Волтер Дюранті — Сталін

Один із найвідоміших прикладів, коли західний журналіст підіграє диктатору, теж пов’язаний із росією, точніше — з СРСР.

Героєм цієї історії є сумнозвісний Волтер Дюранті — кореспондент авторитетного видання New York Times і лавреат Пулітцерівської премії. Для української авдиторії прізвище Дюранті забарвлене однозначно негативно, бо саме він стоїть за відбілюванням радянського режиму під час Голодомору 1932–1933 років.

І міжнародне визнання, і вже згадану Пулітцерівську премію Волтеру Дюранті принесли зокрема й ці декілька інтерв’ю з Йосипом Сталіним. Він говорив з диктатором у час, коли сам очолював московське бюро NYT — з 1922 по 1936 роки.

Варто уточнити, що Дюранті не був першим, хто поговорив зі Сталіним, а на початок 1930-х не був єдиним американським журналістом, який працював у Москві (заради справедливості, їх можна перерахувати на пальцях однієї руки).

Та саме Дюранті вважали чи не найбільш авторитетним експертом із СРСР у Штатах — та й таким авторитетним, що до його думки прислухався американський президент Франклін Рузвельт. Подейкують, саме статті Дюранті вплинули на рішення Рузвельта визнати Радянський Союз у 1933 році — у розпал Голодомору й інших репресій.

Дослідження істориків переконливо показують: Волтер Дюранті не писав брехню про СРСР під тиском чи з ідеологічних міркувань. Просто він від самого початку кар’єри зрозумів, що «творчий» підхід до журналістики — найкращий спосіб здобути славу.

Навіть коли він у приватних розмовах визнавав смерть 10 мільйонів людей від Голодомору, то на передовиці NYT називав ці чутки «перебільшенням, або ворожою пропагандою». 

А от єдиного західного журналіста, який наважився розповісти правду про голодні смерті людей від примусової колективізації — йдеться, звісно ж, про Гарета Джонса — Дюранті у своїх матеріалах публічно дискредитував.

Коли приховувати Голодомор стало просто неможливо, Дюранті виправдовував репресії Сталіна якось так: «Якщо говорити грубо: ліс рубають — тріски летять».

У 1934 році журналіст виїхав із Москви, після чого ще кілька років працював на NYT і потому написав кілька книг про Радянський Союз. Помер Дюранті у 1973 році.

Карл фон Віганд — Гітлер

Слава наздогнала американського воєнного кореспондента Карла Генрі фон Віганда за десь схожим із Дюранті сценарієм, але з іншим, не менш відомим диктатором. 

Уродженець німецького Гессена, він послідовно працював на німецький режим, починаючи ще з Першої світової війни, хоч робив це як громадянин США.

Йому першому з американських журналістів вдалося взяти інтерв’ю у німецького кронпринца Вільгельма. Імовірно, фон Віганд лишався єдиним представником преси Сполучених Штатів, який був у Берліні в роки «Великої війни» (1914–1918).

Тож саме фон Віганду «випала честь» узяти одне з перших і останніх інтерв’ю в Адольфа Гітлера.

Першу розмову з «німецьким Муссоліні» опублікували ще в листопаді 1922 року — навіть до того, як про нацистів серйозно заговорили, як про спроможну політичну силу. Востаннє ж вони здибалися вже під час Другої світової — у липні 1940-го, у розпал французької кампанії нацистської Німеччини. Слово фон Віганду:

«Гітлер примчав на шестиколісному авто з відкритим верхом, сидячи біля шофера. Стукіт підборів і витягнуті руки на знак привітання. Фон Ріббентроп вітає його біля входу. З моєї останньої розмови з Гітлером минуло два роки».

Інтерв’ю журналіста з нацистським диктатором, яке надрукували кілька великотиражних газет у США, мало дуже влучну назву: «Європа для європейців, Америка для американців» — вочевидь воно мало на меті ще більше посилити ізоляціоністські позиції у США та не допустити їхнього втручання у війну.

Сам фон Віганд стверджував, що Гітлер тоді начебто попросив його стати неофіційним посередником у переговорах із Британією, але журналіст відмовився, усвідомлюючи нереалістичність будь-яких подібних зусиль.

Майже одразу після Другої світової війни фон Віганд буде писати про «червону загрозу» — СРСР — і продовжить активно подорожувати світом. Утім, підірване здоров’я нагадає про себе під час відрядження в Токіо, де в нього діагностують пневмонію й вивезуть до Цюриха на лікування.

Там фон Віганд і помре у 86-річному віці. Американське видання Time у своєму некролозі назве журналіста-міжнародника «кимось більшим, ніж він був сам». 

Зрештою, кому ще вдалося за своє життя взяти інтерв’ю у двох Пап Римських і ледь не всіх провідних лідерів свого часу — Кемаля Ататюрка, Магатми Ґанді, Франциско Франко та Беніто Муссоліні?

Майкл Воллес — аятола Хомейні

Однак інтерв’ю з диктаторами не обов’язково повинні бути компліментарними, щоб увійти в історію.

Це доводить історія Майкла Воллеса, який став автором однієї з найпопулярніших програм на американському телебаченні — 60 Minutes («60 хвилин»), яка й досі виходить на телеканалі CBS.

Майбутній автор серії годинних інтерв’ю з найбільшими знаменитостями й провідними політиками починав кар’єру на телебаченні в рекламі й розважальних шоу. Та після трагічної смерті старшого сина — перейшов у журналістику. Його молодший син, Кріс, пізніше також став відомим телеведучим — наприклад, саме він модерував перші дебати між Дональдом Трампом і Джо Байденом у 2020 році.

Та повернімося до Воллеса-старшого. Одним з інтерв’ю, які принесли Воллесу популярність у США, стала ексклюзивна годинна розмова з лідером Ірану, аятолою Хомейні, у листопаді 1979 року — чи не відразу після того, як очолювана ним ісламська революція повалила світську владу королівської династії Пахлаві. На відміну від попередніх героїв цього тексту, це інтерв’ю можна переглянути навіть зараз.

Мабуть, найбільш пам’ятний момент інтерв’ю стався тоді, коли Воллес просить Хомейні прокоментувати слова тодішнього президента Єгипту, Анвара Садата, який назвав аятолу «ганьбою ісламу» та «фанатиком».

Навіть із показаного фрагмента зрозуміло, як напружився тоді офіційний перекладач іранського верховного лідера, перепитавши, чи справді Садат говорив такі слова.

Сам Воллес пізніше згадував про цей епізод, протести перекладача та те, як його наполегливо просили показати перелік питань перед інтерв’ю — навіть погрожуючи захопити в заручники (саме тоді в посольстві США в Тегерані утримували американських громадян, тож погроза була досить реальною).

Воллес не був першим журналістом, який говорив з аятолою. Наприклад, за місяць до нього інтерв’ю в Хомейні брала не менш відома італійська журналістка Оріана Фаллачі. До речі, пізніше вона сама стане героїнею 60 Minutes.

Умовно можна сказати, що Майк Воллес — один із першопрохідців жанру телевізійних «жорстких інтерв’ю» (англійською hard talk — ред.), під час яких героям ставлять незручні запитання.

Героєм одного з них, між іншим, був і володимир путін: у 2005 році він досить відверто розповідав Воллесу про своїх доньок, історію про щура й відповідав на питання про корупцію та демократію. А згодом син уже покійного Майка Воллеса, Кріс, узяв ще одне інтерв’ю у путіна — воно теж не було «теплою ванною».

Але ті інтерв’ю важко порівнювати з теперішнім не лише через різницю в класі між Воллесом і Карлсоном. У путіна сьогодні, під час найбільшої війни з часів Другої світової, жоден західний (та й узагалі будь-який) журналіст не зможе провести й віддалено гострої розмови.

https://hromadske.ua/posts/tepla-vanna-dlya-tirana-najvidomishi-intervyu-z-diktatorami