Колонія, яка народила націю: парадокс Галичини за часів Австро-Угорщини

Уявіть край, де нема доріг.

Де селяни — майже раби, а лікар — розкіш, доступна хіба що графу у палаці.

Де школу бачать тільки в місті, а грамота — ознака вищого стану.

Це — Галичина у 1772 році.

Коли Австрійська імперія анексує цей край унаслідок поділу Речі Посполитої, він виглядає як класична периферія: бідний, нерозвинений, роздертий між шляхтою та злиденним селянством.

І ось парадокс: через 150 років саме тут виростає покоління, яке заснує Західноукраїнську Народну Республіку. Саме тут з’являються перші українські партії, школи, культурні організації. Саме тут формується політична нація.

Як так сталося?

Галичина до Австрії: глуха провінція Речі Посполитої.

До 1772 року Галичина була майже забутою територією. Польська шляхта володіла майже всім. Селяни були закріпачені. Освіта і медицина існували лише у формі привілеїв — і лише для еліти. Центральна влада з Варшави не цікавилася цим краєм — тому він лишався нерозвиненим і далеким від модерності.

Австрія приходить не з любов’ю — а з реформами.

У 1772 році, після першого поділу Речі Посполитої, Галичина увійшла до складу Австрійської імперії як частина Королівства Галіції і Лодомерії.

Назву створили штучно, використавши історичні назви міст Галич і Володимир-Волинський, щоб надати легітимності анексії.

Австрійці мали свої інтереси. Вони не рятували українців — вони просто прагнули стабільності. Марія Терезія і Йосиф II були прагматиками. Вони розглядали нові території як частину імперського механізму, який треба модернізувати. І почали робити те, що не робив ніхто до них:

— Освіта: У 1774 році вводиться обов’язкова початкова школа. У 1784 році відновлюється Львівський університет. З’являються державні гімназії, які змінюють долі тисяч дітей.

— Медицина: шпиталі, фельдшерські пункти, аптеки — медицина поступово стає доступною не лише для аристократії.

— Інфраструктура: дороги, мости, залізниця. У 1861-му Львів з’єднується з Перемишлем і далі — з Віднем. Світ стає ближчим.

— Аграрна реформа: у 1848 році скасовують панщину. Селяни вперше отримують свободу, хоча й без економічної бази.

— Адміністрація: австрійська бюрократія вводить чітке, хоча й не завжди справедливе управління. Українців рідко допускають до високих посад, але система — передбачувана.

Як історичний факт, з яким важко сперечатись: Королівство Галіції і Лодомерії було все ж одним із найменш розвинених регіонів Австро-Угорської імперії, з високим рівнем еміграції. Водночас саме звідси вийшло чимало видатних діячів науки, культури та медицини, які стали символами українського відродження.

Найважливіше: українське національне пробудження

Саме в Австрійській Галичині українці отримують шанс. Російська імперія тим часом забороняє українське слово, друк, літературу. А тут — інакше. Австрія не асимілює, вона — регламентує. Це дає простір.

І в цьому просторі народжується модерна українська ідентичність:

— Культурні організації: «Просвіта» (1868), «Січ», «Сокіл», а згодом «Пласт» — це не просто клуби. Це кузня національного виховання.

— Церква: Греко-католицька церква не підконтрольна Москві. Вона стає духовною опорою українства.

— Політичне представництво: українці мають депутатів у Галицькому сеймі та австрійському парламенті. У 1890 році з’являється перша українська політична партія — Русько-українська радикальна партія.

— Преса: «Діло», «Зоря», «Свобода» та інші україномовні видання формують публічний простір. Українська мова звучить не тільки в хаті, а й у газетах, політиці, університеті.

Парадокс: колонія, яка навчила свободи

Австрія не хотіла незалежної України. Але вона дала українцям освіту, доступ до політики, можливість говорити своєю мовою. Не з ідеалізму — а з імперського розрахунку. Але це спрацювало.

У 1918 році, коли Австро-Угорщина розпадається, українці в Галичині вже не просять — вони діють.

Листопадовий чин у Львові, створення ЗУНР, формування Галицької армії — це не випадковість. Це — наслідок півтора століття інституційної трансформації.

«Золота доба» — не про золото!

Це не була утопія. Було багато несправедливостей, бідності, нерівності. Але це був час, коли українці вперше масово почали усвідомлювати себе нацією — у школах, у храмах, у політичних дебатах.

Це — історія про те, як чужа імперія, яка не мала благородної мети, випадково стала матір’ю української модерності.

Це — парадокс, але й шанс, який ми тоді використали.