Відродження “ЧАСу”

Біля витоків ЧАСу (зліва направо) голова Чернівецького осередку РУХ, професор Олег Панчук, Петро Кобевко, голова Зеленого руху Радянської Буковини, професор Леонтій Сандуляк, голова товариства української мови імені Т. Г. Шевченка, професор Тарас Кияк.

Початок

(Продовження)

На другий день до полудня ми з Василем Кожелянком зайшли до редакції газети «Молодий буковинець».

Галина Тарасюк уже нас чекала.

– Хлопці! Я знаю, хто ви такі і що собі думаєте, – без преамбули почала редакторка.- але попрошу робити зі мною добру газету. Без екстремізму, без авантюризму. Знайте, що я несу повну відповідальність за якість, зміст і форму «Часу». Але , на жаль, зараз не маю можливості разом з вами робити газету. Бо завтра виїжджаю до Бухареста. Дивіться мені, не підведіть…

Ми дивилися собі під ноги, і ніби школярі, котрі набешкетували у класі, мовчали. А що було говорити? Галина не знала, яку газету ми вже підготували. Тарас Кияк взяв слово з нас, що буде «повний послух». Тож ми уважно послухали.

І все-таки Галина Тарасюк, напевне, здогадалась, що ми збираємося писати матеріали до газети з притаманним нам авантюризмом.

Вона перед цим читала вірші Василя Кожелянка, просякнуті ненавистю до комуністичної партії та його оди американським джинсам.

Вона знала, як мене за «непослух» виганяли з районної газети, потім з обласного радіо, потім з заводського радіомовлення.  Мав зі мною проблеми і редактор «Молодого буковинця» Богдан Загайський. Бо місяць перед тим я вивісив на балконі редакції синьо-жовтий прапор. Це було перше знамено над вулицями Чернівців. Допіру у «МБ» розглядали мою поведінку під час підготовки матеріалу про вигнання з комсомолу молодої матері з Садгори. Бо вона хрестила дитину. Я про це написав. І ніби ненавмисно в кінці статті зробив крамольний на той час висновок: «Ця комсомолка не знала, що у Радянському Союзі так жорстоко карають  за релігійні обряди». За цю фразу Загайського добряче «пропісочили» на засіданні обкому комсомолу. Мені вліпили догану.

Але найбільшим журналістським «гріхом» на той час була моя фраза з якогось репортажу про перші мітинги. Вона звучала приблизно так: «Дерево свободи може добре рости тільки тоді, коли його  густо поливають кров’ю». Уявляєте собі, яку реакцію у рядах комуністів та комсомольців викликала подібна думка? Це сьогодні нам можна все. Тоді не можна було нічого.

Я бачив, як Галина Тарасюк засумувала. Вона все зрозуміла. Не буде «повного послуху». Хтозна, куди все це нас заведе… То був такий непростий час.

Галина поїхала до Румунії. Ми взялися до роботи. Газету готували у редакції «Молодого буковинця». Перший її макет нам допоміг зробити Василь Семчук. Тоді він працював заступником відповідального секретаря «МБ» і знався на макетуванні.

Прийшов якось до нас Володимир Жорін. Витягнув з кишені 1153 рублі і гонорово так поклав їх на стіл.

  • Це вам на випуск газети, – сказав він. – Купите папір, заплатите друкарні. Якщо гроші залишаться, то можете взяти собі на зарплату.

Ми на той час ще не розумілися на цінах на поліграфію. Тому були безмежно раді такій сумі грошей. Заходилися мріяти вже не про один випуск газети, а ледь не про щоденник. Такий, яким був «Час» до 1940 року.

Вже з перших витрат ми зрозуміли, що один номер ще зможемо проплатити. А далі? Далі час покаже.

  • Давай розписку, – каже Жорін.
  • Яку?
  • На гроші, які тобі даю. Гроші люблять порядок.

Володимир Жорін був пунктуальний, ретельний і зібраний у всьому. Через це йому довіряли у новітніх організаціях найвідповідальніші ділянки роботи.

Я написав розписку. Перед смертю Володимир Жорін повернув мені її. Вона стала першим фінансовим документом  редакції газети «Час».

У той же день була придбана друкарська машинка, перелаштована на український шрифт. Василь зібрав докупи всі газетні матеріали.

Цікаві автори першої газети «Час». Це професори – Тарас Кияк, Олег Панчук, Олександр Масан, журналісти – Георгій Галиць, Ігор Чеховський, Ярослав Волощук.

Тарас Романович Кияк написав передовицю «Благословімся у Часі». Коректором була студентка 3 курсу філфаку Леся Рак (Федоренко). З огляду на пройдені роки, скажемо правду: таки Леся грамотно коректувала наші статті.

Коли газета вже була готова до друку, до редакції ніби вихор з Верховини влетів Тарас Кияк:

  • Чекайте, я тут дещо приніс.

Ми зраділи. Бо бачили, що грошей не вистачає на друк. І сподівалися, що Тарас Кияк приніс нам ще рублі.

  • Тут подяка тим, хто долучився до випуску газети і допомагає новітнім організаціям, – сказав Кияк.

І подав нам список. Грошей не дав. Але ми й цьому були раді. Бо бачили, що нас підтримують. А коли прочитали прізвища перших добродіїв, то були щиро заскочені.

З’ясувалося, що народний артист України Назарій Яремчук віддав весь свій дохід з концерту у Чернівцях – 4000 рублів.

Інший анонімний добродійник передав 900 рублів, крайова організація РУХу – 500 рублів і Гайдечук Лідія Олексіївна – 100 рублів.

Хоча ці суми були тільки на папері. І ми за них подякували. А на «Час» витрачали тих 1153 рублі, які нам під розписку вручив Володимир Жорін.

Кияк таки дотримав слова і змусив свого студентського товариша з управління по пресі друкувати газету «Час».

Я знаю, що той вимагав, аби ми дали до облліту (цензура часів більшовицької окупації України) гранки статтей. Не знаю, як Тарас Романович зумів тоді викрутитися, аби цього не робити, але ми нікому не дозволили цензурувати газету «Час». Хоча…

Була  цікава історія з друком у Сторожинці. Друкувати газету ми змогли у Сторожинецькій районній друкарні. Пам’ятаю, як ми з Лесею Рак приїхали до друкарні. Друкарі і директор знали, що до них привезуть таку газету, якої ще не було на Буковині. З дивно радісною тривогою вони чекали на нас.

Коли лінотипіст і друкарі прочитали перші заголовки, статті, у них загорілися очі, руки самі потягнулися до лінотипів, робота закипіла. Всі зосереджені і навіть урочисті. Вони долучилися до великої справи. До творення нової незалежної преси.

Лесі виділили найкращий кабінет для коректури. Вона мала добрі умови для роботи. І велику відповідальність як для студентки 3 курсу філологічного факультету ЧДУ.

Друкарі у друкарні працювали швидко і якісно. Тому вже десь біля 9 години вечора я підписав газету як заступник редактора і зібрався їхати до Чернівців. Леся ще залишалася на годину-дві. Бо вона повинна була перед друком перевірити вже віддруковані заголовки та підписи під статтями. У таких умовах тоді творилися газети.

А тепер я розповім про один курйозний випадок, який стався ввечері 22 серпня 1990 року у Сторожинці.

На той момент першим секретарем Сторожинецького райкому КПУ був народний депутат УРСР В.В. Жук. І виходила в Сторожинці газета «Радянське село». Працювали у редакції різні люди. Коли там дізналися, що саме в їхній друкарні буде віддрукована газета «Час», один із журналістів «Радянського села» (з огляду на те, що він ще живий, не буду йому робити негативну рекламу і не називатиму його прізвища – П.К.) вирішив вислужитися перед Жуком.

Того вечора, коли друкували газету, цей чоловік ходив довкола друкарні. Коли я виходив на вулицю викурити цигарку, то бачив його неподалік. Одного разу він навіть поздоровався. Але не міг я збагнути, що цей журналіст має якусь місію. Думав, випадково його бачу.

А коли прямував з друкарні додому, вже сутеніло. І я помітив, як полохливо під стінами будинку у тінь метнулася якась постать. Не звернувши на це жодної уваги, я пішов на дорогу, аби зупинити якусь попутку до  Чернівців.

…Тільки через багато років я дізнався, що той колега, який ховався попід мурами біля друкарні, мав завдання принести товаришу Жуку віддруковані гранки газети «Час». І він це завдання успішно виконував.

Я не знаю, хто з друкарні йому виносив гранки, але вночі перед виходом «Часу» першим його читав перший секретар Сторожинецького райкому компартії товариш Жук В.В.

…Вранці 23 серпня 1990 року до редакції «Молодого буковинця» на старенькому «Москвичеві» приїхав Василь Бойчук. І ми разом з ним відбули до Сторожинця.

5000 примірників газети «Час» чекали на нас у друкарні.  За годину десятки розповсюджувачів у Чернівцях та області вже продавали газету.

До речі, офіційною назвою тодішнього «Часу» була не газета, а вісник Чернівецької організації Товариства української мови ім. Т.Г. Шевченка.

Тарас Кияк таки зумів тоді перехитрувати увесь обком КПУ вкупі з КГБ.

А ми з Кожелянком з шаленим ентузіазмом почали робити нову газету, з новим мисленням, з новим революційним змістом.

До Незалежності України залишався один рік і один день.

(Далі буде)

Петро Кобевко

 

Новини Партнерів