Листаючи стрічку новин, натрапила на відео, де адвокат пропонує послуги «звільнення клієнта, якого схопило ТЦК»…
Мені 28. Я медсестра. Я пішла служити ще у 2018 році — добровільно. Не тому, що змусили. А тому що знала: мої руки, моя професія, мої знання можуть рятувати життя. Бо коли почалася війна, я не змогла стояти осторонь.
У 2017 році прийшла у військовий шпиталь, а за рік підписала контракт. І не боюся.
А тепер скажіть мені, як це — жити в країні, що воює, і вдавати, що нічого не відбувається?
Ховатись від ТЦК? Бігати від повісток? Фантазувати про «все не так однозначно», коли пацани твоїх років гниють у землі?
Що з нами не так бл…?
Коли військові медики сплять по 3 години, коли кров з чужих тіл не змивається водою, коли плачуть поранені, яким 20 років — хтось у цей момент платить, щоб не служити.
Хтось принижує хлопців з ТЦК, які теж під обстрілами, після поранень, продовжують служити і замість вдячності чують прокльони.
Це не нормально. У країні, що воює, служба — це не кара, це обов’язок. Це честь.
І не всі мають бути на фронті — але всі мають бути корисними.
Хто не на передовій — той має бути опорою, тилом, добровольцем, донором, медиком, розвідником, інженером.
А не клієнтом на “єВідмазку”.
peredplata
