в останню чергу з тієї причини, що ця метафора – максимально наближена до реальності.
Російську державу можна розглядати як «дах» – механізм задля захисту рекету.
Ніхто не перебуває у безпеці, але всім треба мати «дах», бо всі знають, що жити так – менш ризиковано, аніж вчиняти повстання. «Дах» – завжди під загрозою іншого клану, який надає подібні «послуги». Маршем з Ростова-на-Дону на Москву Пріґожин вийшов з-під впливу свого мафіозного «даху» та зробив «зустрічну пропозицію», сам претендуючи на цю роль. Тобто можемо собі уявити, що Пріґожин запропонував Путіну приблизно наступне: я маю більшу силу, і тепер вже я вимагаю від тебе грошей за захист. Якщо ти хочеш надалі бути «дахом» [для цієї держави], заплати мені, перш ніж я дістануся Москви).
6. Основними учасниками подій були фашисти, а між фашистами стаються міжусобиці.
Ми нині не особливо вживаємо термін «фашист», бо росіяни (особливо російські фашисти) використовують його для позначення своїх ворогів, і це спантеличує; через це його використовувати ніби не політкоректно. До того ж, на відміну від італійців, румунів і німців 1930-х років, режим Путіна для впливу на західну громадську думку використовує величезні прибутки від вуглеводів. Та все одно, якщо сьогоднішня Росія – не фашистський режим, який же тоді фашистський. Це явно більш фашистський режим, ніж Італія часів Муссоліні, яка й винайшла цей термін. Російські фашисти були в авангарді обох вторгнень в Україну, як на полі бою, так і в пропаганді. Сам Путін на кожному кроці вживав фашистську термінологію та ставив фашистські цілі здійснення геноциду в Україні.
Однак Пріґожин був найбільш ефективним пропагандистом-фашистом під час цієї війни.
Він стратегічно використовував символи насильства (кувалду) та образи смерті (кладовища, реальні трупи), аби зміцнити свою позицію. Серед «вагнерівців» дуже велика кількість відверто фашистських бойовиків. Конфлікт «вагнерівців» із Шойгу має расистський підтекст, присмак та нюанс – у провагнерівських Telegram-каналах його називають «тувинським дегенератом» тощо.
Утім, різниця між європейськими та російським фашистами є дуже суттєвою, хоча ми вже можемо стверджувати, і то з абсолютною ясністю, що в Росії відбувається зіткнення двох фашистських таборів. Тим не менш, важливо розуміти різницю між фашизмом Путіна й Пріґожина та фашизмом 1930-х років. Названі чоловіки дуже цінують гроші, чого у першого покоління фашистів взагалі не було. Вони олігархічні фашисти — порода, за якою також варто спостерігати тут, у США.
7. У Росії справді виник розкол, і, схоже, він триватиме й далі.
Дехто з росіян радів, коли вагнерівці збивали російські гелікоптери, інші ж були шоковані тим, що вони на це здатні. Дехто з росіян хотів рішучих дій, інші не уявляють, як можуть відбуватися якісь зміни. Більшості росіян, мабуть, загалом байдуже, але ті, хто має якусь думку з цього приводу, бачать ситуацію по-різному. Режим Путіна намагатиметься змінити тему – як завжди, але тепер (без ваґнерівців) йому бракуватиме сил для наступу в Україні. Відповідно, тепер у нього менше можливостей для організації необхідного шоу. Російська пропаганда вже розгорнула свої рупори проти ваґнерівців, хоча ще вчора вони були героями. Один з головних російських пропагандистів Владімір Соловйов збирав добровольців для ПВК «Ваґнер». Син путінського речника, як стверджується, служив у «Ваґнері». І хоча, майже напевне, це брехня, та все ж сам факт вказує на те, що «Ваґнер» колись був престижним підрозділом.
Можливо, російським пропагандистам буде складно зрозуміти, хто в цій історії герой, бо здебільшого ніхто не чинив спротив маршу ваґнерівців на Москву.
Якщо вони такі страшні, то чому ж їхньому просуванню не перешкоджали? Якщо російське міноборони таке ефективне, то чому воно зробило так мало? Якщо Путін справді контролює ситуацію, то чому він утік і навіть перемовини делегував білорусу Лукашенку? Якщо Лукашенко є справжнім героєм у цій історії, то що це говорить про Путіна?
Також немає чіткого розуміння, що тепер станеться із «Ваґнером». Кремль заявляє, що бійців підрозділу інтегрують у російські збройні сили, але складно уявити, що вони на таке зголосяться. Вони звикли, що до них ставляться із більшою повагою (і що їм краще платять). Якщо «Ваґнер» так, чи інакше, не чіпатимуть, то складно уявити, що довіра до підрозділу – хоч у Росії, хоч деінде – лишиться на минулому рівні. Ширша картина виглядає так, що тепер перед Путіном постав вибір без гарних варіантів: або змиритися з цими подіями, або влаштувати чистки. Якщо він змириться із бунтом, він виглядатиме слабким. Якщо влаштує чистки, то ризикує спричинити ще одне повстання.
8. Одним із злочинів Путіна проти Росії є його ставлення до опозиції.
Це може здатися нерелевантним: яким чином заколот Пріґожина пов’язаний з ув’язненням чи вигнанням опозиціонерів? Проте саме їхнє ув’язнення та вигнання означало, що вони практично нічого не могли зробити для просування власних ідей щодо майбутнього Росії тоді, коли це було доречно зробити.
Путінський режим, очевидно, виснажився, але ніхто не може сказати про це вголос чи запропонувати когось кращого за ще одного старого фашиста.
Я порівнюю цю подію з тим, що сталось 1991 року. Під час серпневої спроби державного перевороту проти Горбачова в Москві, росіяни мітингували. Серед них могли бути прихильники Горбачова чи його противники, проте вони розуміли, що військовий переворот загрожує їхньому майбутньому. Той спротив перевороту дав Росії шанс на новий початок, шанс, який зараз втрачено. При цій спробі перевороту спротиву не було, частково через системне політичне виродження режиму Путіна, частково через те, що сміливі росіяни, котрі вийшли на вулиці в 1991 році, зараз за ґратами чи у вигнанні. Це означає, що росіяни тепер загалом позбавлені можливості думати про політичне майбутнє.
9. Як видно з цього попереднього перегляду, саме так закінчиться війна в Україні.
Коли в Росії буде серйозний конфлікт, росіяни забудуть про Україну і всю свою увагу скерують на власну країну. Ніколи такого не було, проте може статись. Якщо якийсь конфлікт триватиме довше, ніж цей (лише один день), російські війська підуть з України. У даному випадку «ваґнерівці» самі пішли з України, а за ними й війська Рамзана Кадирова (“Ахмат”) покинули Україну, щоби воювати з «ваґнерівцями» (що їм цілком прогнозовано не вдалося, але це вже інша історія). У більш тривалому конфлікті солдати регулярної армії також відступлять. Інакше захистити Москву та еліту, що там сидить, буде неможливо.
Московські еліти, які думають про майбутнє, мали би замислитись і прагнути повернути всі війська вже зараз.
Якщо Росія залишиться на поточній траєкторії, то, швидше за все, зіткнеться з внутрішньою боротьбою за владу. Так закінчуються війни: через тиск всередині політичної системи. Ті, хто хоче, щоб ця війна закінчилася, повинні допомогти українцям тиснути.
10. Події в Росії (як і в Україні) значною мірою визначаються вибором, зробленим росіянами (чи українцями).
У США є ця імперіалістична звичка відмовляти у рішучості обом сторонам даного конфлікту. Надто багато людей, здається, все ще думають, що українці воюють завдяки США чи НАТО, хоча насправді ситуація зовсім протилежна: саме український опір переконав інші країни допомагати. Забагато людей досі вважають, що США чи НАТО якось вплинули на особисте рішення Путіна вторгнутися в Україну, хоча насправді характер російської системи (і слова самого Путіна) дають нам більш ніж достатньо пояснень.
Дехто з тих самих людей заявляє, що путч Пріґожина спланували американці, й це безглуздо. Адміністрація Байдена досить послідовно працювала, щоби стримати «ваґнерівців». Що пов’язує Пріґожина з Америкою, так це – його посада голови російського Агентства інтернет-досліджень, що забезпечувало обрання Трампа президентом у 2016 році. Інші же намагаються пояснити похід Пріґожина на Москву та його завершення як якусь складну політичну виставу, метою якої було відвести Пріґожина та «ваґнерівців» у Білорусь для організації удару по Україні з півночі. Це сміховинно. Якщо Пріґожин таки доїде до Білорусі, ніхто не знає, що він там наімпровізує. Але сама ідея такого плану не має сенсу. Якби Путін та Пріґожин були союзниками, вони могли б просто домовитися про це у спосіб, який не зашкодив би їхнім репутаціям (і не зробив Посію слабшою).
Путін вирішує вторгнутися до України з причин, які мають для нього сенс у тій системі, яку він сам і створив. Пріґожин повстає проти Путіна з причин, які були зрозумілі для нього – людини, що нажилася на цій системі зсередини. Заколот – вибір, здійснений в межах війни, яка є вибором Путіна, і заколот – лише яскравий приклад катастрофи, яку Путін накинув своїй країні.
Переклад: патреон-канал “Аналітика: переклади і першоджерела”
peredplata
