Єжи Гоффман та Україна: біографічні й кінематографічні точки дотику

Єжи Гоффман – безперечно знакова постать сучасної польської культури. Він уславився як режисер із надзвичайно широким жанровим та тематичним діапазоном – від скрупульозної документалістики до зворушливого мелодраматизму (улюблені багатьма кінострічки «Знахар», «Прекрасна незнайомка», «Прокажена») і, далі, до культової екранізації історичної трилогії нобелівського лавреата Генрика Сенкевича («Пан Володийовський», «Потоп», «Вогнем і мечем»). У 1999 році за видатні заслуги перед польською культурою він отримав Великий хрест Ордена відродження Польщі. А вже наступного року Україна вшанувала його орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

Важливо, що останнє – далеко не єдиний приклад зв’язку Гоффмана з Україною, адже з нею польського митця єднає довга історія стосунків – як персональних, так і творчих.

Почати б із того, що, хоч майбутній режисер народився в Кракові, до 1938 року його сім’я мешкала на Лемківщині та в Тернополі. В перші дні Другої світової родина Гоффмана, рятуючись від нацистської окупації, вирішила оселитися на Львівщині, в місті Стрий. Його батьки, лікарі за фахом, деякий час працювали в селищі Дашава. Однак уже в 1940 році радянська влада депортувала всю родину в Сибір до табору спецпереселенців – дідусь та бабуся Гоффмана померли в таборі, не витримавши нелюдських умов ув’язнення. Ще в ранньому віці постраждавши від радянського тоталітаризму особисто, режисер згодом, в розмові про нинішню російсько-українську війну, згадуватиме:

Я дитиною пережив драму війни так, як сьогодні переживають ваші діти. Бачив кладовище варшавських руїн, з великим трудом відбудовували нашу країну, бо Москва нам не дозволила скористатися запропонованим Заходом планом Маршалла, який підняв з руїн за короткий час цілу Європу.

Цей досвід відобразиться також і в історичній документалістиці Гоффмана – а точніше, в тій критичній оптиці, з позицій якої він оцінюватиме злочинства Росії проти України. Але про це – трохи згодом.

Відповідаючи в численних інтерв’ю на питання про те, звідки в нього так багато інтересу до України та її історії, Гоффман найперше згадує про свою другу дружину – українку Валентину Трахтенберг. Вона була корінною киянкою, донькою оперної співачки та аптекаря, що мріяла вивчитись на акторку. Втім, судилося їй стати дружиною великого режисера. Заради нього Валентина покинула тодішнього чоловіка – щасливий шлюб із Гоффманом натомість протривав цілих 38 років, аж до її передчасної смерті. Вона не лише близько познайомила його з українською культурою та звичаями (так, Гоффман підкреслює свою любов до традиційних українських пісень та національної кухні), а й всіляко підтримувала митця вздовж усього непростого творчого шляху.

Чи не найяскравіший приклад цього – період роботи Гоффмана над картиною «Вогнем і мечем», найпопулярнішою в його фільмографії. Вона супроводжувалась значними труднощами, головно пов’язаними з відсутністю фінансування. Як згадує Гоффман:

Мене вважали одержимим. Якби не підтримка моєї дружини Валентини, я б не зміг вийти з усього цього цілим та неушкодженим.

Аби втілити в життя настільки масштабний та дороговартісний проєкт, їм довелось взяти кредит, віддавши під заставу геть усе своє майно – квартиру, машину, заміський будинок… При цьому Валентина вже знала, що невиліковно хвора. І попри все, опісля курсів хіміотерапії, вона особисто приїздила на знімальний майданчик та допомагала чоловікові. Валентини не стало за півтора місяця до прем’єри фільму – Гоффман присвятив цю стрічку її пам’яті. Пам’яті тієї, що «не дозволила йому втратити надію».

З Україною також були пов’язані зйомки фільму «Потоп» – другої частини згаданої трилогії, котра навіть була висунута на «Оскар» як кращий фільм іноземною мовою, хоч і поступилась зрештою «Амаркордові» Фелліні. Польський режисер відзначає, що, працюючи над «Потопом», об’їздив Україну вздовж і впоперек. Так, у 1971 році низка епізодів знімалась на Львівщині – на тлі Золочівського та Підгорецького замків. А далі, в 1972 році, зйомки проходили вже в Київській області, в Борисполі. Як згадувалось в одному з тодішніх журнальних репортажів,

Гоффман обрав найкраще місце для зйомок. Тут, звідки рукою подати до Києва, час ніби зупинився. На десяток кілометрів – випалений голий степ, жодного деревця, змілілі стариці Дніпра, спечена минулорічним жорстоким літом земля.

У цьому ж таки степу знімались знамениті батальні сцени фільму – битви між військами поляків та шведів. Прикметно, що фільм реалізувався зусиллями співпродукції польської сторони та Кіностудії імені Олександра Довженка – директором стрічки став відомий довженківець Леонід Корецький.

У контексті творчих зв’язків між Гоффманом та Україною окремо хочеться згадати і про його теплу дружбу з Богданом Ступкою, який виконав роль Богдана Хмельницького в фільмі «Вогнем і мечем». За словами Гоффмана, Ступка довго вагався, чи погоджуватися на цю роль, проте режисер запевнив його, що в жодному разі цей фільм не буде антиукраїнським. Ступка зрештою згодився, і недаремно – ця роль стала не лише однією з найзнаковіших у його фільмографії, а й зміцнила дружні стосунки між двома митцями. Про Ступку Гоффман згадує з невимовним теплом:

Мені хотілося з ним дружити, розповідати найпотаємніше, сидіти за одним столом і дивитися один одному в очі крізь скло чарки. Таких людей у моєму житті було дуже небагато.

Ще в ході роботи над епопеєю Сенкевича Гоффман починає цікавитись історією України, і, зрештою, кульмінацією цього інтересу стає його документальний серіал «Україна. Становлення нації» – напевне, найпереконливіший вияв великої симпатії польського режисера до українського народу. Гоффман зізнається, що на ідею цього проєкту його наштовхнула книга Леоніда Кучми «Україна – не Росія». Сама лише її назва спонукала його прицільніше зосередитись, у тому числі, і на тяглій історії деструктивного імперського впливу Росії, що впродовж століть ставав на заваді формуванню української державності. Як відзначає режисер:

…історики, які пишуть не про Україну, а про Малоросію, тобто російські історики ще царського періоду – це ж вони створили таку термінологію: великороси і малороси. Мовляв, і ті, і другі – «роси», тобто росіяни, і немає ні українців, ні України. Ось такі речі спонукали мене створити цей фільм.

Стрічка, що вийшла у 2008 році, складається із чотирьох серій. Перша її частина – «Від Русі до України» – охоплює широкий історичний відтинок від доби Київської Русі до національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Друга частина, «Україна чи Малоросія», презентує період від українсько-московського союзу XVII століття до кінця ХІХ століття. У ній режисер фокусується на процесі формування української нації і показує: тоді як колишні лідери Гетьманщини швидко пристосувалися до Російської імперії, клопочучись про персональні привілеї, то через століття українська інтелігенція (Кирило-Мефодіївське братство та Тарас Шевченко головно) за власний патріотизм була змушена поплатитися свободою. Третя частина – «Разом назавжди» – присвячена періоду від кінця ХІХ століття до Другої світової війни. В цій серії, зосібна, Гоффман неприховано зображує злочинства Російської імперії та СРСР як її спадкоємиці – у фільмі представлено трагедію Голодомору, радянських репресій, цілеспрямованого винищення української інтелігенції. Зрештою, назва завершальної четвертої частини промовиста – «Незалежність».

Працюючи над стрічкою, Гоффман, за його словами, намагався зайняти нейтрально-відсторонену позицію дослідника, уникаючи суб’єктивного потрактування історії, наскільки це було можливо. Попередньо вивчав праці багатьох істориків – не лише українських та польських, а й американських, шведських, французьких, російських та інших, – намагаючись охопити «усе, написане на цю тему». Фільм, до того ж, постає блискуче проілюстрованим архівними відео- та аудіоматеріалами, історичними документами. Все в цій колосальній за розмахом роботі доводить велику персональну зацікавленість та любов режисера до української історії – без них настільки масштабному проєктові годі було б реалізуватися.

При цьому Гоффман підкреслює, що одним із головних завдань його роботи було надихнути молоде покоління українців на вивчення свого історичного минулого:

Я б хотів, щоб молода людина, переглянувши стрічку, могла розпрямити плечі і відчути, що їй є чим пишатися, що за нею стоїть така ж велика історія, культура, якою можуть похвалитися сусідні держави. Я хотів, щоби молодий українець, хоча історія його народу непроста і нелегка, переглянувши стрічку, вийшов сповнений оптимізму, а не з відчуттям, що він якась там жертва історії.

Зрештою, в Україні фільм показали в рамках кількох кінопрем’єр – у Києві, Львові, Одесі, Житомирі, Донецьку. Наприкінці показів глядачі аплодували стоячи, а опісля прем’єри в Одесі історик Григорій Гончарук, професор Одеського національного політехнічного університету, заявив журналістам, що за фільм про Україну такого рівня Гоффман заслуговує звання Героя України.

Єжи Гоффман не залишився осторонь України і з початком російської агресії навесні 2014 року. Після окупації Криму він, разом з іншими видатними культурними діячами Польщі (Барбарою Брильською, Анджеєм Вайдою, Кшиштофом Зануссі та ін.), виступив на підтримку українського народу:

Дорогі українські друзі, у цю важку хвилину хочемо підтримати вас морально і висловити свою солідарність з вами. <…> Ми пишаємося вашою витримкою та хочемо ще раз підкреслити – ми з вами!

Так само і в 2018 році Гоффман підтримав звернення Європейської кіноакадемії на захист на той момент ув’язненого Росією режисера Олега Сенцова. Символічно, що обидва вони – Сенцов та Гоффман – згодом стали лавреатами нагороди «Карпатська Європа спільних цінностей», яку вручали в рамках форуму «Україна-Польща» того ж року. У своїй промові з цієї нагоди Гоффман зауважив значиме: польсько-українські стосунки нерозривні впродовж усієї історії обидвох держав, а існування незалежної України надважливе і для Польщі.

Після 24 лютого 2022 року Єжи Гоффман також неодноразово виступав із словами на підтримку України, підкреслюючи, що вона мусить виграти цю війну, і Польща зі свого боку допомагатиме в цьому всім можливим. Українці відчувають цю безумовну підтримку повсякчас, і персональний внесок Гоффмана як талановитого митця, історика та культурного діяча є неоціненним. Тож дякуємо. І пам’ятаємо.

Джерела:

1. Єжи Гоффман: Вся історія України показує, чим Україна – не Росія. https://uain.press/blogs/yezhy-goffman-vsya-istoriya-ukrayiny-pokazuye-chym-ukrayina-ne-rosiya-1010401 2. Єжи Гоффман: Українці вийдуть із війни загартованими, як із великого вогню виходить сталь. https://rozmova.wordpress.com/2022/08/31/ezhy-hofman/ 3. Історія України за Єжи Гофманом. http://archive-ktm.ukma.edu.ua/show_content.php?id=734 4. Як Єжи Гоффман знімав в Україні «Потоп» та їздив за «Оскаром». https://matrix-info.com/yak-yezhy-goffman-znimav-v-ukrayini-potop-ta-yizdyv-za-oskarom/ 5. Єжи ГОФМАН: «Молоде покоління України не знає своєї історії». https://ukurier.gov.ua/uk/articles/yezhi-gofman-molode-pokolinnya-ukrayini-ne-znaye-s/