Днями в Оманській затоці сталися напади на танкери, що перевозили нафту із Саудівської Аравії в інші країни. Жодна держава чи терористична організація не взяли на себе відповідальності за ці акти, хоча відразу підозри були висловлені на адресу Ірану. Адже саме ця країна має досвід подібних атак ще з часів ірано-іракської війни, До того ж неминуче зростання цін на афту внаслідок успішних диверсій на шляхах транспортування цього продукту неминуче веде до зростання цін на нього, а Іран є одним з найбільших експортерів “чорного золота” у світі.
Непокараний злочин веде до нових злочинів
Підозри щодо причасності Ірану до злочинного нападу на танкери зросли після оприлюднення американцями розвідувальної інформації про те, що до палаючого норвезького танкеру першим підійшов іранський військовий корабель, який нібито “випадково” знаходився у районі диверсії. Він зняв екіпаж постраждалого судна і відійшов. А після цього до танкера підскочив іранський катер, моряки якого зняли з норвезького танкеру міну, яка чомусь не вибухнула разом з першою. Нині декілька держав розпочали слідство у справі вибухів, яке може пролити світло на всю цю загадкову історію Але істину у ній знайти непросто, до того ж Іран рішуче заперечує свою причетність до того, що сталося.
Злочини проти свободи судноплавства у всьому світі розслідуються, як правило, з особливою ретельністю, тому що вони наносять великої шкоди світовій торгівлі і тягнуть за собою значні збитки. Але останнім часом у цій сфері відбулися негативні зміни, сприченені політикою Путіна, яка грубо порушує основні принципи міжнародного права. Захоплення українських військових кораблів з екіпажами росіянами у Керченській протоці і відмова Кремля виконувати рішення Міжнародного трибунала про їхнє звільнення свідчать, що Путін демонстративно ігнорує правові норми і нахабно демонструє типову імперську сваволю. Чому він дозволяє собі таку поведінку? А тому, що відчуває: Захід боїться його і нерідко готовий заплющувати очі на грубі порушення міжнародного права, які допускються Кремлем.
П’ять років тому росіяни окупували і анексували Крим. Світове товариство не визнало цей акт і ввело санкції проти Росії. Вона зазнала втрат, але не настільки важких, щоб відмовитися від Криму і повернути вкрадене законним власникам. Тим часом на Заході то один політик, то інший починають говорити про те, що “Крим треба визнати російським”, готуючи відповідну громадську думку. Такий розвиток подій небезпечний, він може привести до результату, бажаного у Кремлі. Будь-які поступки злочинцеві ведуть лише до того, що він відчуває свою безкарність і вчиняє нові злочини. Якби Росію вчасно покарали за напад на Грузію, то через десять років після нього вона не розв’язала б “гібридну війну” проти України. А недостатньо жорстка реакція Заходу на злочинні дії Росії на Донбасі веде до того, що елементи “гібридної війни” вже проглядаються в російській політиці щодо деяких західноєвропейських держав.
Історичний досвід ігнорувати не можна!
Людська пам’ять, на жаль, дуже недосконала. Не так вже й багато часу спливло після Другої світової війни, а деякі її важливі уроки вже підзабуті. Демократичні країни мали чималі можливості для того, щоб війну попередити, проте не скористалися ними. Натомість обрали тоді найгіршу тактику з можливих – постійні поступки агресорам. Коли Гітлер порушив міжнародні угоди і ввів свої війська у демілітаризовану зону неподалік від французького кордону, Париж і Лондон мали достатньо сил, щоб примусити його відмовитися від цієї авантюри,Замість цього вони проковтнули гірку пілюлю, “аби не вийшло гірше”. Якраз гірше й вийшло: політику Британії й Франції у Берліні розцінили як звичайне боягузство, і вдалися до наступних кроків, яке у підсумку призвели до вибуху світової війни.
Нині відбувається щось подібне, але замість гітлерівської Німеччини західні політики намагаються загравати з путінською Росією. А кремлівському хазяїну це лише і потрібно. Грузія, Україна, Сирія. Хто наступний? Імперія має розширюватися, сенс її існування саме в цьому і полягає. Нормальна демократична держава розвивається у своїх кордонах, їй не потрібні чужі землі. А от імперії вони якраз неохідні, щоб хизуватися своєю оманливою “величчю”. Сучасна Росія претендує на контроль над всім колишнім СССР і навіть його країнами-сателітами з так званого “соціалістичного табору”. Правда, сил для відновлення такого контролю їй не вистачає – амбіцій у Москви значно більше, ніж амуніції. Від Грузії новітнім імперцям вдалося відкусити лише Абхазію і Південну Осетію, від України – Крим і декілька районів Донбасу. Але хочеться чогось побільше і бажано цілого, а не окремими шматками.
Великодержавні шовіністи все частіше згадують у такому контексті Республіку Білорусь. Мовляв, росіяни і білоруси – “народи-брати”, тож і мають жити у єдиній державі. Правда, у самій Білорусі багато людей мають іншу точку зору, та й президент Лукашенко зовсім не спішить у “братські обійми”.Путін міг би відправити туди своїх “зелених чоловічків”, а потім нашвидкуруч провести “плебісцит про возз’єднання з Росією”, але реакція у світі на це млявою вже точно не буде. Занадто воно подібне на аншлюс Австрії Гітлером у 1938 році, а такий досвід ігнорувати не дасть громадська думка. До масштабного конфлікту із Заходом Кремль не готовий, російські генерали добре бачать відставання своїх Збройних сил від тих, що є у НАТО. Хоча до різних авантюр Путін вдаватися обов’язково буде – він хоче знати, до якої межі його грубі порушення міжнародного права Захід здатний терпіти.
На відміну від Гітлера, нинішній московський фюрер має ядерну зброю, і час від часу погрожує нею світові. Де він зупиниться, не знає, мабуть, і сам Владімір Владіміровіч. У будь-якому випадку, саме від нього нині виходить найбільша загроза мирові у всьому світі. Безкарність Кремля штовхає до вчинення міжнародних злочинів і його союзників із Тегерану. Хто б не атакував танкери у Перській затоці, для України такі дії є дуже несприятливими. І справа тут не лише у зростанні ціни на нафту, а ми її купуємо у чималих обсягах. Новітні події на Близькому Сході відволікають увагу світу від подій на Донбасі, що зовсім не відповідає нашим державним інтересам. Україна зацікавлена в нормалізації відносин і на Донбасі, і в Криму – там, де вона стала жертвою міжнародних злочинів, вчинених Росією. А наведення і утримання порядку в цих районах забезпечить лише неухильне дотримання норм міжнародного права.
peredplata
