Публічне визнання президентом неспроможності вирішити проблему демобілізації/ротації тих, хто воює четвертий рік, традиційно залишило байдужим більшість українського суспільства. І очікувано викликало значно менше суспільне збурення, ніж якась чергова нісенітниця про захист прав ухилянтів. Адже права мобілізованих – це проблеми самих мобілізованих та їхніх родин, а суспільства це наче й не стосується. Ухилянтів, яких кількісно більше, активно підтримують: соцмережі переповнені порадами, як уникнути мобілізації, та скаргами на порушення їхніх прав. Натомість питання демобілізації/ротації героїв хвилює меншість.
За майже два роки служби в зоні бойових дій поряд із добровольцями 2022 року я назбирав чимало спостережень і думок про цю ситуацію, які варто занотувати до щоденника.
Не стверджую, що обговорення взагалі не було, адже не можу стежити за ним регулярно. Але сам факт, що навіть за епізодичних відвідин соціальних мереж я не натрапив на жодні серйозні дискусії, свідчить: цього обговорення катастрофічно мало. Траплялися хіба що окремі заяви політичних опонентів влади, які, як завжди, використали нагоду для самопіару. Але й ці заяви були нечисленними, боязкими й непереконливими. Яке їм діло до проблем невідомих людей на фронті, якщо в голові лише власне утримання/повернення до влади?
Військові відреагували мляво, бо давно навчилися розраховувати тільки на себе. Фронт тримається не завдяки складеним ручкам диванних патріотів у соцмережах, а тому, що для військових це питання власного виживання. Звідси всі тактичні й технологічні знахідки, про які можу розказати чимало, ноу хау у веденні бойових дій. Часто за підтримки небайдужих цивільних, які, на щастя, ще залишилися. Честь і шана цим людям. Але до чого тут українське суспільство загалом?
На грантоїдське громадянське середовище, яке здіймає галас із будь-якої вигаданої нагоди, у питанні захисту прав військових розраховувати теж не доводиться. Хоча з погляду кількісного співвідношення «військові – цивільні» ЗСУ – така ж меншина, як і ті, на захист яких грантоїди піднімають лемент. Але такого ж вереску на користь меншості у пікселі не чути. Мабуть, ще невідомо, чи на захист військових виділять фінансування, а безкоштовно професійні лементатори працювати, схоже, не звикли.
Так і виходить, що суспільні відносини будуються за табірним правилом: «здохни ти сьогодні, аби я завтра». Цього наріжного принципу, засвоєного ще з радянських часів, більшість дотримується й через три десятиліття після зникнення того режиму. Загалом реакція мудрого українського народу на чимало важливих речей мене давно не дивує. Але цього разу інакше. Публічне визнання безпорадності – той випадок, коли навіть найбайдужішим варто занепокоїтися. Так само, як і патріотам.
Парадокс у тому, що демобілізація/ротація більше потрібна країні, ніж військовим. Зціпивши зуби, військові навчилися жити одним днем і давати раду своїм проблемам. Але демобілізація/ротація – це доказ, що ЗСУ є ефективним, самовідновлювальним механізмом, а не армією одноразового використання. Це питання державної ваги й національного виживання.
Відсутність реакції не вдасться звично перекласти на владу чи військових, які нібито мають прийти й повирішувати всі проблеми. З цією ганьбою доведеться жити українському суспільству, яке толерує ухилянтів і фактично зрікається тих, хто забезпечує його виживання. Добре, якщо ціною цієї жертви країна вистоїть. А якщо через вперте ігнорування проблеми демобілізації/ротації вона загине? Тоді не кажіть, що вас не попереджали.
Наступного разу запишу, чому так сталося і що з цим робити.
Юрій Чорней, морський піхотинець, офіцер ЗСУ
peredplata
