У зв’язку з грузинеськими подіями мені пригадався 2010 рік. Я був в Оксофрді на конференції з назвою “Куди ідеш, Україно?”. Це був час домінування Януковича, який будував владну вртикаль на зразок путінської. Загальний настрій був песимістичний. Ніякого просвітку.
Тим часом, там виступав грузинський заступник міністра (здається) юстиції. Від був суцільна енергія і оптимізм. Попри війну, яка сталася два роки перед тим, Грузія розвивалася, була спрямована до Європи і перед нею відкривалися райдужні переспективи.
Не думаю, що настрої народу змінилися. Просто проросійський уряд, який прийшов до влади під проєвропейськими гаслами насправді має наміри, які контрастують з народними настроями. Ось тому там і почалися протести. Зараз Путін навряд чи введе війська чи допомагатиме своїм холопам якось інакше. Він зайнятий Україною, в нього в Сирії почалися проблеми, Абхазія виходить з-під контролю. На кавказі неспокійно. Тому грузинський народ має великий шанс перемогти. Чому ми всі йому і бажаємо.
А я пам’ятаю інший мітинг на проспекті Руставелі в Тбілісі. 12 серпня 2008 року Віктор Ющенко переконав кількох керівників держав приїхати до грузинської столиці, щоб підтримати дружню до нас країну. Грузини, дізнавшись, що я з України, зворушено дякували за підтримку, хоча я до неї не мав жодного стосунку. І взагалі у грузинів до нас якийсь незбагненний для мене сантимент. Чим він викликаний – уявлення не маю. Але хочу, щоб вони перемогли.
peredplata
