«…Чи можна у 21-му столітті розвивати державу або навіть громаду та об’єднувати людей довкола цієї мети, опираючись виключно на етнічне походження?» – патетично запитує Антон Дробович, директор Українського інституту національної пам’яті у статті на сайті Радіо Свобода.
При чому тут українці? І тисячу років тому етнічний принцип не був на їхніх землях визначальний
На жаль, можна. «Етнічні чистки» перейшли з ХХ століття у ХХІ, і невідомо, коли їх повсюдно зуміють зупинити раз і назавжди. Та чи допустимо це? Ні. Не лише з суто моральних, а і з практично-прагматичних міркувань (за браком місця не стану доводити цю абеткову, як на мене, річ).
Але при чому тут українці? І тисячу років тому етнічний принцип не був на їхніх землях визначальним, і сьогодні він не є таким – хіба що для деяких суто маргінальних груп.
А далі Антон Дробович веде мову про те, що під час Революції гідності її учасники створили «соборність громадян, готових у межах своєї держави будувати політичну націю та відповідальне правове суспільство». Що ж, із останнім справді сутужно, і важко сказати, коли Україна була далі від нього – у 2014-му чи у 2020-му. А от із «побудовою політичної нації» маємо явне непорозуміння – адже українська нація традиційно від своїх початків будувалася не на етнічних, а на передусім політичних засадах.
Український етнос
Власне, виходячи з суто етнічних засад, українців не існує. Бо що ж це за етнос, типові представники якого мають і довгасті голови, і круглі, чорне і біляво-лляне волосся, блакитні, карі та зелені очі, прямі, кирпаті й гачкуваті носи, пряме і хвилясте волосся, молочно-білу і трохи смагляву шкіру? Етнос, більшість якого має прізвища зі слов’янськими коренями, чверть – із тюркськими, а інші – взагалі казна-які?
- Етнос, в одній групі регіонів розселення якого – за даними «Енциклопедії українознавства», створеної по війні «буржуазно-націоналістичними» дослідниками-емігрантами – домінує нордійсько-субнордійська «мала раса» (антропологічна група), подекуди з домішками динарських й альпійських елементів.
- У другій групі – динарська (ядранська), з вкрапленнями арменоїдної й альпійської.
- У третій групі – альпійсько-ляпоноїдна.
- У четвертій групі– субляпоноїдна і ще якась, недосліджена «через невеликий антропометричний матеріал».
- У п’ятій групі регіонів – середземноморська?
При цьому, скажімо, ляпоноїдна раса – це антропологічний тип, який у чистому вигляді зберігся у саамів – корінного населення північної Європи. Арменоїди ж – це субраса, яка поширена передусім на Кавказі, а також у Сирії, Лівані й деяких регіонах Індії, і докорінно відрізняється від ляпоноїдів. Я вже мовчу про середземноморську расу, до якої належить більшість населення Ізраїлю…
Усе це – етнічні українці з діда-прадіда і давніше. До цього можна додати те, чого в цій енциклопедії немає: що ідеали дівочої й парубочої краси («чорнії брови, карії очі» та «лице біле, чорний вус») ідентичні в українській і кримськотатарській народній і класичній поезії. Ну, а народний взірець козака – козак Мамай, змальований у минулі століття, – вбраний у переважно тюркський одяг, має тюркську, а не руську зброю і грає на тюркському ж за ґенезою музичному інструменті, сидячі у типовій для тюрків позі.
«Козацька нація»
А тепер звернімося ще до однієї енциклопедії. Вона зветься «Козацька старшина Гетьманщини». На сьогодні це найповніше зібрання інформації про тисячі осіб, які належали до старшини доби державного існування «козацької нації» – чи в незалежній, чи в автономній Patria Cosacorum.
Зведений список української козацької старшини починається чотирма Абрамовичами. Козацькі прізвища зазвичай фіксували чи «цивільний фах», чи характер, чи походження їхніх носіїв. Цікаво, правда? При цьому численних Авраменків, Аврамців, Аврамовичів, Оврамовичів й Овраменків не рахуємо – ці прізвища пов’язані з поширеними тоді українськими іменами.
Є у списку сотник Алфьоров Кузьма – людина з типово московитським прізвищем й ім’ям, й інші Алфьорови, в тому числі син й онук Кузьми. Чому б не бути вихідцям із Московії (етнічним росіянам й іншим) українськими козаками? У списках чимало Москаленків, і в першій, і в другій половині XVII століття, не кажучи вже про XVIIІ століття, а ще у ті ж часи зафіксовані й прізвища Московченко, Московський тощо.
У списках вистачає шляхтичів польського походження: Кохановський Станіслав, Барановський Яків-Михайло та його сини й онуки, Лука Глембоцький-Голубовський, Кголомбецький Ян, Пілатович Леон. Є і вихідці з білоруських земель – скажімо, Скаржинський Олександр-Михайло та його сини. А от вихідці з Волощини: Родіон Думитрашко-Райча (у списку значаться ще аж 16 козацьких старшин різного рівня, які були нащадками цього полковника), Горонескул Микола, Кицеш (Волошин) Опанас, Сандул-Стуров Олександр. Є у списку кілька старшин із красномовними прізвищами «Болгар» та «Болгарин», є, ясна річ, і греки, передусім полковник миргородський Василь Капніст, родоначальник знаного шляхетського роду. Ясна річ, у списку наявні Лейби та Лейбенки, а також Жидецький, Жидкевич і Жидченко. А ось полковник Іван Шангирей й осавул Фрідріх Кенігсеп…
Інакше кажучи, ніякої «чистоти крові» у часи «козацької нації» від членів цієї нації не вимагали; якщо і йшлося про кров, то тільки про ту, яку готові були пролити козаки за свою країну і за православну віру. Покозачені вихідці з інших етносів, ясна річ, приймали православну віру, бо «козацька нація» мала бути гомогенною. Хоча йшлося про гомогенність релігійно-політичну, а ще до певної міри культурну і мовну, а не етнічну.
Хто ж такі українці?
1917 року голова Центральної Ради, знаний історик і соціолог Михайло Грушевський писав:
«Хто може бути Українцем, і кого Українці приймуть у свої ряди як свого товариша? Передусім, розуміється, всі ті, хто зроду Українець, родився і виріс з українською мовою на устах і хоче тепер іти спільно з своїм народом, з усіми свідомими синами українського народу, які хочуть працювати для його добра, боротися за його свободу і кращу долю. Але не тільки хто природжений Українець, а також і всякий той, хто щиро хоче бути з Українцями, і почуває себе їх однодумцем і товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра. Якого б не був він роду, віри чи звання – се не важно. Його воля і свідомість рішає діло. Коли він почуває себе найближчим до Українців і ділом се показує, він Українцям – товариш і земляк. …Ті, що пристали до Українців в трудні часи, і тепер пристають до них і щиро готові працювати з ними і боротися за добро краю, можуть бути ближчі Українцям, ніж ті природжені земляки, що байдуже або й вороже ставляться до українських домагань в такий рішучий час…»
Наступні події засвідчили справедливість цього погляду: бачимо цілу пледу блискучих старших офіцерів, генералів й адміралів УНР, ЗУНР, Української держави з не дуже «типовими» для України прізвищами Дельвіг, Кравс, Отмарштайн, Бізанц, Сінклер, Комнін-Палеолог, Галкін, Алмазов, Булатов, Кудрявцев, Рябінін, Астаф’єв, Кануков, Губер, Клочковський тощо.
Отож Майдан не почав побудову політичної української нації – він відродив питомі українські традиції націотворення вже на рівні ХХІ століття.
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
peredplata
