У столиці Франції завершилася зустріч лідерів України, Росії, Франції й Німеччини, присвячена пошуку миру на Донбасі. Перед нею в нашій країні відбувалися масові заходи, на яких патріоти закликали президента Зеленського не переходити “червоні лінії” й не підписувати капітуляції перед Путіним. Документ на зустрічі в “нормадському форматі” було підписано, і фахівці оцінюють його по-різному.
Ні поразки, ні перемоги?
Сторони домовилися, що до кінця 2019 р. на Донбасі буде припинено вогонь, а також Росія і Україна обміняються полоненими. Це безумовний позитив. Але російська сторона відразу почала порушувати домовленості, значно скоротивши число тих, кого планують обміняти. До того ж, у її списку немає жодного кримського татарина, а представників цієї національності у російських місцях позбавлення волі нараховуються сотні.
Документом передбачено “розведення військ” ще у трьох пунктах. Але досвід показав, що лише українська сторона відводить свої війська, а росіяни та їхні донецькі найманці негайно займають позиції, звідки виведено ЗСУ. Виходить, що українці віддають противнику території, які відбивали у нього з великими жертвами. У цьому ми лише програємо. Нічого не сказано про перехід кордону з РФ під український контроль – а без його відновлення порядок в ОРДЛО навести неможливо. Натомість сказано, що українська поліція патрулюватиме на цій території разом з місцевими збройними формуваннями. А хто входить до їхнього складу? Ті, хто воював проти України. Зеленський навіть не згадав про наявність на Донбасі російських військ, сказавши лише про “сепаратистів”. Цим відкрито шлях до зняття санкцій з Росії – якщо немає її військ, то які санкції?
На жаль, в документі не говориться про необхідність виведення з ОРДЛО російських військ і роззброєння незаконних формувань ДНР/ЛНР, а це означає, що Україна не зможе повністю контролювати території, що повертаються до її складу. Сторони домовилися про проведення на цих теритоорійях виборів, але ніде не зафіксовано, що вони мають проводитися за українськими законами і під українським контролем. Натомість Київ взяв на себе зобов’язання включити у своє законодавство положення про “особливий статус Донбасу”, яке постійно вимагав Путін.
Якщо уважно прочитати спільний документ, то можна побачити: Україна більше втратила, ніж виграла. До того ж, у документі нічого не сказано про газове питання, а тут проглядається наша серйозна поразка. Свого часу прем’єр-міністр Яценюк зумів зняти країну з російської газової голки, чим вибив з рук Путіна його важливу зброю. Адже Росія традиційно використовувала свій газ для шантажу країн, які його купували. Мало того, що Україна купувала за значно завищеними цінами, росіяни ще в зимовий період погрожували газ відключити – а через нашу державу його отримувала Європа.
Судячиз усього, Зеленський з Путіним досягли нової газової угоди про яку відкрито ще не заявили. Єдине, що український президент сказав – це те, що 3 млрд. дол., які Росія програла нам у міжнародному суді, вона може поставити Україні у вигляді газу. А це нагадує повернення нашої держави до газової залежності від північно-східного сусіда. Нарешті, у чому українці повністю програли у Парижі – це в інформаційному висвітленні самої зустрічі та її конкретних результатів. Тут прослідковується повна перемога російської пропаганди, основні положення якої негайно підхопили контрольовані олігархами українські ЗМІ.
Коли українці навчаться вести інформаційну війну?
У російській гібридній війні проти України особливе місце належить інформаційним операціям. Завдяки ним створюється викривлена картина реальності, що впливає на поведінку людей. У 2019 р. російські пропагандисти досягли пеерконливих успіхів у зміні влади в Україні, нині їхні зусилля скеровані на те, щоб цілковито “обнулити” Революцію Гідності і повернути на владні позиції сили вчорашнього дня. Із сумом можна констатувати, що дієвого протистояння цим спробам з боку офіційних чинників не спостерігається. Росіяни діють на упередження, і не видно, щоб хтось їх ефективно стримував.
Однією із головних поразок Порошенка була недолуга інформаційна політика. Її віддали на відкуп людям, не позначеним талантом і недостатньо кваліфікваним. Вони примудрилися завалити все навіть на тих напрямках, де позиції влади виглядали міцними і навіть непохитними. Нинішні халтурники від інформації виглядають ще більш безпорадними. Коли тисячі українців напередодні зустрічі в Парижі виходили на масові маніфестації під гаслом “Ні капітуляції!”, владні пропагандисти звинувачували їх у спробі державного перевороту, кричали про те, що учасників мінінгів “проплатила опозиція” й тому подібне. А якби провідники владної інформаційної політики мали хоч трохи таланту і чуття, вони би використали ці виступи на користь президента, чим значно підсилили його позиції на зустрічі в нормандському форматі.
У цьому відношенні значно вправнішим виглядає президент Білорусі Олександр Лукашенко. Коли Путін тиснув на нього в Сочі, вимагаючи форсувати “єдину російсько-білоруську державу”, Бацька несподівано сперся на масову підтримку білоруських націоналістів, проти яких давно вже веде рішучу боротьбу. Білоруссю прокотилися мітінги і демонстрації під національними біло-червоно білими прапорами – символами, за які ще зовсім недавно “правоохоронці” били людей. Тепер ті ж особи у формі спокійно спостерігали не лише за такими прапорами, вони навіть не вихоплювали у людей гасла типу: “Расея – дзярмо” й “Бяжы маскаль пракляты з нашей беларускай хаты…”, за які раніше кидали людей за грати.
Президент Білорусі показав Москві й усьому світові, що в його країні є кому боротися за її незалежність, і навіть Путін це зрозумів. А українські можновладці не змогли використати собі на користь народні виступи. Як не використали і багато іншого. Путін зазнав поразки у дуже болючій для себе сфері спорту: Росію на чотири роки відсторонили від участі від Олімпіадах і міжнародних змаганнях за постійне використання допінгу. Українська пропаганда на цьому зіграти не спромоглася. Як не змогли використати у своїх інтересах і загострення російсько-німецьких відносин у зв’язку з убивством на території Німеччини російськими спецслужбами вихідця з Кавказу. Навіть не змогли використати факти, виявлені французами, про стимулювання росіянами виступів у цій країні “жовтих жилетів”. А при добре проведеній інформаційній кампанії ці факти помітно підсили б позиції України на Паризьких переговорах. Будемо надіятися, що відповідний досвід українські фахівці все-таки здобуватимуть. Попереду – часи нелегкі, до них треба бути готовими.
Ігор Буркут, політолог
peredplata
