ХІБА ТАКИМ МАЄ БУТИ МИР?

Миру досягають різними шляхами. Найбільш бажаний з них – це перемога. Як правило, її досягає сильніша сторона. Не обов’язково та, що має кращу зброю і більше солдатів, вона може бути сильнішою за противника у морально-психологічному плані. Таку перевагу має захисник рідної землі над підступним агресором. Гідним завершенням війни є і взаємний компроміс, коли втомлені від кровопролиття сторони знаходять варіант, що дозволяє їм зберегти лице і припинити бойові дії, які вже не приносять нічого, окрім зайвих втрат. Нарешті, найгірший і найганебніший варіант – капітуляція однієї із сторін. Це повна поразка, котра свідчить про слабкість цієї сторони й її невміння захищати до кінця власні інтереси.

 

Рухаємося до капітуляції?

 

На жаль, нинішня влада штовхає Україну саме на останній шлях, який замість очікуваного миру принесе нам лише нові біди, у порівнянні з якими війна з Росією виглядатиме лише репетицією справжнього кровопролиття. Саме такий варіант розвитку подій намагається нав’язати Кремль. Мрією Путіна є громадянська війна в Україні, яка дасть йому можливість позбавитися міжнародних санкцій (Росія шостий рік поспіль переконує світ, що на Донбасі йде “громадянська війна між українцями”), введених як кара за російську агресію проти нашої країни. І тоді Путін зможе зіграти роль “миротворця”, щоб ввести свої війська у всі області України – чи більшість з них –  під приводом “наведення порядку” в країні, охопленій хаосом. Такий сценарій росіяни вже опробували в різних регіонах колишнього СССР.

 

Згадаймо такий приклад. Після досягнення незалежності Грузія не змогла відразу встановити сильну владу, її населення розкололося на “звіадістів” (прибічників першого президента Звіада Гамсахурдіа) і прихильників колишнього лідера Грузинської РСР Едуарда Шеварднадзе. Між ними спалахнула громадянська війна, якою скористалася Росія, щоб відколоти від Грузії дві її автономії – Абхазію і Південну Осетію. А у 2008 році Москва спровокувала війну з Грузією, після якої визнала “незалежність” цих відірваних  частин колись єдиної держави. Отакими виявилися російські “миротворці”.

 

Агресор намагається послабити волю до опору у своєї жертви, підірвати її бойовий дух. Тут варто згадати приклад Франції. Під час Першої світової війни 1914-1918 рр. французька армія виявилася найсильнішою у тогочасному світі. Перемога у світовій війні викликала гіпертрофоване почуття національної гордості, яке перейшло всі розумні межі й розхолодило військовиків – мовляв, ми переможці, і будемо перемагати завжди. Але у вересні 1939 р. Франція вступила у Другу світову війну, в якій доля цієї країни складалася зовсім по-іншому. Гітлерівці дуже добре підготувалися до нової війни, і не лише отримали найсучаснішу зброю й розробили принципово нові засади “блискавичної війни”. Вони велику увагу приділили підриву противника зсередини, намагаючись посіяти у французів зерна зневіри у перемогу і виховати у них ненависть до існуючої в країні влади.

 

Ворожа пропаганда стверджувала, що у Парижі при владі знаходяться “бариги”, які спеціально розв’язали війну, щоби наживатися на ній. Можновладці, мовляв, набивають кишені золотими франками, а прості люди гинуть на фронті або втрачають здоров’я, і потім їх – безруких і безногих – викидають як непотріб. Гітлерівську пропаганду цілковито підтримувала пропаганда сталінська, і спільними зусиллями морально-психологічну єдність французів їм вдалося підірвати. Коли Вермахт завдав могутнього удару французькій армії, значна частина її солдатів не мала ні сил, ані бажання битися до останнього. Франція капітулювала, і цей ганебний акт підписав маршал Петен – герой Першої світової війни, культ якого існував в країні до 1940 року. 

 

Капітуляція французам не принесла очікуваного миру. Вони мусіли допомагати Гітлеру в його подальших агресивних діях. У тому числі відіслали частину своїх військ на Схід, де ті брали участь у каральних акціях, зокрема, і на території України. Лише нечисельні французькі патріоти, які згуртувалися навколо бойового генерала Де Голля, продовжили боротьбу на боці Антигітлерівської коаліції, і завдяки їм, а також масовому підпільному Руху Опору у самій Франції, ця країна опинилася серед переможців у Другій світовій війні. Проте ганьбу капітуляції 1940 року з її історії вже ніколи викреслити не вдасться. Ми повинні пам’ятати таку сумну подію, щоб не додати подібної ганьби до власної історії.

 

Росія не збирається припиняти війну

 

Головна мета Путіна – ліквідація незалежності України й повернення нашої країни під владу Москви. Це не означає, що у разі окупації нашої території будуть ліквідовані всі інститути держави. Їхню оболонку збережуть, але це вже буде маріонеткова державка, якою керуватимуть з Кремля, а у Києві лише виконуватимуть накази справжніх господарів. І кордони українські будуть іншими – шматки нашої території відріжуть і ними будуть розраховуватися з тими, хто допомагиме Путіну, або хоча би не заважатиме йому перетворювати Україну на свою колонію.

 

Біля наших кордонів сконцентровано значні сили російської армії, причому не лише на межі з Донбасом. Велике угруповання Збройних сил РФ створене в Криму, воно націлене на південь України. Російська авіація вже провела навчання з бомбардування Одеси, про це повідомляла українська розвідка. Чорноморський флот РФ намагається відрізати Україну від Чорного і Азовського морів. На північному кордоні зосереджено російський броньований кулак, який за наказом з Кремля завдаватиме удар на Київ. Судячи з усього, існують у росіян і плани виходу на наші західні кордони, щоб створити загрозу як мінімум для Польщі, котра наразі послідовно підтримує українську незалежність.

 

Чи зможуть Збройні Сили України відбити удар переважаючих російських військ? У 2014 р. змогли, бо захищали своє, і це розуміла більшість наших громадян. А тепер російська пропаганда намагається всіляко підірвати патріотичні почуття українців, використовуючи для цього псевдо-українське телебачення, яке перебуває в руках проросійських олігархів з українськими паспортами, які лежать у них поруч з паспортами інших держав. Досвід гітлерівської і сталінської пропаганди, що спрацював у Франції 1940 року, нині творчо розвинутий нинішніми московськими маніпуляторами громадською думкою, і очевидно, досить ефективно діє на чималу кількість українських телеглядачів.

 

Проте і готових захищати Батьківщину в Україні достатньо. Дуже актуальним завданням зараз є розвиток військ територіальної оборони, які в разі російської окупації українських територій розгорнуть дієву партизанську війну проти загарбників. Тоді в агресора не вистачатиме сил для утримання того, що він зміг захопити, а українці зможуть продовжувати боротьбу й  отримувати допомогу від сусідніх країн НАТО, котрі таким чином захищатимуться від агресора, війська котрого націлюються на подальші удари в західному напрямку.

 

Безоглядними поступками Путіну миру досягти неможливо. Світ намагався наприкінці 30-х рр. робити поступки Гітлеру, сподіваючись на те, що його апетити зможе швидко заспокоїти. Натомість отримав найбільшу війну в історії людства. Путінські апетити не менші – він прагне диктувати свою волю всьому світові й перетворити Росію на державу номер один на всій планеті. Наскількі ці фантазії відповідають реальності – інша справа. Здається, “лідер російської нації” давно вже живе в якомусь власному світі, який з реальним має дуже мало спільного. Для нас це означає одне – вірити цій особі не можна і сподіватися від неї миру не варто. Путін рахується лише з силою, і якщо Україна її не матиме, він робитиме все для знищення нашої державності.

 

Ігор Буркут політолог