Ігор Буркут – знаний політолог, науковець, педагог, публіцист, громадський діяч, автор понад 10 книжок та кількох тисяч публікацій в газетах і журналах. Його аналітичні статті, дослідження та інтерв’ю стосуються важливих суспільно-політичних подій як національного, так і міжнародного масштабу. Втім, у головному фокусі публікацій науковця завжди була Буковина з її багатонаціональним складом і непростою історією. 

За свою діяльність Ігор Буркут отримав чимало відзнак, серед яких: «Хрест Заслуги» (2006), ювілейна медаль «20 років незалежності України» (2011), а також звання «Почесний громадянин міста Чернівці» і «Почесний громадянин Буковини». Ці нагороди підкреслюють його внесок у розвиток регіону та активну громадську діяльність. 

Дитинство в багатомовному середовищі 

Народився майбутній науковець у 1947 році в Єгорлицькому районі Ростовської області (Росія). Розповідає, що його предки переселилися туди з Карпат. На початку ХІХ століття цей край активно заселяли українцями. У рідних Ігоря там були родичі – кубанські козаки (буквально за кілька кілометрів знаходиться Кубань).

«Мій тато – українець, – говорить історик. – Батько моєї мами був поляком, а мати – латишкою. І найближчі наші родичі (латиші, німці та естонці) там, у Балтії». 

Дитинство Ігоря Буркута минуло в Чорткові Тернопільської області, куди через роботу тата переїхали батьки. Тут він навчався в школі, згодом – у медичному училищі. Майбутній науковець пригадує, якою особливою була їхня родина, а також середовище, в якому він зростав. 

«Ми спілкувалися українською, – додає Ігор, – російською, польською. У моїх друзів-євреїв вдома говорили на їдиші. Тому з дитинства я її трошки розумів. Мати однокласниці навчила мене читати цією мовою. Багато чув я і німецької. Старші люди, коли згадували минуле, про Першу і Другу світову війну, переходили на німецьку. Тож коли я потрапив до Чернівців, то побачив ту ж поліетнічність, яка була в Чорткові». 

Перші враження про Чернівці та знання їдишу 

Уперше Ігор Буркут побував у Чернівцях в 1954 році. Тоді його двоюрідний брат вступив на математичний факультет Чернівецького університету. Дядько мав службову машину, і разом вони приїхали до міста. Згодом неодноразово навідувалися сюди, як до брата, так і потім до двоюрідної сестри, яка навчалася на філологічному факультеті. 

Він одразу вподобав столицю Буковини. Пригадує: це була фантастика. 

«Перші враження про Чернівці, – додає Ігор, – це коли ми машиною переїжджаємо міст через Прут, а на зустріч – синьо-жовтий трамвай. В Галичині за такі кольори відразу давали термін у в’язниці. Також вразила фантастична чистота в місті. Все блищало, було дуже красиво. Коли ми гуляли вуличками чи їхали в трамваї, то навкруги лунала й українська, і румунська, й мова їдиш. Особливо в центрі міста, бо тоді там було багато євреїв». 

У 1968 році Ігор Буркут вступив до університету й остаточно перебрався до Чернівців. Жив на квартирі, що розташувалася на вулиці Заньковецької. Її господарі були євреями похилого віку. 

«Я сказав, що читаю на їдиші, – говорить Ігор, – і їх це дуже втішило. Тоді в СРСР цією мовою виходив єдиний журнал «Совєтіш геймланд». Продавався він і в чернівецьких кіосках. Тож я купував, приносив додому і ввечері читав їм звідти поезію, прозу, історичні тексти». 

Будинок, в якому жив науковець, був двоповерховим. Типовий для того часу: з закритим двором і спільним балконом на весь другий поверх. Там мешкали люди різних національностей: здебільшого євреї, а також українці та румуни. 

«Ми жили як одна родина, – пригадує Ігор. – Спілкувалися між собою так: якою мовою до тебе звернулися, такою і відповідали. Найчастіше це був єврейсько-російсько-українсько-румунський суржик, коли одне слово таке, інше – сяке. Але всі одне одного чудово розуміли. Господині бігали від квартири до квартири: то цибулину взяти, то солі позичити. Дуже теплі були стосунки». 

Етнічна різноманітність Буковини крізь історичну перспективу

Ігор Буркут наголошує, що коли мова йде про Буковину, то варто розібратися в термінології. 

«Я буду говорити, – додає історик, – про коронний край Герцогство Буковина в складі Австрійської (потім – Австро-Угорської імперії). Північна частина краю – в Україні, південна – в Румунії. В історичному плані ми можемо використовувати як Герцогство Буковина, так і сьогодні  – Чернівецька область». 

За словами науковця, наш край впродовж сотень років був пограниччям різних держав: Молдавського князівства, Речі Посполитої, Російської імперії. А коли в 1859 році остаточно сформувалася Румунія, то на півдні Буковина була прикордонням спочатку з князівством, а потім – королівством Румунії.  

«Буковина, – говорить науковець, – це пограниччя між двома величезними етнічними масивами – східнослов’янським (зараз це українці) і східнороманським (румуни). Постійно спілкуючись між собою, представники цих двох величезних громад довгий час жили в мирі між собою». 

Науковець наголошує: саме між собою. Адже Буковина багато років була ареною бойових дій між різними арміями: Молдавського князівства, Польщі, російською і турецькою армією, австрійською і турецькою тощо. 

Чому українці й румуни, які проживали поруч, не мали таких конфліктів, як, наприклад, українці з поляками? Ігор Буркут пояснює це тим, що в ті часи їм не було чого ділити. 

«Землі на Буковині, – додає історик, – в певні історичні періоди було багато. Її вистачало всім. Влада була немісцева: турецька, австрійська, російська. Вона приходила і відходила. У Середньовіччі етнічне походження не мало такого значення, як стало пізніше. Найголовнішою була конфесійна приналежність. Українці й румуни були православними, ходили в одну церкву, де протягом тривалого часу мовою служіння була церковнослов’янська. Сусіди одне одного розуміли. Зростаючи поруч, вони легко вчили мови. Крім того, розповсюдженим було укладення міжетнічних шлюбів – між румунами та українцями».

Звертає увагу Ігор Буркут і на те, що віддавна як українська, так і румунська культура зрозумілі обом народам. Зокрема, є чимало пісень, спільних для обох мов. До прикладу, українська народна пісня «Ой чорна я си, чорна» має румунський аналог. 

«Щоразу, – пригадує Ігор Буркут, – коли я вертався потягом із Москви до Чернівців, доїжджаючи до Новоселиці, в купе вмикали обласне радіо. Й у вагонах починали лунати румунські пісні. Буковинці, які їхали в цьому потязі (неважливо, українці вони чи румуни), відразу починали радіти і підспівувати. Адже мелодії близькі». 

Що таке феномен «буковинізму»?

У результаті взаємодії цих різних етносів і культур, які співіснували на території Буковини протягом століть, наприкінці ХVІІІ ст. сформувалося явище, що отримало назву «буковинізм». Це культурний та історичний феномен, основними рисами якого є мультикультурність, багатомовність, тяжіння до європейської ідентичності. 

Як зазначають сучасні історики, під поняттям «буковинізм» розуміють передумови формування  своєрідної  національної  ідентичності в особливому  просторі  «пограниччя  культур» із відповідним порубіжним («поліетнічним») типом свідомості. 

За словами Ігоря Буркута, «буковинізм» був розповсюджений до початку ХХ століття не лише серед етнічних українців, а й румунів та представників інших національностей – поляків, німців тощо. 

«Буковинці різного етнічного походження, – міркує науковець, – вважали, що між ними більше спільного, ніж із представниками їхніх материнських націй. Це відбувалося через відсутність на той час остаточно сформованої національної самосвідомості». 

Формування останньої – процес тривалий. Він розпочався в Європі після Великої Французької революції, а до Австрії дійшов у середині XIX століття, під час «Весни народів», коли люди почали розуміти, що є русинами, румунами чи поляками. 

«Цей «буковінізм», – додає Ігор Буркут, – спирався на підтримку австрійської влади. Австрійці боялися, що українці орієнтуватимуться на Велику Україну, яка була в складі Російської імперії, та прагнутимуть возз’єднатися з нею. Румуни, свою чергою, захочуть возз’єднатися з Румунією, а поляки, яких було не так мало на Буковині, виступали за незалежну Польщу. Щоб придушити ці, як казали австрійці, сепаратистські рухи, влада протягом певного часу підтримувала «буковинізм». 

Це явище остаточно зникає після 1918 року, коли край опинився під владою Румунського королівства.

Як Румунія намагалася асимілювати національні меншини

За словами Ігоря Буркута, румунській владі було невигідно, щоби люди різного етнічного походження визначали себе як окрему буковинську спільноту.

«Яка окрема Буковина?, – додає історик. – Це Румунія! Офіційний Бухарест проводив політику примусової, насильницької румунізації, намагаючись впродовж життя одного покоління асимілювати всі національні меншини, які проживали в краї». 

Ця політика закінчилася повним крахом. За словами Ігоря Буркута, багато місцевих румунів не брали участі в цьому «наступі» на інші національності. 

«Вони підтримували добросусідські відносини, – говорить науковець, –  і з українцями, і євреями, і німцями, і поляками. Знали мови цих народів і продовжували ними спілкуватися. Так, за часів Румунії людей карали за те, що вони  розмовляли на вулицях українською мовою. А в Чернівцях демонстративно говорили німецькою. За це притягнути до відповідальності Бухарест уже боявся». 

Як зазначає Ігор Буркут, у Чернівцях німецька була панівною мовою навіть при Румунії. Її знали та вивчали. 

«Румунською мовою, – говорить історик, – спілкувалися з владою. А між собою українець з поляком говорили, якщо не рідними, то німецькою. Навіть спілкуючись кожен своєю мовою (українською та польською), люди розуміли одне одного без перекладачів». 

Буковинська толерантність – міф?  

Ігор Буркут підкреслює, що не хотів би розповсюджувати міф про якусь надзвичайну толерантність буковинців. 

«Він виник, – говорить історик, – серед буковинських німців, яких виселили в 1940 році, й тепер вони мають в Аугсбургу інститут Буковини. У цих людей залишилася пам’ять про те, що їхні предки дуже добре жили на Буковині з усіма національностями. Але все це було до ХХ століття». 

За словами історика, до 1914 року на Буковині не було жодного єврейського погрому. 

«А коли прийшли російські окупанти, – додає науковець, – перше, що вони зробили, почали бити представників єврейської громади і кричати місцевому населенню забирати їхню власність. І дехто долучався. Але переважна більшість – ні. От палять синагоги, а там же сувої Тори! Що роблять православні? Біжать туди, виносять святі книги, приносять в церкву і піп ховає їх під вівтар. А після завершення Першої світової війни у 1918 році православний митрополит збирає рабинів і в урочистій обстановці, кожному в руки, як святиню передають ці сувої. Оце буковинці, оце толерантність!». 

Але найстрашнішим періодом була Друга світова війна. Ігор Буркут згадує про ті вбивства євреїв, які вчиняли на Буковині не тільки румунські жандарми, німецькі СС-івці, а й деяка частина місцевого населення – як українського, так і румунського. 

«Ми говоримо про толерантність, – міркує науковець, – а де ті німці, які жили на Буковині? Їх вигнала радянська влада. Де переважна більшість поляків? У 1946 році 10 тисяч поляків відправили заселяти ті землі, які відійшли Польщі від Німеччини. А де євреї, які довгий час складали більшість населення Чернівців? Виїхали в Ізраїль, США, Австрію, Канаду, Німеччину. Навіть у Південну Африку, Австралію, Нову Зеландію. Де тільки нема чернівчан! У євреїв є анекдот. Яке місто найбільше в світі? Чернівці. Чому? Та куди не приїдеш – всюди Чернівці». 

Як зазначає Ігор Буркут, цю толерантність зруйнувала радянська влада, яка декларувала дружбу народів, інтернаціоналізм, а насправді проводила політику державного антисемітизму. Так само людей зі сформованою румунською самосвідомістю примушували визнати, що вони молдовани. 

«Хтось себе вважає молдованом, – додає історик, – то хай так і буде. Це справа кожного. Але коли румуна, якому з діда-прадіда передали щось своє, рідне, змушують відмовитися від цього і кажуть: «перестань писати латиницею, пиши кирилицею», то як він має ставитися до такого?». 

Важливо знати і поважати своїх сусідів 

Понад 20 років Ігор Буркут викладав у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича. Розповідає, що сучасна молодь легко вчить різні мови. 

«Ніколи не скажеш, – говорить науковець, – що рідна мова мого студента – румунська. Він літературною українською говорить краще, ніж я. У мене трапляються і полонізми, і русизми, й ота чортківська говірка зі своїми особливостями».

Дуже важливо, щоб українці розуміли своїх сусідів і друзів-румунів, і хоча би декілька слів могли сказати їхньою рідною мовою. 

«Я завжди намагаюся, – говорить Ігор Буркут, – до людей тих національностей, мови яких мені хоч трішки відомі, звернутися їхньою рідною. Бачу, що інколи в них від радості сльози на очах». 

Сьогодні ми декларуємо, що прагнемо стати частиною ЄС. Але, як додає Ігор Буркут, подивімося на сучасну Європу. 

«Зараз не толерантність у моді, – міркує науковець, – а найгірші форми етнонаціоналізму (ненависті до чужого).  І це характерно для Європи, США та інших країн. Про Росію я навіть не говорю. Там завжди був великодержавний шовінізм із нелюбов’ю до інших».  

Ігор Буркут переконаний: треба любити своє і поважати культуру, мову й традиції інших народів.  

«Живеш поруч – знай свого сусіда, – резюмує науковець. – Якщо ти будеш його добре знати, а він – тебе, тоді ви будете друзями чи колегами, але не ворогами. І це найголовніше. Бо незнання або викривлене знання (національна ненависть, яка інколи виховується до сусідів в різних родинах) – дуже небезпечне явище. А от повага до сусіда – це те, що маємо взяти і передати наступним поколінням. І чого, до речі, нам часто не вистачає».

Лілія Шутяк, Чернівці
Infopost.media
Фото зі сторінки спікера у Facebook