Багато хто чекає, що війна посилить українську партію “яструбів”.

На це натякає популярність Валерія Залужного та Кирила Буданова. Загальна кількість ветеранів у країні. Пряма та явна загроза з боку РФ. Зрештою, про це говорить той факт, що на четвертому році повномасштабної війни найвищий рівень довіри – у Збройних сил України.

У ситуації, коли понад мільйон людей у ​​країні носять форму, такий сценарій і справді виглядає ймовірним. Кожен публічний волонтер чи медійний військовий теоретично може податись у політику. Але при цьому в нашій країні є слон, якого ми не помічаємо.

Це партія ухилянтів.

Не кожен чоловік у тилу потрапляє до цієї групи. Одні працюють на оборонку, інші обслуговують критичну інфраструктуру, треті стоять на обліку та чекають на свою чергу на мобілізацію. Але при цьому в нас є шість мільйонів людей, які вирішили не повідомляти свої дані ТЦК. Ця цифра – пряма ілюстрація того, що ухилянтів відчутно більше, ніж військових. Мобілізацію вони розглядають як екзистенційну загрозу і ця ідентичність для них важливіша за регіональні або мовні відмінності. Потенційно вони здатні стати електоральною групою, яка також має ціннісний запит. А саме – вони хочуть почуватися носіями норми.

Людина – істота не раціональна, а раціоналізуюча. Вона спочатку вибирає собі модель поведінки, а потім починає шукати їй пояснення. Тому ключовий запит в ухилянта зводиться до пошуку самовиправдання. Кожен хоче домовитися з власною совістю. Кожному важливо почуватися не винятком, а правилом.

Вони не мають шансів вписатися в етичний стандарт воєнного часу. Коли весь накопичений цивілізацією культурний багаж свідчить, що захищати країну від вторгнення – це правильно. Тому вони ховають переляк і фрустрацію за агресією. А заразом – займаються пошуком виправдання, яке має пояснити, чому вони можуть дозволити собі не вдягати піксель.

Ми регулярно бачимо їхні пояснення в соцмережах. Про те, що воювати мають поліція, депутати та чиновники. Про те, що у провалі мобілізації винні влада, командири та низькі зарплати. Вони щоразу викочують країні умови – і вимагають спершу відправити на фронт когось ще. Кожен хоче відчувати, що він на правильній стороні історії, а тому вони вибудовують свою стратегію на самовиправданні та зустрічних звинуваченнях.

“Партія ухилянтів” набагато більша за будь-яку потенційну “партію яструбів”. І за її голоси та лояльність уже розгорнулася боротьба.

Олексій Арестович дає їй поради – як ставити на місце ветеранів, якщо ті почнуть озвучувати незручні запитання. Дмитро Гнап запевняє її, що сучасна війна не вимагає великої кількості солдатів. Олексій Гончаренко взагалі пропонує замінити мобілізацію добровільним рекрутингом – бо теж поспішає урвати свій шматок від цього електорального пирога.

Якщо ви хочете очолити соціальну групу, спершу ви повинні відпустити їй гріхи. Ті, хто заграють із партією ухилянтів, дарують пастві рятівне самовиправдання. Вони підміняють причину і наслідок – щоб поставити ухилянта на п’єдестал і перевдягнути його в біле. Вони мовчать про те, що бусифікація стала реакцією на неготовність людей реагувати на повістки. Натомість запевняють своїх клієнтів у тому, що проблема не в їхньому небажанні чинити правильно, а в Інших. У тих, хто надсилає їм повістку. У тих, хто перевіряє документи на вулиці. У тих, хто каже, що примусова мобілізація є безальтернативною на війнах такого масштабу.

Соціальна група отримує контури, якщо в неї є Чужий. Для людини, яка боїться надягнути форму, на роль “чужого” підійдуть різні люди та явища. Територіальні центри комплектування. Військові, які говорять про нестачу людей на фронті. Політики, які закликають не погоджуватися на мир за будь-яку ціну. Зрештою порядок денний “суверенітету” та ідея збройного протистояння агресору.

Партія ухилянтів хоче почуватися носієм правильної життєвої стратегії. А тому вона дрейфує до знецінення тих, хто вчинив інакше. В результаті люди у формі отримують ярлики. “Будує кар’єру”. “Шукає чоловіка”. “Ряджений”. “Пішов по гроші”. “Хоче в політику”. Фронтовий досвід дає легітимність, на яку ухилянт претендувати не може – а тому намагається знецінити будь-якого опонента в пікселі. Позбавити морального права. Відмовити в легітимності. Опустити до свого рівня. Рано чи пізно знайдуться ті, хто не згидує відреагувати і на цей політичний запит.

“У країні диктатура”. “Ветерани неадекватні”. “Армія воює м’ясом”. Будь-яке подібне гасло безпомилково видає в своєму авторові людину, яка шукає собі індульгенцію. Фактично, це перелік відмовок, за якими країна не заслуговує на його захист, армія – його зусиль, а військові – його служби.

Багато хто в партії ухилянтів покладав надії на Дональда Трампа. Його обіцянки закінчити війну вселяли в них надію. Якби бойові дії стали на паузу, це дало б їм шанс протиставляти свій “гуманізм” яструбиній позиції “партії суверенітету”. Саме тому вони так завзято аплодували власним очікуванням від його президентства. Трагедія ухилянтів у тому, що на перемир’я не згоден Кремль – і це позбавляє їх можливості оголосити себе прихильниками “поганого миру”.

Таких людей чимало. Вони можуть забезпечити політичну кар’єру. Провести фракцію до парламенту. Вони підуть за тим, хто подарує їм індульгенцію. За тим, хто запропонує альтернативну етику. За тим, хто наділить їх правом дивитися зверхньо. За тим, хто дозволить їм вважати себе партією переможців, а не переможених. І ми вже бачимо, як політики починають пропонувати їм свої послуги.

Бо голоси не пахнуть.

Павло Казарін