Київ. Будень. Сутеніє. Йду пішки центром. Викличний неон дорогих бутиків дратує очі. При вході – треновані бики у чорних костюмах і білих сорочках. (Не кривіться: якщо биками можна обізвати тих, хто на «нулі», то чому охоронці ювелірних крамниць мають асоціюватися з котиками?!). Вони міряють тебе очима, оцінюючи: впустити, наколи б зробила крок досередини, чи відмовити через дещо забруднені кросівки.
У мене розрив свідомості: щойно попрощалася із знайомою жінкою в траурі. І одночасно клацнув айфон: смс. Читаю: «Брутальна війна, катастрофа, яка набирає обертів – і світ навчився миритися з цим, як з буденністю, неприємністю, яка десь там, в тилу, заважає жити звичним кольоровим життям. Сьогодні знову обліковуємо втрати від запалювально-хімічних боєприпасів… А вчора радість, що наш воїн, який дві доби вважався 200-тим, евакуація була неможлива, самостійно! з пораненнями дістався нашої передової позиції, буде жити!»
Я би кричала на весь Хрещатик, Городецького і Пасаж. Або била би вітрини. Повз мене повільно проїжджає і зупиняється поліцейське авто. За ним – два «лексуси». З першого виходить один відомий «державник» і прямує у бутик. Охоронець запопадливо відчиняє двері і глузливо міряє мене очима. «Державник» вдав, що не впізнав мене. Я його – тим більше.
…третій день чекаю вістки з фронту. Не одної і не від одного. О! Є! «Зараз у нас дуже туго. Дуже». Цей воїн ще ніколи не писав мені так. Раніше він писав, щоб я писала книжки.
Я йду Києвом і плачу. На мене дехто озирається, а більшість, опустивши голову, прискорює крок. Не думаю, що вони всі байдужі. Просто… а про що їм мене питати? Може, їх мучить те ж, що й мене, але у них міцніші нерви. Напевно.
Марія Матіос
peredplata
