Лев  Когут – редактор «Часу»: я був свідомо український націоналіст

Через багато десятиліть до нас добралася правда про першого і багатолітнього редактора газети «Час», адвоката Лева Когута.

Спочатку на електронну пошту нашої редакції надійшов лист від  онуки Когута, доньки його старшого сина Тараса Марини Когут. Вона просила нас розповісти про її дідуся і родину. Зокрема, хотіла, аби ми вислали копію газети «Час» від 10 лютого 1938 року. Саме у той період українська Буковина відзначала 60-ліття Лева Когута і 40-річчя його творчої діяльності. Ми були щиро заскочені тим, що родичка першого редактора часопису через десятиліття знайшлася і дала про себе знати.

І треба ж було, що саме у цей час нам зателефонувала прес-секретар управління СБУ у Чернівецькій області Леся Федоренко. Вона повідомила, що має доступ до матеріалів, пов’язаних з Левом Когутом. А саме до його арешту у 1940 році, смертного вироку та визволення з пазурів   НКВД. Також пані Леся одержала копії двох сторінок тієї газети за 1938 рік, про яку запитувала внучка Лева Когута.

Коли читаєш матеріали розстрільної справи 1940-41 рр., волосся дибки стає. Журналіста і редактора засудили до страти тільки за те, що він був українцем і писав статті до української газети «Час». Навіть не можна собі уявити дикунство московської влади. Не дай, Боже, їм повернутися до нас знову…

Серед низки громадських діячів, які наприкінці 19-го – початку 20 сторіччя пропагували на Буковині українство, підтримували українців і боролися за самостійну соборну Україну, незаслужено мало відоме ім’я Льва Когута. У популярній  нині Вікіпедії про цього діяча є лише скупа стаття на два невеликі абзаци, проте постать Когута заслуговує, щоби буковинці дізналися про нього більше.

Народився Лев Когут 7 лютого 1878 року в передмісті Чернівців у міщанській багатодітній незаможній сім’ї Василя та Марії. Початкову освіту здобув у народній школі, директором якої на той час був Омелян Попович, а середню – в німецькій гімназії. Як стверджують сучасники, українцям було нелегко навчатися в тому закладі, щороку їх «просіювали, неначе крізь густе сито» і далеко не всім щастило успішно закінчувати гімназію та вступати до університету. Але це не про Левка Когута. Хоча хлопцеві було нелегко, бо ж родина небагата, а потрібно придбати підручники та канцелярку, він не опускав руки, почав давати приватні лекції тим шкільним товаришам, які були слабші в науці, проте заможніші. Навіть доходило до курйозів, коли отримував набагато нижчі оцінки, ніж ті, кого він навчав. І при тому всьому був ще й ощадним та мав господарський хист: свої зарібки складав у «почтову щадницю». Коли Левко був у п’ятому класі гімназії, то його заощадження вже складали дві тисячі корон, і він перевів їх у державні цінні папери, які почта давала «за дальші ощадності». Кажуть, він був чи не першим українцем на Буковині, котрий був власником таких паперів. А вже в сьомому гімназійному класі хлопець профінансував батькам будівництво  нової дубової хати.

Когут був великим книголюбом: шкільну й гімназійну бібліотеки він перечитав дуже швидко, «ковтаючи» книгу за книгою. Та цього йому було мало, тому ще гімназистом став постійним відвідувачем університетської бібліотеки. Найбільше його цікавила українська та німецька література, а також філософія.

З гімназійної лави – у громадське життя

Закінчив гімназію Левко у 1898 році і так склалося, що йому пощастило замінити на час літньої відпустки редактора газети «Буковина» Льва Турбацького. З того часу і почалася журналістська й громадська діяльність двадцятирічного Когута. У тому ж році юнак вступив до Чернівецького університету на правничий відділ. Бібліотека й надалі була його улюбленим місцем перебування, де він особливо старанно студіював суспільні науки і політичні справи, знання яких, на думку студента, надзвичайно необхідні справжньому журналісту.

Ще під час навчання в університеті Левко одразу кинувся у вир громадського життя. Спочатку вступив до студентського товариства «Союз», а потім разом з товаришами-буковинцями і переважно галичанами перейшов до нового – «Молода Україна». Згодом обидва студентські товариства злилися в одне – «Січ». Сучасники згадують, що тодішні студентські часи були дуже бурхливі. Саме тоді точилася боротьба за український університет у Львові. Щороку там відбувалися віча, на які приїжджали студенти з усієї Австро-Угорщини. У 1899 році на таке віче зібралося понад дві з половиною тисячі осіб. З Чернівців тоді до Львова дісталося лише двоє – Лев Когут та Осип Безпалко (ще гімназист на той час). Того року через повені, під час яких рівень води в річках Прут і Дністер дуже піднявся й пошкодив залізничне полотно, сполучення між Львовом та Чернівцями було тимчасово припинене. Тому хлопцям довелося йти переважно пішки, також пливти військовими й рятувальними човнами, пересуватися замуленими залізничними коліями. На віче привітали їх, як героїв. Часто юний студент Левко  їздив і по селах Буковини й Галичини, виступав на зборах та вічах, пропагуючи українські ідеї.

Добрим організатором виявився Лев Когут, коли став управителем хлоп’ячої бурси товариства «Український Народний Дім». Тут знову проявилося його книголюбство: за рік за власні кошти, зароблені лекціями, облаштував чудову бурсацьку бібліотеку. Тоді ж організував «ученицькі кружки» і сам викладав на них українознавство, презентував виклади-реферати про перші томи історії Михайла Грушевського. У той час випала нагода приймати в бурсі Станіславівського єпископа (пізніше – львівського митрополита) Андрея Шептицького. Це була особлива зустріч, оскільки  неправославним заборонялося заходити до православного закладу. Але тут зробили виняток. Як згадує у статті про Лева Когута в газеті «Час»  у 1938 році Іларій Карбулицький, це була «цікава промова уніятського владики до православних бурсаків-українців, промова гарячо-патріотична, гарна словами, а глибока думками, а проголошена вона була з якимсь незвичайним, тій вийнятковій особистості властивим тактом та розумінням справи. Ніхто з православних бурсаків не відчував, що це промовляє до них уніятський владика».

По завершенні навчання в університеті Лев Когут став адвокатом і поруч із тим продовжив свою громадську діяльність. Маючи добрий господарський хист, долучився до кооперативного руху і став директором «Союзу українських Спілок», або інакше – «Селянської каси», яка була одночасно організаційним, ревізійним та фінансовим осередком для всіх форм української кооперації на Буковині. Доводилося стримувати тиск з боку інших приватних фінансових інституцій, яким українська спілка була дуже невигідною, адже надання позик «Селянською касою» позбавляло їх можливості наживатися на українських селянах.  Зрештою, недоброзичливцям через певний час таки вдалося звести діяльність спілки нанівець.

«Газета має приносити користь українському національному руху»

Не залишилися непомітними політична й журналістська діяльність Льва Когута. Ще в 1938 році у газеті «Час», яку він редагував, вийшла згадана вже стаття Іларія Карбулицького «40-ліття праці на народній ниві (а 60-ліття віку)    д-ра Льва Когута на Буковині». У ній тепло згадується, що протягом цих чотирьох десятків років ювіляр «не тільки писав, він і боровся за ту самостійну Україну! Він робив українську історію…» А всього через два роки Когута за самостійницькі погляди і статті засуджують до розстрілу.

Лев Когут редагував різні часописи та брошури, але хочеться виокремити його роботу редактором у газеті «Час», яку він розпочав у 1931 році на запрошення голови Української національної партії Володимира Залозецького та секретаря Юрія Сербинюка за рекомендацією засновника Українського Бюро в Лондоні Якова Макогона. Тоді газета перебувала у скрутному матеріальному становищі на межі закриття, і Макогон взяв на себе часткове її фінансування – за кілька років він витратив на це 95 тисяч лей. Натомість у «Часі» мали систематично поширювати інформацію про Якова Макогона і його політичну діяльність. Але, як розповідав потім сам Когут, у Макогона були ідеї, які не мали популярності серед українців – він видавав себе за наслідника гетьмана Разумовського і вважав, що оскільки Польща не виконала договору про надання автономії Галичині, то треба через впливових осіб Англії й Америки домагатися виокремлення її в окрему державу. А  гетьманом галицької України мав стати звісно ж він сам, Яків Макогон. Тому про мецената Когут писав лише як про українського діяча, завдяки якому газета має можливість існувати та приносити користь українському національному руху. Окрім того, в газеті «Час» публікувалися матеріали заснованого Макогоном Українського бюро – інформаційного бюро для ознайомлення англійського загалу з українськими справами. В основному це були дописи про переслідування українців у Польщі, невиконання цією країною договору про надання Галичині автономії тощо. Лев Когут і сам писав статті, і редагував праці інших дописувачів. Поруч із ним працював у газеті редактором-коректором також його син Роман – з 1937-го і до кінця червня 1940 року, коли в історії Буковини стався крутий поворот подій.

«За статті про прагнення самостійної України – до розстрілу!»

26 червня 1940 року у Москві Молотов вручив румунському посланцеві Г. Давідеску ноту радянського уряду з вимогою повернути Радянському Союзу Бессарабію та передати північну частину Буковини, додавши карту з визначеними межами. Реально оцінивши ситуацію, коли війська СРСР були вже готові до наступу, румунський уряд поступився. 28 червня 1940 року Чернівці займають радянські війська. В цілому їх прихід зустрічали радо, бо бійці були привітніші від пихатих румунських офіцерів, охоче спілкувалися з населенням. Все виглядало доволі демократично з самого початку, але недовго тривала ейфорія. Радянська влада дуже швидко показала свою істинну подобу і почала ретельно «закручувати гайки» вільнодумцям, активістам національних громад, селянам, інтелігенції. Почалося активне перетворення населення в «homo soveticus» і тим українцям, які мріяли колись про єдину самостійну Україну, місця на будівництві «світлого та щасливого комуністичного майбутнього» не було, вони мали просто зникнути. Таку політику нової влади дуже швидко зрозумів шістесятидворічний адвокат Лев Когут. Адже українську газету «Час», яку він редагував з 1931 року і яка протягом дванадцяти років виходила навіть за румунської влади, закрили в перший же день приходу на Буковину радянської армії. Чоловік також розумів, що за членство в Українській національній партії його по голові не погладять, бо вже чув про арешти своїх знайомих. Тому 26 вересня, відчуваючи певну тривогу, він узяв необхідні речі і пішов до свого знайомого Огродника, котрий надав тимчасовий притулок, аби перечекати смутні часи. Проте вже майже за тиждень, 3 жовтня, Льва Когута арештували. На першому ж п’ятигодинному допиті він заявив, що саме на ньому лежить політична відповідальність за газету «Час» протягом останніх дев’яти років. На її шпальтах протягом усього періоду існування друкувалися матеріали про бажання створення незалежної соборної України, яка об’єднала би Галичину, Буковину, Закарпаття та Радянську Україну.

По кримінальній справі №53737 разом із Когутом проходив і тридцятиоднорічний адвокат Олександр Ковальський, який під псевдонімом Дністровий Щупак часто писав статті й фейлетони для газети «Час». На відкритому судовому засіданні 28 грудня 1940 року він розповів, що як і Когут та інші автори, писав про те, що Україна має бути самостійною. Щоправда, Лев Когут на тому ж засіданні переконував: «Всі статті, які були направлені проти Радянського Союзу, я їх оформляв сам… Я був свідомо український націоналіст». Прокурор, звертаючись до суду, вимагав винести Когуту найвищу міру покарання – розстріл, Ковальському – позбавлення свободи на довгі роки, а адвокат Лігерман просив про зменшення міри покарання обом. Підсудні ж в останньому слові просили виправдання, оскільки в часи їхньої діяльності територія Буковини належала до Румунії, вони фактично жили в іншій державі. Щоправда, ці аргументи не допомогли – Чернівецький обласний суд встановив, що «підсудний Когут починаючи з 1930 року до приходу Червоної Армії на Північну Буковину, будучи переконаним буржуазним націоналістом та працюючи відповідальним редактором Української буржуазно-націоналістичної газети «Час» вів активну боротьбу проти революційного руху, Радянського Союзу, комуністичної партії. Активна боротьба полягала в тому, що підсудний Когут будучи зв’язаним з буржуазними націоналістами буржуазних країн систематично писав сам особисто статті, в яких в похабній формі висловлювався проти Радянського Союзу, комуністичної партії в СРСР та інших країн, … проти керівників партії та Уряду в СРСР, вів активну пропаганду про самостійну Україну та відрив України від СРСР. … Підсудний Когут скоїв тяжкий злочин перед Радянською Державою». З огляду на такий висновок суд виніс вирок: Когуту Льву Васильовичу призначити вищу міру покарання – розстріл з конфіскацією всього майна на користь держави, Ковальському Олександру Степановичу – позбавлення волі в таборах на 10 років з обмеженням громадянських прав на три роки, з конфіскацією особистого майна.

Але за три тижні, 18 січня  1941 року, оперуповноважений третього відділу УДБ НКВД УРСР відповідно до вказівок заступника наркома внутрішніх справ СРСР – Комісара Державної Безпеки Меркулова виносить постанову про припинення слідства зі звинувачення Когута й Ковальського, оскільки  вони підлягають видворенню в Німеччину. А вже 27 лютого судова колегія у кримінальних справах Верховного суду Союзу РСР розглянула протест прокурора, ухваливши відмінити рішення Чернівецького обласного суду та вирок Когуту й Ковальському змінити на видворення за межі СРСР.

Річ у тім, що дружина Льва Когута – Фльорчук Анна – за національністю була німка, а в самого Когута при обшуку під час арешту вилучили посвідчення німецького переселенця. Швидше за все, саме цей документ та історичний збіг обставин зберегли життя Когуту і врятували від радянських концтаборів Ковальського.

Помер Лев Когут 26 жовтня 1947 року як емігрант у місті Грац в Австрії.

 

Леся Федоренко

 

Додаток:

  1. Фото з архіву Управління Служби безпеки України в Чернівецькій області
  2. Фото статті «40-ліття праці на народній ниві (а 60-ліття віку) д-ра Льва Когута на Буковині», опублікованої в газеті «Час» ч. 2664 від 10 лютого 1938 року.

Новини Партнерів