До 45-річчя своїх ієрейських свячень парох нашого собору, отець-митрат Петро Чиборак, дав інтерв’ю прессекретарю парафії Вікторії Ровенчук.
В розмові він поділився спогадами про свій духовний шлях, випробуваннями та радісними митями, які супроводжували його протягом багаторічного служіння.
«Я народився у селі Долішнє Залуччя, що на Снятинщині у віруючій родині. З дитинства щонеділі з батьками ходив до церкви. Тато завжди говорив, що він понад 40 років проспівав у хорі і жодної недільної літургії не пропустив. Тож ми з братом виховувалися у християнській родині. До нас часто в гості після Літургії приходив священник, бабуся накривала стіл і ми багато говорили. Ще відтоді я мав особливі відносини з Богом.
Я ще не мав 6 років, коли пішов в школу. Мене взяли швидше, бо я вже вмів читати і писати. Спочатку було навіть нудно, бо я все вмів. Через це міг собі дозволити пропустити школу, бо ми з татом ходили не тільки в неділю до церкви, але й в усі релігійні свята серед тижня».
Пригадує й священник, як на Різдво або Великдень вчителі слідкували, хто йде до храму:
«То дійсно не було так просто як тепер. Нас називали «церковники» або «алилуйники», говорили, що ми це друга каста, адже не могли займати ніякі посади, тому багато хто це старався приховувати, або взагалі відмовлявся від Бога. Ми з сімʼєю завжди ходили відкрито, бо тому що мій тато цього зовсім не боявся, у нас всіх було підвищене почуття справедливості. Свого часу батькові запропонували вибір між церквою і роботою. Він не вагаючись обрав церкву.
Після того як вчителі здавали директору про тих, хто був у церкві, їх викликали до школи. Ніхто з батьків ніколи не приходив, а мій прийшов. Тоді директор йому каже: «Ми повинні гілку гнути, коли вона ще тонка і молода, бо потім буде пізно. На що мій батько відповів: «Свою гілку гніть, а я буду гнути так як вважаю за потрібне, а не так як треба Вам», і додав, що мій Петро і далі буде ходити до церкви, щоб більше мене не кликали і «не кивали», бо не прийду.
«Татова віра і впевненість додавали нам з братом Григорієм сил долати виклики на життєвому шляху. Його непохитна рішучість та приклад відданості служили нам натхненням. Завдяки його підтримці ми навчились не боятися труднощів, а сприймати їх як можливість для духовного зростання та самовдосконалення. Незважаючи на перешкоди, ми завжди відчували, що Бог веде нас за руку, як колись вів нашого батька»
Отже, коли прийшов час поступати, я прекрасно розумів, що з дитинства був записаний в спеціальну «книгу», тому і так нікуди не поступлю. Проте згодом вдалося вступити в Дрогобицьке кооперативне училище на Львівщині за спеціальністю товарознавця. Після завершення навчання я проходив військову службу. Відтак почав працював водієм у колгоспі.
Там зустрів свою вірну кохану дружину, яка працювала секретарем. Відтоді наші долі поєдналися».
Хоча за кохання потрібно було боротися, адже через релігійність родини та самого отця Петра, майбутнього священника, партійне керівництво районну всіляко перешкоджали шлюбу. Проте в Бога на все свої плани. Невдовзі у подружжя народилася донечка Галина, а Бог знову продовжував кликати отця до сану.
На той момент водій місцевого колгоспу Петро вкотре відчуває, що повинен іти дорогою священства.
«У мене не було покликання, але мене постійно кликав Бог, і я це відчував. Євангеліє каже: «Не ви Мене вибрали, а Я вас вибрав і призначив, щоб ви йшли і плід принесли» (Ів. 15:16). Саме ці слова стали для мене дороговказом у священстві. Я відчував, що це Божа воля, і не міг ігнорувати цей поклик».
Надзвичайно переживав молодий хлопець, майбутній семінарист, як Він має сказати своїй дружині, яка щойно народила немовля про те, що Він йде в семінарію.
Одного вечора, прийшовши додому, і розмовляючи про своє покликання, Він як завжди з посмішкою та гумором говорить своїй коханій:
«От представ собі, що я вчинив ДТП та мене на декілька років увʼязнюють, а так я навіть зимою та літом зможу приїждати до Вас, бо буду мати канікули».
Успішно пройшовши всі вступні іспити отець Петро вступає до Одеської духовної семінарії. Через сумлінне, дисципліноване та відповідальне навчання перші курси вдалося пройти екстерном. На 3 курсі семінариста Петра Чиборака спочатку на Вербну Неділю, 15 квітня 1979 року, висвятили на диякона, а через місяць, 22 травня, вже на священника. Одразу після свячень молодого ієрея Петра направили на парафію, що знаходиться на лівобережній Херсонщині в селі Рубанівка. Символічно, що вона теж була названа в честь Святого Архистратига Михаїла, на жаль, наразі село знаходиться під окупацією рф.
«Коли я переїхав на свою першу парафію, то вже і перевіз сімʼю. На той час в селі не було дяка, але був великий сплеск хрещень. Мені здавалося, що похрестити немовлят до мене зʼїжджається ціла Асканія Нова. Самому було надзвичайно складно, тому я вийшов з ситуації і навчив свою дружину Зіну співати партію дяка.
З того часу знаю молитви Таїнства Хрещення й Миропомазання на памʼять», – з посмішкою ділиться спогадами отець.
Паралельно з служінням на парафії отець Петро завершує навчання в семінарії з відзнакою (Червоним дипломом) та повертається на рідне Прикарпаття, куди завжди так тягнуло.
Одразу прибувши додому, молодого отця направили служити на дві парафії у селі Дебеславці та Прикмище.
«Відстань від одного до іншого села 40 кілометрів. Мені надзвичайно важко було добиратися, тож прийшлося виходити з ситуації. Я позичав у свого товариша мотоцикл «Яву» та їхав з однієї парафії на іншу таким чином».
Наступним етапом у священичому і особистому житті стала парафія у селі Ільці, що на Верховинщині. Також в цей час в сімʼї Чибораків народився син Василь.
«У той час до цієї церкви зʼїжджалося пів Верховини, інша половина приступали до церкви села Криворівня. Пригадується один яскравий випадок. Після навчання я мав дуже хорошу памʼять, оскільки нас семінаристів заставляли вивчати майже всі богослужбові тексти на памʼять. Однієї неділі на хрещення принесли одразу 9 немовлят, я повинен був усіх одночасно хрестити. Підійшовши до кожної пари я довідався імʼя дитини і одразу запамʼятав їх у послідовності. Адже під час таїнства необхідно кілька раз називати їхні імена в голос. Памʼятаю й досі здивовані обличчя усіх присутніх, адже тоді не допустив помилок і все мовив вірно».
Відтак пригадує отець Петро й особливість похоронів на Гуцульщині в ті часи. Через те, що відстань від дому покійника до церкви простягається майже завжди горами і протяжність сягає кільканадцять кілометрів, то по священника представник від родини приходив з конем. Священник сідав на коня, а чоловік супроводжував його пішки. Оскільки отець Петро був дуже молодим, а водили коня переважно чоловіки у віці, то Він заборонив цю традицію, адже йому було не зручно перед старшими і ходив всюди горами пішки.
«Варто пам’ятати, що це все відбулося у часі радянського союзу, а я на парафіях першим відновлював заупокійні Богослужіння на цвинтарах, ходив з Йорданськими відвідуваннями до парафіян. Тож почав привертати увагу представників тоталітарних спецслужб.
Одного разу мене викликали до уповноваженої з питань релігії. Вона з натиском мене питала чому я освячую хати. На що я їй з гумором відповів: «А що Ви будете кропити?!». Неодноразово вони намагалися вербувати мене як священника, хотіли щоб я здавав Тайну покаяння-сповіді, але я завжди на відріз відмовлявся. Тоді вони почали робити різного роду провакації, а я відстоював позицію церкви і свою. Дійшов аж до Канадського посольства, я надіявся на міжнародний розголос і захист. Тоді трохи відбулося затишшя, але все-таки був вимушений покинути Гуцульщину».
Далі в короткім часі були парафії в Черніїві, Княгиничах на Львівщині, Чернятині та Глушкові.
Тісно знавшись із Владикою Софроном Дмитерком, братами Сімкайлами отець Петро Чиборак разом із вірними «катакомбної церкви» ініціює та твердо добивається відновлення УГКЦ на Городенківщині. Тоді за особливими стараннями отця Чиборака головний храм міста вернувся у лоно Матірної Церкви, тут Він також став деканом Городенківського протопресвітеріату.
Утвердившись у Городенці відбувається розмова з архиєреєм Кир Софроном стосовно міста Коломиї. Адже потрібно було відроджувати церкву, яка стільки років перебувала у муках та в увʼязненні. Відповідно практично не було священників, які могли б зробити цей крок на теренах.
Декретом Владики Софрона Дмитерка отця Петра призначено деканом Коломийським. Відтоді розпочинається зовсім нова сторінка в житті, яка пишеться й до сьогодні.
Коломийський протопресвітеріат розвивався, і вже з 1990 року отець Петро став настоятелем собору Святого Архистратига Михаїла.
У 1993 році за особистими стараннями отця Петра відбулося створення Коломийсько-Чернівецької єпархії. У цей період він заснував Спілку християнського відродження та був її співголовою, виступав на багатьох вічах, громадських, культурних і релігійних заходах. Отець Петро доклав багато зусиль, щоб повернути в лоно УГКЦ приміщення крамниці «Каштан» (теперішня Церква Святого Йосафата) та німецької кірхи на вулиці Довбуша (нині Церква Стрітення Господнього).
Завдяки його авторитету та діяльності міська влада підтримала прохання про передачу цих приміщень. Також отець Петро домігся, щоб для єпархіального управління виділили будинок, де раніше був розташований райком партії. Одночасно священник проводив реставраційні та ремонтні роботи у Катедральному соборі Святого Архистратига Михаїла.
За заслуги перед Українською греко-католицькою церквою, за ревне душпастирське служіння, розвиток і розбудову Христової Церкви отець Петро Чиборак нагороджений хрестом з прикрасами та митрою.
З того часу і до сьогодні, вже 35-ий рік, отець є парохом у нашому соборі. Продовжує дбати за нашу парафіяльну спільноту, але це вже тема іншої розмови, яку ми присвятимо цій річниці.
Підсумовуючи своє священиче служіння, отець Петро додає:
«Мене завжди вів Бог, і я відчував Його присутність у кожному рішенні та кроці, які я робив. Його воля і благословення були для мене дороговказом у найважчі моменти життя. Через віру і відданість я зміг здолати всі труднощі, і тепер, озираючись назад, я бачу, що кожен виклик і перешкода лише зміцнювали мою віру. Я вдячний Богу за кожну мить, бо Він завжди був поруч, направляючи мене на шлях істини і любові».
Підготувала Вікторія Ровенчук
peredplata
